forum.we.org.ua

Форум вебсайту "Україна-це ми!"

Степан Чарнецький. Театр

За загальною редакцією Івана Крип’якевича


КИЇВ — 2002 (за виданням 1937 року)

Історія української культури / За загал. ред. І. Крип’якевича. — 4-те вид., стереотип. — К.: Либідь, 2002. — 656 с.
ISBN 966-06-0248-0.
Ця ґрунтовна праця створена видатними українськими вченими й мистецтвознавцями Іваном Крип’якевичем, Володимиром Радзикевичем. Миколою Голубцем, Степаном Чарнецьким та Василем Барвінським у 30-ті роки XX ст. В яскравій та доступній формі автори подають основні відомості про розвиток українського письменства, образотворчого мистецтва, театру та музики від княжої доби до першої третини XX ст. у тісному зв’язку із поступом українського суспільства.
Для викладачів, культурологів, мистецтвознавців, студентів, усіх, хто цікавиться українською культурою.
Аватар користувача
pirate
Адміністрація
Повідомлень: 132
З нами з: 16 липня 2014, 13:30

Роки експериментів. Директура Садовського.

Повідомлення pirate » 18 січня 2016, 16:31

Роки експериментів. Директура Садовського. У 1890 р. виділ «Бесіди» рішився перебрати театр під власний заряд. Це рішення попередили наради анкети, й хоч більшість голосів противилася цьому, виділ таки поставив на своїм. І розпочалася найсумніша доба нашого театру, що тривала сім літ. Управителями за ті роки були по черзі Юліян Винницький, Іван Гуляй, Стечинський — Підвисоцький — Ольховий, Стечинський, Лопатинський, Ольшанський, Ольшанський — Вороний, Касяненко, Ольшанський, Поліщук — Ольшанський, Лопатинський, Тембицький, Заячківський, д-р Гриневецький. Ці постійні зміни на начальних і відповідальних становищах наглядно свідчать, що у нашому театрі діялось зле.
У 1892 р. театр відсвяткував ювілей А. Стечинського, а в 1896 р. Стечинський розпрощався зі сценою й зі світом. В цьому ж році Крайовий Виділ винагородив на драматичнім конкурсі Грінченка («Ясні зорі» й «Нахмарило»), Цеглинського («торгівля перлами») та Невестюка («Кандидат»). Два роки пізніше було заіменовано нову «Артистичну комісію», до складу якої увійшли Савчак, Коцовський, Кулачковський, Грушевський, Вахнянин, І. Огоновський і О. Колесса. І хоч сумно було в ті часи з театром і в театрі, охоти до праці було мало, а час минав на затиранні невпинно вибухаючих конфліктів, скарг, взаємних суперечок — все ж таки репертуар було дещо оновлено виставами Кальдерона — Франка «Війт Заламейський», Франка — «Учитель», «Кам’яна душа», деяких творів Тобілевича, Кропивницького, Зудермана. З опер виведені «Сицилійське парубоцтво» і «Поворот батька» та кілька німецьких опереток.
Після років власної управи «Бесіда» розписала конкурс на самостійного директора-підприємця й віддала театр докторові Іванові Гриневецькому, що був небожем колишнього спільника Біберовича. Та Гриневецький не витримав року. «Бесіда» віддала дирекцію Михайлові Губчакові, який вів театр від 1901 до 1904 р., та не здійснив сподівань, які з ним дехто в’язав. Театр мав тоді вже 18 500 кор. підмоги від сейму. З новин за Губчака виставлено: Франка — «Будка № 27», Цеглинського — «Кара совісті» та «Ворожбит», Горького — «Міщани» й «На дні», Найдьонова — «Діти Ванюшина», Сметани — «Продана наречена» та інші оригінальні й перекладені твори, й між ними — «Як ковбаса та чарка...»
У той час уже вдруге заснувався у нас «Комітет будови українського театру в Львові». Знову попливли жертви усього краю. А разом із тим почалася спізнена виміна думок, газетні полеміки, що довели до гарячих спорів, які відбилися на всій акції Комітету.
За останній десяток років вся здорова громадська думка зрозуміла, що з нашим театром діється зле, а тому звернулася проти «Бесіди» та її способу опікування над єдиним українським театром у Галичині. І нема тут дивоти. В час заснування театру товариство «Бесіда» було єдиним товариським і культурним осередком, який об’єднував тодішнє громадянство, себто його інтелігентні кола у Львові. Та час не стояв на місці; заснувалися нові установи, а тим самим наше життя розрослося, зрізничкувалося. Зрозуміла це вкінці й «Бесіда», зрозуміла й те, що справа театру є на хибній дорозі, й постановила з тієї дороги звернути. До ведення театру вдалося приєднати відомого діяча з Наддніпрящини Миколу Садовського, який приїхав до Галичини з артистом Северином Паньківським. Слідом за ними приїхала й Марія Заньковецька. Таким чином, керму львівського театру обійняла людина, що її доцьогочасне життя й діяльність творили світлу сторінку в історії українського театру. Там, на Наддніпрянщині, вніс він на сцену свіжий подих широких херсонських степів, де він зжився з народом, якого полюбив усім своїм серцем і якому вірно прослужив на сцені все своє життя. Наш глядач обіцяв собі побачити на сцені із Садовським візію великих історичних картин, в яких він відтворював Мазепу, Богдана Хмельницького, Саву Чалого, а далі Бурлаку, де створив напрочуд сильний життєвою правдою й переконуючий тип людини, що боролася за добро народу, а той народ у заплату його продав. На жаль, галерея історичних драм не з’явилася на нашій сцені, бо цього не дозволили цензурні умови.
Як режисер Садовський був неоціненний. Говорив залюбки, що режисер у театрі те саме, що влада в державі. Він вимагав на сцені безоглядного послуху, без якого не вірив в успіх праці. Розуміння режисерських обов’язків і знання підтвердив він скоро і в Галичині. На Наддніпрянщині виловив він цілі покоління сценічних талантів, а у нас у Галичині за однорічний свій побут устиг прогнати зі сцени старий, висовганий шаблон, традицію бездушного наслідування, вказав практично галицькому акторові шлях і способи наблизити сцену до життєвої правди, природності та краси. Садовський відкривав і викресував «іскру Божу» в акторах. Він оформив такі таланти, як Юрчак, Захарчук, Дяків, Костів та ін.
Садовський умів вивести народну драму так, що вона викликала враження дійсності, а його гуртові яви просто хапали за очі своєю життєвою правдою. Садовський показав ще галичанам, як співається народна пісня. Ті, які його чули, не в силі забути його співів «Ой наступила та чорна хмара» або «Максим козак Залізняк»; ці його пісні в міському театрі демонстраційно оплескували навіть намісник Потоцький і маршалок Бадені...
Про тодішні виступи Заньковецької багато писати не доведеться. Це була артистка на велетенську міру Сари Бернар. Вона творила високомистецькі постаті, постаті, повні правди, сили і краси.
Садовському межі Галичини були затісні; не міг він також звикнути до наших загумінкових відносин, де з нечуваним трудом треба було в кожному місті здобувати зал. Тому, об’їхавши Коломию, Станіслав, Стрий, Перемишль, Львів і Тернопіль, повернувся на Наддніпрянщину. Тож у 1906 р. «Бесіда» віддала театр Йосипові Стадникові, який зі змінливим щастям та зі змінливими успіхами вів його до весни 1913 р. Репертуар того часу — то був відбиток й наслідування польських сцен; новиною було введення оперних вистав.
Останнім передвоєнним директором був Роман Сірецький, що мав широкі плани, якнайкращу волю поставити наш театр на високім рівні, та, на жаль, недовгий час до вибуху світової війни не дав йому здійснити свої наміри. Бо коли знялася буря, Сірецький першим опинився на фронті, і не судилося йому з війни повернутися. Згинув він під Стриєм і там похований.
Воєнна хуртовина захопила театр у Борщеві, де окупаційна влада заборонила продовжувати вистави. Згодом недобитки театру прибилися до Львова. Тут спроби давати українські вистави не повелися — знову з цензурних оглядів. Зате в Тернополі, що найдовше залишався під російською владою, Лесь Курбас організував окрему трупу, яка уладжувала «Тернопільські театральні вечори», а участь в них брали передвоєнні члени театру «Бесіди».
Повоєнні роки. Листопадовий зрив, бої за Львів і відступ наших військ зачинили двері від святинь усяких муз. Наші актори опинилися поза Львовом. Тільки під кінець 1918 р. засновується в Тернополі «Український театр» під управою Миколи Бенцаля, який в березні 1919 р. перетворюється на культурно-освітнє товариство акторів «Новий львівський театр». Душею товариства були Амвросій Бучма та Володимир Калин, а до складу дружини входили Зубрицький, Демчук, Рубчак, Бортник, Бенцаль. Ставили «Молоду кров» Винниченка, оновили «Суєту» Карпенка-Карого, давали дармові вистави для війська, для поранених стрільців, на користь Українського Червоного Хреста і т. д.
Пізніше в Станіславі було організовано другий театр — «Український Чернівецький театр». Створено його з тієї частини театру, яка відлучилася від театру «Бесіди» під управою Рубчакової. Цей театр грав спершу в Чернівцях, опісля об’їхав усю Буковину. Румунський наїзд на Буковину поставив театр у безнадійне становище, бо румунська влада заборонила грати по-українськи, а акторам дала дозвіл на проїзд у Галичину під умовою, що більше не повернуться. Таким чином «Чернівецький театр» опинився у Станіславі. В цьому театрі були Лесь Розлуцький, Осиповичева, Демчишин, Левицькі, Філомена Лопатинська, К. Пилипенко, Козак-Вірленська, О. Польовий та ін. Театр грав постійно в залі Монюшча до травня 1919 р., себто до часу, коли під проводом Й. Стадника постав державний театр ЗУНР.
У час, коли війська Директорії (1919) мусили під напором більшовицької армії відступити з-за Збруча на Галицьку землю, з ними приїхала й громадка наддніпрянських акторів: М. Садовський, Борисоглібська, Іванова й ін. Садовський зібрав гурт і дав кілька вистав.
За польської влади знову відживає театр «Бесіди» (в 1922 р.). Підприємство перейняв д-р Бр. Овчарський. У Львові з’явився довголітній артист російських і українських сцен О. Загаров, що взявся за організацію нашого театру. Він був представником неореалістичного напряму і своєю короткою усильною працею вказав нашому театрові новий шлях. Вся вага, значення й заслуги Загарова — головно в його режісерії. Своєю мистецькою постановою таких творів, як «Тартюф» Мол’єра, «Візник Геншель» Гауптмана, «У пристані» Енгля, він зацікавив під режисерським оглядом не лише українські кола у Львові. Загаров залишив по собі пам’ять талановитого творчого режисера, який не лише розумів і відчував твір автора, а й умів віднайти у ньому загальний стан, настрій всього твору й його окремих моментів, умів підібрати темп, потрапити в стиль та об’єднати всі творчі сили в мистецьку згармонізовану цілість. Незвичайно талановитою його співробітницею була Марія Морська. В 1922 р. «Бесіда» відмовилася вести театр, і тоді Загаров виїхав на Закарпаття.
Сучасний стан театрів. З існуючих під цю пору театрів У межах Речі Посполитої Польської на перше місце висувається, безсумнівно, театр «Заграва», що залишається під проводом Володимира Блавацького. Провідник — молода освічена людина — фанатично любить театральне мистецтво, обізнаний зі сценою та її вимогами, а передусім свідомий засобів, якими диспонує, й цілей, до яких прямує. Театр виставляє найновіші твори українських і чужих авторів, увів у репертуар релігійну драму та зробив спробу оновити в зміненій формі «Ой не ходи, Грицю». Режисерія модерна й помислова, декораційна сторона — гарна і дбайлива.
Другим щодо мистецького рівня треба визнати Український театр ім. Тобілевича. Веде його передвоєнний член театру «Бесіди» Микола Бенцаль. Є там ще старі, заслужені актори, як Рубчак. Репертуар оперетковий, переплітений народними драмами. Театр Йосипа Стадника, в якому виступають із відомих сил Стадникова, Стадниківна й інші молодші актори, також живе оперетковим репертуаром, але переплітає його перекладеними модерними драмами. Є ще й театр Яреми Стадника з оперетково-ревюйовим репертуаром.
Театр ім. Садовського поставив би я на третьому місці після «Заграви» й театру ім. Тобілевича. Веде його Карабіневич, режисерує досвідчена київська артистка Барвінок-Карабіневичева. Театр цей залишився вірний побутовому репертуарові і виводить його гарно та старанно. В дружині кілька помітніших талантів.
Із театрів, що також залишились вірні побутовщині, слід згадати театр Комаровського й театр Когутяка, які мандрують і грають твори з народного й жидівського життя. Театр Сарамаги — з молодими повоєнними силами, з репертуаром оперетково-ревюйовим — їздить по містах, містечках і селах. Театр Проскурницького з молодими повоєнними акторами, з ревюйовим репертуаром навідує містечка й села. Театр Богема з молодими розбитками різних театрів, із ревюйовим репертуаром навідує містечка й села. Театр Войтовича (старого монологіста) з народним репертуаром об’їздить села. Театр Юрка Кононева з молодим гуртом акторів (відомий наддніпрянський актор Чугай), з історичним і побутовим репертуаром об’їздить містечка і села. Театр Веселка під проводом Тимченка, з репертуаром ревюйовим, від двох років не їздить. Театр «Цвіркун» заснований у 1931 р. Зі старших відомих акторів були там Сорока, Залуцький, Гірняки, Козак-Вірленська, Якимова, Орлан. Театр цей грав у Львові цілий сезон 1931 — 1932 рр. Репертуар оперетково-ревюйовий. Від 1935 р. їздив по містах і містечках. Від 1936 р. був нечинний, а в половині листопада 1937 р. оновлює свою діяльність як Львівський театр, під управою Сороки й Залуцького.
Поза межами Галичини є ще на Волині театр Певного, а на землях корінної Польщі — українські театри: 1) Руденкової, 2) Айдарова, 3) Бойчихи, 4) Городничого і 5) Залевського.
До 1926 р. по Галичині їздив театр Міткевичевої, що вславився гарним виконанням народного репертуару і талановитими акторами. Після ліквідації актори розбрелися по трупах, які є на території корінної Польщі


Повернутись до “ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: 1 і 0 гість