forum.we.org.ua

Форум вебсайту "Україна-це ми!"

Володимир Радзикевич. Письменство. НОВА ДОБА

За загальною редакцією Івана Крип’якевича


КИЇВ — 2002 (за виданням 1937 року)

Історія української культури / За загал. ред. І. Крип’якевича. — 4-те вид., стереотип. — К.: Либідь, 2002. — 656 с.
ISBN 966-06-0248-0.
Ця ґрунтовна праця створена видатними українськими вченими й мистецтвознавцями Іваном Крип’якевичем, Володимиром Радзикевичем. Миколою Голубцем, Степаном Чарнецьким та Василем Барвінським у 30-ті роки XX ст. В яскравій та доступній формі автори подають основні відомості про розвиток українського письменства, образотворчого мистецтва, театру та музики від княжої доби до першої третини XX ст. у тісному зв’язку із поступом українського суспільства.
Для викладачів, культурологів, мистецтвознавців, студентів, усіх, хто цікавиться українською культурою.
Аватар користувача
pirate
Адміністрація
Повідомлень: 132
З нами з: 16 липня 2014, 13:30

Володимир Радзикевич. Письменство. НОВА ДОБА

Повідомлення pirate » 18 січня 2016, 16:08

11. Тріумф народної мови

Іван Котляревський. Нарешті прийшла доба перемоги живого слова. Українська народна мова розпочала тріумфальний хід. У 1798 р. вийшли в Петербурзі три перші пісні «Енеїди» Котляревського, яка є свіжою талановитою переробкою поеми римського поета Вергілія. Котляревський написав «Енеїду» в живій українській мові з повною свідомістю, що в ній повинен іти розвиток українського письменства. Тієї виразної свідомості не було в його попередників — авторів гумористичних віршів, авторів інтерлюдій, — тим-то «Енеїда» — це великий крок наперед. В «Енеїді» дав Котляревський широкий малюнок народного життя з різними його додатними й від’ємними сторонами. З приязним зацікавленням затримався автор на народних обрядах, звичаях і віруваннях, із щирою прихильністю звернувся до простолюдця, виявляючи поважне розуміння гірких обставин селянського життя. Так, поруч із живою мовою вніс Котляревський у свій твір ідею свідомого демократизму, вказуючи правильний шлях своїм наступникам. Це й є причиною, що з появою «Енеїди» розпочинаємо нову добу в розвитку українського письменства.
Поява «Енеїди» Котляревського має тим більше значення, що тодішні обставини українського суспільного й національного життя були дуже невідрадні. Правда, далеко, на другому кінці Європи, у вогні французької революції валилися основи давнього ладу, родилися нові, визвольні ідеї, але дорога їм в Україну була ще далека, Недавні удари з боку російського царату приголомшили українців: слабодухим відбирали останні надії. Після зруйнування Січі (1775 р.), після закріпачення селянства (1781 р.) процес винародовлення українського панства, міщанства, духовенства поступав скоро вперед. Упродовж другої половини XVIII в. багато письменників, українців із роду, збагатили плодами свого таланту російську літературу. В колі російських письменників стрічаємо Богдановича (автор поеми «Душенька»), Капніста (автор «Оди на рабство»), Рубана, Наріжного та ін. Українська мова стала жити тільки в устах селянина. В таку пору задзвенів сміх Івана Котляревського.
У Полтаві на високій горі стояв дімок, огороджений з одного боку парканом, з другого частоколом. З гори видно було широкий луг, серед якого срібною стрічкою переливалася річка Ворскла. У тім дімку в убогій дворянській сім’ї прийшов на світ 29 серпня 1769 р. Іван Котляревський. Батько його був канцеляристом у магістраті. Іван Котляревський учився в дячка, потім вступив до Полтавської, т. зв. Катеринославської, семінарії, до якої ходив упродовж восьми років. Вже в семінарії проявив поетичний хист, схильність до віршування, завдяки чому прозвали його товариші «рифмачем». Не скінчивши семінарії, учителював у домах панів-дідичів. Тоді мав нагоду приглянутися до народного життя. Щоб краще познайомитися з народним побутом, перевдягався в народне вбрання й бував на народних досвітках, вечорницях. Записував слова, збирав приповідки та пісні, приглядався до народних звичаїв. Добутком того вдумливого споглядання народного життя була та частина «Енеїди», в якій Котляревський дав образ українського побуту. В 1796 р. вступив до війська. У війні з Туреччиною виявив лицарську відвагу. Коли полк, у якому служив, було переведено з України у Литву, Котляревський покинув військову службу. Поселився в Полтаві, де одержав догляд над інститутом, у якому виховувалися дворянські діти. В 1812 р. у грізній хвилині походу Наполеона отримав доручення від генерал-губернатора кн. Лобанова-Ростовського виставити козацький полк для боротьби з Наполеоном. Видно, Котляревський добре виконав доручення, коли в нагороду одержав ранг майора, брильянтовий перстень і 500 рублів річної платні. Проживаючи далі в Полтаві, виступав у комічних ролях у домашньому театрі кн. Лобанова-Ростовського. Коли на місці Ростовського губернатором став кн. Рєпнін, Котляревський уладив для нього театр. Тут виставив свої комедії «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник». Як людина, визначався Котляревський сильним характером, доброю людяною вдачею й добув собі славу знаменитого гумориста, майстра оповідки. Помер у 1838 р. Перед смертю наділив свободою двох кріпаків. Невеличкий маєток роздав своякам, знайомим та приятелям.
«Енеїда». Перші три частини «Енеїди» появилися друком у Петербурзі в 1798 р. без згоди автора. Видав їх багатий конотопський шляхтич Максим Парпура, що великі гроші вкладав на українські культурні цілі. За це вмістив його автор у третій частині своєї поеми між грішниками, що караються в пеклі, бо
натуру мав він дуже бридку,
кривив душею для прибитку,
чужеє оддавав в печать...

Одначе несправедливо докоряв Котляревський Парпурі, бо не для «прибитку» він це зробив, а тільки в гарнім розумінні вартості поеми. Повне видання «Енеїди» у шести піснях вийшло в 1812 р. в Харкові.
«Енеїда» є травестією поеми римського поета Вергілія. її наголовок — «Енеїда, на малоросійській язик перелицьованная». Основою травестії є гумористичний підхід до поважної теми. На тім полі перед Котляревським робили спроби автори релігійних віршів, коли поважні релігійні події насвітлювали з гумористичного боку. На тім полі випередив також Котляревського Опанас Лобисевич, що «Вергілієвих пастухів («Буколіки») переодягнув в український кобеняк». На жаль, твір останнього не зберігся, є тільки лист, в якому про це згадується.
Вергілієва «Енеїда» була перед Котляревським предметом переробок і в інших літературах. Авторами таких травестій були француз Скаррон, німець Блюмавер, росіянин Осипов. Кожний з них мав іншу мету. Скаррон (XVII в.) висміював богів класичного світу, Блюмавер (XVIII в.) виступав проти релігійної нетерпимості й релігійного фанатизму, Осипов (1791 р.) звернув вістря своєї сатири проти пиятики й неуцтва. Котляревський знав травестію Осипова й нею покористувався. В Осипова взяв метричний розмір, подекуди слова, звороти й рими. Але все-таки зумів зберегти свою оригінальність і завдяки своєму талантові вивів окремий світ українського життя. Гумористичним ладом висвітлив обставини українського суспільного життя після зруйнування Запорозької Січі. Це не Еней і не троянці блукають по світі, шукаючи нових осель, — це мандрують по світі залишки запорожців.
Зміст «Енеїди». По упадку Трої Еней збирає товаришів і випливає в море. Юнона, яка не любить Енея за те, що той є сином Венери, спішить до бога вітрів Еола і просить його, щоб знищив Енея та всю його дружину. Еол не може відмовити гарній молодичці і велить вітрам розбурхати море. Це вони й роблять. Але Нептун на прохання Венери картає вітри й заспокоює море. Тим часом Венера удається з проханням до Зевса, щоб заопікувався її сином. Зевс приобіцює Венері, що пошле її синові щасливу долю. Завдяки йому Еней після блукання заїздить у город Карфаген, де царює Дідона, гостить у неї й бенкетує два роки. Це не подобається Зевсові. Гнівний посилає Меркурія, наказуючи йому розлучити закохану пару та намовити Енея до дальшої плавби. Еней задумує від’їхати потайки від Дідони, але це йому не вдається. Від’їжджає лише після бурхливої сцени з Дідоною, яка після його від’їзду підпалює багаття з очерету, кидається у вогонь і знаходить там смерть.
Тим часом на морі зривається буря. Троянці, рятуючись, причалюють до Сицилійської землі, де король Ацест їх гостинно приймає. Тут уладжує Еней поминки по батькові Анхізові. Відбуваються ігрища, в часі яких виступають до двобою Дарес із Ентелеєм. За змаганням приглядають боги з Олімпу, при чім Венера прохає Зевса, щоб поміг Даресові, а Бахус вступається за Ентелея. Але Зевс забороняє богам устрявати у двобій. Тоді Юнона висилає Ірису між троянські жінки, яких троянці не взяли на бенкет, щоб порадила їм підпалити човни. Троянки підпалюють їх. У розпуці Еней звертається з молитвою до богів, і дощ гасить пожежу. За намовою Анхіза, що являється уві сні Енеєві, троянці відпливають із Сицилії. Венера їде до Зевса прохати про щасливу плавбу.
Троянці на морі. Співають пісень про Сагайдачного, про Січ. Прибувають до Кумської землі, де Еней зустрічає жахливу Сивіллу, що ворожить йому дальшу життєву долю. З нею заходить у пекло, якого образ складає третю частину поеми. Харон перевозить його через ріку Стікс. Еней оглядає пекло, бачить різних грішників і в часі мандрівки зустрічає Дідону й батька Анхіза, після чого знову пускається в море. Троянці оминають щасливо острів цариці-чарівниці Цирцеї, приїжджають у край Латина, вчаться латинської мови й прохають Латина прийняти їх до своєї країни. Латин уладжує на їхню честь бенкет і ладиться навіть віддати свою доньку Лависю за Енея. Одначе Юнона не хоче цього допустити й посилає відьму Фурію, що підбурює проти Енея жінку Латина Амату й рутульського царя Турна, Приходить до війни між троянцями й латинцями. Безпосередню причину дає цуцик старої няньки, якого в часі полювання загризають пси троянців. Затривожений Еней удається за порадою до Евандра, короля аркадців, і просить у нього помочі. Тим часом Венера добуває для нього нову зброю у Вулкана. Евандр дає Енеєві військо під проводом сина Палланта. Розпочинається завзятий бій, у якому визначаються лицарською хоробрістю Низ та Евріал. У боротьбі з чисельно сильнішим ворогом обидва накладають головами. В часі, коли між військами Енея й Турна йдуть завзяті змагання, на Олімпі спорять боги. У бою гине Паллант. В кінці провідники військ, Еней та Турн, стають до двобою, в якім Еней перемагає.

«Енеїда» як літературний твір. Хоч Котляревський зачерпнув тему своєї «Енеїди» з других рук, він дав цікавий, оригінальний вартісний твір. Головні риси його самостійної творчої праці виявилися в щиро народному колориті всього твору й гумористичній забарвленості. Котляревський зумів на тій основі, яку перейняв у римського поета Вергілія, вимережити живі образи сучасного йому українського побуту й сучасних обставин життя. Націоналізація теми проявляється в тому напрямі, що Котляревський переніс подію на український ґрунт. Еней та його товариші виступають перед нашими очима як кошовий і запорожці:

Еней був парубок моторний
І хлопець — хоч куди козак.

Вдача Енея та його товаришів, їхня поведінка, мова, звичаї, одяг, зброя — все це запорозьке, українське. В постатях олімпійських богів легко розпізнати українських панів-поміщиків із їхньою розгульною вдачею, хибами, химерами й норовами.
Ось як характеризує Котляревський божества вітрів:

Борей недуж лежить з похмілля
А Нот поїхав на весілля,
Зефір же, давній негодяй,
У городі десь загуляв...

В іншому місці говорить про олімпійських богів такими словами:

В це врем’я в рай боги зібрались
K Зевесу в гості на обід;
Пили там, їли, забавлялись,
Забули наших людських бід.
Там лакомини різні їли:
Бухончики пшеничні білі,
Кислиці, ягоди, коржі
І всякі різні витребеньки, —
Уже либонь були п’яненькі,
Понадувались, мов йоржі.

Крім цього, розсипав Котляревський в «Енеїді» велике багатство етнографічного матеріалу, описуючи народний одяг, їжу, бенкети, ігри, танці, музику, співи, хатню обстанову, народні звичаї, обряди, вечорниці, вірування, ворожбу, похорон, поминки. Все це надає його творові національний український колорит.
Поруч із тим другою ознакою творчого таланту Котляревського є гумористичний підхід до поважної теми. Котляревський обрав форму гумористичної травестії, може, й доцільно: може, здавав собі справу, що поважного твору в українській мові не читали б, може б, висміяли його та його змагання. А так українське панство, читаючи «Енеїду», втішалося, сміялося, забавлялося, а одночасно призвикало до українського слова та до тієї думки, що й українська мова може бути мовою письменства. Зрештою, у формі травестії легше було авторові сказати панам, що недобре вони роблять, коли тільки бавляться, бенкетують, народ закріпачують. Краще йому було це зробити жартома, веселими натяками, дотепною сатирою. Гумор «Енеїди» полягає передусім у модернізації теми, у перенесенні давніх подій в обставини XVIII в. Деколи, щоб спонукати до сміху, послуговується автор надто грубими словами, висловами й зворотами, як-от:

Но греки, як, спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав...

Але це в нього тільки засіб, що має служити поважній меті. Цей частий надто простий, вульгарний вислів в «Енеїді» був причиною докорів із боку деяких критиків, що, мовляв, Котляревський тільки забавляв панів, розганяв їхню життєву нудьгу веселими вигадками та глумом, не маючи ніякої поважної думки, ніякої поважної цілі (Куліш). Одначе такому поглядові суперечить сама «Енеїда». Є в ній місця, що рішуче промовляють на користь автора, свідчать про його ідейність. «Енеїда» є твором ідейним. Це проявляється і в осуджуванні кріпацтва, і в звеличанні минулого України, і в зазиві до любові до рідного краю та до особистої посвяти для загального добра. Проти кріпаччини виступає автор у третій частині своєї поеми при нагоді опису пекла, коли разом із іншими грішниками вмістив туди панів за те,

що людям льготи не давали
і ставили їх за скотів;
за те вони дрова возили,
в болотах очерет косили,
носили в пекло на підпал,
Чорти за ними приглядали,
коли який з них приставав.

Натомість зі щирою прихильністю згадав автор про всіх покривджених, горем потомлених, злиднями прибитих і для них приготував місце у раї:

Це бідні, нищі, навіжені,
що дурнями зчисляли їх,
старці, хромі, сліпороджені,
з яких був людський глум і сміх;
це що з порожніми сумками
жили голодні під тинами,
собак дражнили по дворах;
це ті, що дасть Біг получали,
це ті, яких випроводжали
в потилицю і по плечах.

Звеличив Котляревський минуле України згадками, повними туги й захоплення колишніми гарними, світлими часами:

Так вічной пам’яті бувало
У нас в Гетьманщині колись.
Так просто військо шикувало,
Не знавши: «стій! не шевелись!»
Так славнії полки козацькі —
Лубенський, Гадяцький, Полтавський —
В шапках, було, як мак цвітуть.
Як грянуть, сотнями ударять,
Перед себе списи наставлять,
То мов мітлою все метуть.

До любові до рідного краю, до посвяти для добра загалу взиває Котляревський словами:

Любов к отчизні де героїть,
Там вража сила не остоїть,
Там грудь сильніша од гармат.

І зрозуміло українське громадянство благородні наміри автора «Енеїди». Його твір користувався великою популярністю. З рук до рук ходили відписи «Енеїди» ще перед першим її друкованим виданням. Друковані примірники було розхоплювано. Скрізь читали «Енеїду» з захопленням. Про неї знали запорожці над Дунаєм, її вивіз із собою Наполеон, вертаючись із походу на Росію. Якою популярністю, тішився сам автор, свідчить одне оповідання. У часі турецької війни довелося Котляревському переплисти човном через Дунай. Керманичами човна були два запорожці. Вдивляючись в обличчя капітана, пізнали вони в ньому земляка й запитали, чи це той самий, що написав «Енеїду». «Той самий», — відповів, усміхаючись, капітан. «Так це ти, батьку наш рідний!» — кликнули радісно запорожці, припали до нього і стали цілувати його руки. «Іди, батьку, до нас, ми тебе зробимо старшим».

Драматичні писання Котляревського. З якою щирою прихильністю, з яким ніжним теплом, з яким тонким розумінням народної душі ставився Котляревський до побуту українського народу, доказом цього є його «Наталка Полтавка». Сама думка написати «Полтавку» виникла в Котляревського з дуже поважних мотивів та робить честь його імені. Котляревського схвилювало невміле, повне глуму відтворення українського народного побуту в опереті російського письменника кн. Шаховського «Козак-стихотворець», і він постановив Шаховському відповісти. Відповів оперетою «Полтавка», що є неначе обороною українського народного життя. Оборона Котляревського вийшла така гарна й така гідна, що «Полтавка» досьогодні не сходить зі сцени і все робить на глядачів враження м’якістю і ніжністю малюнку, красою слова, чарами народних пісень, кидаючи одночасно гарне світло на гуманність автора.
Дія в опереті проста, нескладна. Кохає Наталка Петра, бідного наймита, що пішов у світ на заробітки. Її мати, вдова Терпелиха, хоче її видати заміж, бо вбогість у хаті нестерпна. Спершу Наталка не хоче й чути про женихів, які її сватають, хоч вони багаті. Лише на гарячі прохання матері, за намовою сільського виборного Макогоненка, що прийняв на себе роль посередника, подає рушники возному Тетерваковському. Але приходить Петро, й возний, що бачить щире та вірне кохання молодят, відступає від Наталки. «От такі-то наші полтавці! — каже при кінці останньої дії товариш Петра Микола. — Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватається».
Легкий гумор у «Полтавці» присутній головно у насвітленні постаті возного Тетерваковського, що відбився від народного ґрунту зовнішньою поведінкою та штучною мовою, зберігаючи в глибині душі головні риси української вдачі. З природи в нього всі дані, як сам говорить, на те, щоб добро робити, тільки з причини надміру занять «не мав він на це часу».
Поруч із легким гумором другою прикметою «Полтавки» є сентименталізм. Був це модний тоді в європейських літературах, зокрема французькій та російській, напрям, що схиляв письменників звернути головну увагу на людські почування, на їхню силу та глибину. Із сентиментальними творами російської літератури, зокрема творами Карамзіна «Бідна Ліза» та «Наталя, боярська донька», був Котляревський, без сумніву, познайомлений. Все ж таки є велика різниця між його сентименталізмом та неприродним, робленим в інших європейських літературах. У Котляревського він природний, випливає з душі, згідний зі вдачею українця. Коли автор й ідеалізує постаті, то ця ідеалізація не виходить поза межі дійсної можливості; його ж змагання виказати, що й в убогих, сірих людей криються у глибині душі гарні почування, високі пориви, готовність до посвяти для спокою й щастя найближчих, — на весь зріст показує постать Котляревського не лише як письменника з літературним талантом, але й людини з гарною, шляхетною вдачею. Оцінив ці прикмети вдачі й таланту Котляревського Шевченко. У поемі «На вічну пам’ять Котляревському» звертається до нього словами «праведная душе», визнає велике значення його виступу й запевнює: «Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди, поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть».
Другим драматичним твором Котляревського була оперета «Москаль-чарівник», яку він написав на основі якогось народного оповідання. Друком вийшов «Москаль-чарівник» у 1841 р. Є у тій комедії молода жінка Тетяна — дещо жартівлива, але вірна свому чоловікові; є судовий паничик Финтик, що цурається своєї матері, говорить по-московському й залицяється до Тетяни; є чумак Чупрун, який дає Финтикові прочухана; є москаль-чарівник, що допомагає Чупрунові. У цій веселій комедії кинув Котляревський докір тим, що стидаються свого роду й вирікаються його для вигідного життя.

Сатира Артемовського-Гулака. Гумористично-сатиричний тон, до якого вдався Котляревський в «Енеїді», очевидно, сподобався. Слідом за Котляревським пішов ряд українських письменників, що залюбки наслідували цю основну рису його творчості, розсипаючи гумор, виблискуючи вістрям дотепної сатири. Деякі з них ні самі ніякої поважнішої думки не мали, ні в Котляревського не добачили. Наслідуючи Котляревського, наслідували тільки зовнішню манеру його писання, яка полягала у доборі грубих вульгаризмів, та витворили нездоровий напрям у літературі, відомий під назвою «котляревщини». Своїми творами, в яких тяжко добачити іскру якогось поетичного польоту, які «просто вражають, — як висловився дослідник нового українського письменства Микола Зеров, — вузькістю ідейного захвату й безсилістю виконання», причинилися вони до поширення думки, неначе українська мова годиться тільки для грубих дотепів. Про них та їхні твори не станемо говорити.
Але були між письменниками, що пішли слідом Котляревського, талановиті одиниці, твори яких мають глибшу ідейну основу, хоч гумор і сатира є також їхньою улюбленою формою. До них у першу чергу слід причислити Петра Артемовського-Гулака. Ще студентом став він викладачем польської мови в Харківському університеті. Потім був професором історії в тому ж університеті та впродовж десяти років його ректором. Харківський університет, що постав заходами Василя Каразіна в 1805 р., розбудив наукові зацікавлення та, без сумніву, причинився до скріплення національної свідомості серед української інтелігенції. При університеті зачав у 1816 р. виходити напівофіційний університетський орган «Український вісник», що багато місця присвячував українським справам. Хоч по трьох роках його видання було припинено, дав він початок серії літературних альманахів у Харкові в тридцятих і сорокових роках минулого віку. Були ними «Український альманах» Срезневського, «Сніп» Корсуна (1841 р.) та «Молодик» Бецького (1843 — 1844). В «Українськім віснику», якого редактором був також Григорій Квітка-Основ’яненко, появилася в 1818 р. байка АртемовськогоГулака «Пан та собака», яка дуже корисно вирізняється своїм ідейним змістом та проблисками літературного таланту з-поміж інших творів цього письменника. У байці дав Артемовський-Гулак широкий опис переживань собаки Рябка, що цілу ніч без упину стеріг панське майно: скрізь бігав, нишпорив, лякаючи злодіїв. Але вранці замість нагороди посипалися на його спину побої за те, що не дав спати панові, який програв у карти. На другу ніч Рябко спокійно поклався спати. Але знову його побили за те, що дозволив москалям нишпорити в коморі, вовкові забрати ягнята, а тхорові курчата. Отже:

Чи гавкає Рябко, чи мовчки ніччю спить,
Все випада Рябка таки прохворостить.
Уже мені, бачу, чи то туди — високо,
Чи сюди — глибоко:
Повернешся сюди — і тута гаряче,
Одвернешся туди — і там-то боляче.
З ледачим скрізь біда: хоч верть-круть, хоч круть-верть,
Він найде все тобі і в черепочку смерть.

Переживання Рябка в байці «Пан та собака» — це яскравий, повний драматизму образ життя українського селянства в добі кріпацького поневолення. Артемовський всі свої симпатії, всі почування звернув у бік Рябка, всі докори — у бік панів. Отже, його байка має характер ідейної сатири, в якій Артемовський-Гулак підніс рішучий протест проти кривд суспільного укладу. Протест Артемовського виразніший та голосніший, ніж протест Котляревського. Котляревський тільки принагідно вмістив панів у пекло за знущання над народом, коли Артемовський дав жахливий образ умовин кріпацького життя.
Крім байки «Пан та собака», писав він ще інші байки, як «Солопій та Хівря, або Горох при дорозі», «Пліточка» тощо, до яких теми позичав у польського байкаря Красицького та, йдучи слідом Котляревського, на гумористичний лад перевертав оди римського поета Горація, в яких передавав його думки про марність життя та світову суєту. Пробував також сили у перекладах балад Гьоте («Рибалка») та Міцкевича («Твардовський»). Сила впливу Котляревського на Артемовського виявилася головно у стилі писання останнього. Для прикладу — опис ночі на початку байки «Пан та собака»:

На землю злізла ніч... Ніде ані шиширхне,
Хіба то декуди крізь сон що-небудь пирхне.
Хоч в око стрель тобі — так темно на дворі,
Уклався місяць спать, на небі ні зорі,
От ледве крадькома яка сонлива зірка
З-за хмари вигляне, як миш із-за одвірка.
І небо, і земля — усе одпочива;
Все ніч під чорною запаскою хова.

В українському письменстві добув собі Артемовський-Гулак ім’я суспільною сатирою «Пан та собака».

Громадянська сатира Гребінки. Якщо Артемовський-Гулак у формі байки торкнувся суспільних питань, Євген Гребінка у своїх байках виступив проти деяких хиб тогочасного громадянського життя.
Подібно до Котляревського походив Гребінка з небагатої дворянської родини, що жила під Пирятином на Полтавщині. Принаду й красу рідної околиці звеличав пізніше у передмові до альманаху «Ластівка» (1841 р.), де писав із захопленням: «Уже я так думаю, що нема на світі кращого місця, як Полтавська губернія. І степи, і ліси, і сади, і байраки, і щуки, і карасі, і вишні, і черешні, і всякі напитки, і воли, і добрі коні, і добрі люди — усе є, усього багацько. А тих, мовляв, дівчат та молодиць!.. Одну списав покійничок Котляревський «Наталку Полтавку» та увесь світ звеселив». Учився Гребінка в Ніжинській гімназії разом із пізнішим українським письменником Олександром Афанасьєвим-Чужбинським, автором збірки ніжних поезій «Що було на серці». Після закінчення гімназії служив у війську, потім учив у військових школах. Помер 1848 р. Гарну пам’ять полишив Гребінка по собі тим, що був одним із щирих опікунів Тараса Шевченка, коли цей кріпаком проживав у Петербурзі.
Гребінка писав українською й російською мовами. Першим його твором був переклад поеми Пушкіна «Полтава». З російських його творів широко відома повість «Чайковський», яку на українську мову переклав Ксенофонт Климкович. Одначе найціннішим його твором є «Приказки», тобто байки, що вийшли друком у Петербурзі 1834 р. Вигідною формою байки радо покористовуються письменники в часах, коли обставини політичного життя чи громадянські умовини не дозволяють їм висловити своєї думки одверто й ясно. Тоді під формою алегорії, послуговуючись одним образом, наприклад із життя звірів, підсувають нам інший образ, примушують нас до призадуми над відносинами між людьми, відкривають очі на хиби суспільності, громади чи одиниць. Часто користають із готових байок в інших літературах, нагинаючи їх тільки в подробицях до обставин власного життя. Так робив і Гребінка. Брав не раз теми й образи в давнього латинського поета Федра або в російського байкописця Крилова, одначе вмів зручно, гарно й доцільно зв’язати їх провідною думкою та формою з українським життям та надати їм виразний український національний колорит.
Ось у приказці «Ячмінь» батько виходить із сином у поле. Син бачить, що одні колоски ячменю похилися наділ, «мов ми, неграмотні, перед великим паном, мов перед судовим на стійці козаки», а інші стоять прямо, тому й питає в батька, яка цьому причина. Батько пояснює, що похилі колоски тому зігнулися, що повні зерна, натомість інші пнуться вгору, бо порожні. Син каже, що знає тепер, чому волосний писар Онисько Харчовитий так дметься вгору, Але батько радить йому замовчати, бо почують, і він буде битий.
У цій короткій приказці дає Гребінка образ українського села з різними умовинами його життя: тут і українські краєвиди і українське поле, і наші селяни, і постать волосного писаря Ониська Харчовитого, що дметься вгору та погорджує простим народом, і натяки на відносини у війську, на нестачу освіти, на неграмотність селян та на глибоку прірву між панами й простолюддям.
У приказці «Мірошник» говорить Гребінка про людей, що беруться за діло, яке їм не під силу. Думку проводить так, що оповідає про мельника, який безжурно й щасливо жив собі, маючи невеличкий млинок на малій річці. На біду побачив раз мельник великі млини на ріках Сеймі та Десні й забажав, щоб і його річка стала великою. Став молитися, постити, замовляти молебні — і Бог вислухав його молитви. Знялася раз буря, впали дощі, і річка заграла водою, запінилася, зашуміла і знесла млинок... І знову зумів Гребінка надати цій приказці сильний та виразний український колорит, описуючи рідні краєвиди, життя мельника, його поведінку. Такий самий характер і інших приказок. Звертався в них Гребінка проти неправди суспільного життя, визиску чужої праці («Будяк та коноплиночка»), проти несправедливості суддів, проти донощиків («Ведмежий суд»), проти відступництва від народу («Гай та сокири»), проти наклепників («Сонце та хмари») та проти вітрогонів-легкодухів, що хмарою обсідають дім багатого приятеля, розносять увесь його маєток, а потім його самого в біді покидають («Горобці та вишня»). При тім умів скрізь сполучити ідейну сатиру з гарною мистецькою формою.
Влучно схарактеризував його приказки Куліш словами: «Гребінка, пишучи приказки, малює нам тут же наші села, поля й степи свіжими та непозиченими фарбами. Коли сміється він, то прислухайтесь — тут же крізь сміх почуєте якийсь сум; коли ж справді сумує, то слово його процвітає квітками щирої поезії української. Широкі його приказки, як наші степи; жартівливі вони та якось і сумовиті, як наші селяни; шуткуючи, ці приказки займають душу зглибока».
Харківський гурток. Євген Гребінка стояв у близьких взаєминах із письменниками Харківської громади, які своєю працею оживили в перших десятиліттях XIX в. літературне та наукове життя в Україні. Нема сумніву, що велику роль у згуртуванні цих наукових сил та в зацікавленні їх добутками західноєвропейської науки й новими західноєвропейськими напрямами в літературі відіграв Харківський університет. Звернув він очі українців на Захід і велів їм нові західноєвропейські галузі науки та нові досягнення на полі письменства перещеплювати на українському ґрунті. Так постали початки української етнографії та початки української філології.
В тих часах на заході Європи розвиток етнографії поступив уже великим кроком наперед. Перші етнографічні праці появилися в Англії, де Персі видав староанглійські балади в 1765 р., а Макферсон у 1762 — збірку пісень міфічного шотландського барда Оссіана. За прикладом англійських дослідників пішли в Німеччині Бодмер, Брайтінгер, Гердер, Гьоте, Грімми. З кінцем XVIII і початком XIX в. також у слов’янському світі появляються перші етнографічні збірки. Так, у Росії видає Чулков казки (1790 р.) в Сербії Вук Стефанович-Караджич збирає сербські народні пісні, в Чехії на полі етнографії кладе заслуги Франц Челяковський збіркою народних пісень (1822 — 1827 рр.). У Польщі Зоріян Доленга-Ходаковський закликає земляків до збирання народних пісень, народних переказів, до вивчення народного побуту. Вислідом довголітніх своїх дослідів на полі слов’янської етнографії ділиться із загалом у розвідці «Про дохристиянське слов’янство» (1818 р.).
Всі ці праці з ділянки етнографії та фольклору обмежувалися поки що тільки точним описом різних сторін народного життя чи подавали вірні записи народних пісень, казок, переказів тощо. Лише з бігом часу стали вони основою для глибших студій над життям народу та його творчістю. Замилування етнографічними дослідами захопило також українців. Вже про Котляревського відомо, що він пильно приглядався до народного життя, записував народні пісні, приповідки і в своїх творах, зокрема в «Енеїді», вмістив стільки етнографічного матеріалу, стільки розсипав подробиць, схоплених зі споглядання народного побуту, що все це дало основу деяким дослідникам назвати його першим українським етнографом.
Одначе першу збірку українських народних пісень видав князь Микола Цертелєв у 1819 р. («Опыт собрания старинных малороссийских песней»). Своє захоплення красою українських пісень та силою почування, що з них промовляє, висловив Цертелєв в окремій розвідці російською мовою, в якій порівняв їх із піснями Оссіана та Гомера. Збірка Цертелєва викликала появу нових збірок народних пісень: Михайла Максимовича (вийшли в 1827, 1834, 1849 рр.) та Ізмаїла Срезневського. Останній, хоч із російського роду, проживаючи в Україні, став гарячим ентузіастом української старовини й у 1833 — 1838 рр. видав «Запорозьку старину» в шести частинах. Ізмаїл Срезневський був також завзятим оборонцем прав української мови до самостійного літературного життя. В одній із своїх наукових розвідок («Взгляд на памятники украинской народной словесности») виказував, що українська мова є окремою, самостійною мовою та не уступає місця чеській у багатстві вислову, польській — у живописності, сербській — у милозвучності.
Другою ділянкою наукових зацікавлень деяких письменників Харківського гуртка було мовознавство. Буйний розвиток філології в Західній Європі на початку XIX в. започаткував німецький учений Франц Бопп, що своєю порівняльною граматикою індоєвропейських мов звернув філологічні досліди на нові шляхи. Доказуючи споріднення індоєвропейських мов, дав він понуку до живіших студій на полі лінгвістики не лише у Німеччині, але й серед слов’янських народів. У добу відродження слов’янських націй, у часах, коли вони одна за одною зривалися до окремого національного життя, намагалися слов’янські вчені також своїми філологічними працями доказати права слов’янських мов до самостійного життя. І це було одною з причин живішого розвитку філологічних наук серед слов’янських народів. Чехи Йозеф Дубровський, Йозеф Юнгман, Павел Шафарик, серб Вук Караджич, словенець Бартоломей Копітар, росіянин Олександр Востоков кладуть основи під розвиток слов’янських мов та літератур. У цю пору гарячкових змагань над оживленням слов’янської філології і над розбудженням слов’янських націй виходить перша граматика української мови Олександра Павловського у Петербурзі 1818 р. («Грамматика малороссійского наречія»). Виданням своєї граматики намагався Павловський довести здатність української мови до літературного життя.

Квітка-Основ’яненко. До письменників Харківської громади належав також творець новітньої української повісті Григорій Квітка-Основ’яненко (1788 — 1843). Народився в селі Основа близько Харкова — відси й його псевдонім. Походив із панського роду: його батько був власником села Основа. В житті Квітки-Основ’яненка було багато подій, що відбилися поважним відгомоном у його літературній творчості. Перша така подія сталася в його дитячих літах. П’ятилітнім хлопчиною, тяжко недужий на очі, поїхав він із матір’ю на прощу до Озерянського монастиря і тут раптом прозрів. Це дивне несподіване подужання — саме в церкві, в часі молитви — виповнило його душу глибокими релігійними почуваннями, яким він дав вислів у своїх повістях. Під впливом сильного релігійного настрою задумував уже на 12-му році життя вступити до монастиря, чого батьки не хотіли дозволити. Вчився Квітка вдома і в монастирській школі. На 15-му році життя записав його батько до війська, одначе хлопець проживав дома, виїжджаючи тільки часом до старшого на бенкет чи з поклоном.
Безсумнівний вплив на світогляд письменника, на вироблення його етичних поглядів мала знайомість із постаттю та філософією Сковороди, який гостив у його батьківському домі. Вкінці Квітка таки здійснив свій намір і на 23-му році життя, не без впливу свого дядька, що був настоятелем Курязького монастиря, вступив у цей монастир і прожив у ньому близько чотирьох років простим послушником. Після виходу з монастиря жив Квітка у Харкові, де його захопило товариське та громадське життя. Квітка брав участь у театральних виставах, виступаючи в комічних ролях, був директором театру, потім опікуном інституту, в якому виховувалися Дворянські дівчата. З наставницею того інституту, Анною Вульф, він одружився. Останні роки життя провів в Основі, втішаючись тихим подружнім щастям. Його дружина, начитана в тогочасній сентиментальній літературі, брала живу участь у літературній його праці, піддавала йому теми та дораджувала писати в такому сентиментальному тоні, який їй саме припав до вподоби.
У перших своїх літературних творах пішов Квітка слідом Котляревського. Форму травестії в крайньо гумористичному бурлескному тоні має одне з перших його оповідань — «Салдацький патрет» (1833 р.), тему якого взяв Квітка з двох грецько-латинських анекдотів. В одному з них маляр Зевксіс так вірно змалював китицю винограду, що птахи зліталися до його образу. Квітка у своєму оповіданні вивів замість Зевксіса маляра Кузьму Трохимовича, що знову так вірно вималював солдата, «що не тільки горобцеві, а й чоловікові був страшний. Як задивишся на нього, так бачиться: вже й ворушиться, й усом морга, й очима поводить, і руками дьоргає, і ногами дрига... от побіжить, от битиме». Щоб переконатися, чи вартий чого його образ, виставив Кузьма Трохимович його на ярмарку в Липцях і впевнився, що добре намалював солдата, коли й Охрім Супоня, й молодичка Явдоха Колупайчиха, і дівчина Домаха прийняли його портрет за живу людину. Вкінці підійшов до образу гурт парубків. Між ними був швець Терешко. Терешко скинув шапку й поклонився солдатові. Коли товариші підняли його на глум, став Терешко лаяти маляра, що не змалював чобіт, як слід. По відході парубків Кузьма Трохимович скоро перемалював чоботи. Коли це Терешко завважив, проходячи в другий раз попри солдата, сказав до товаришів із самовпевною хвальбою: «Чоботи тепер, як я навчив, та мундир не туди дивиться». «А зась, — крикнув розлючений Кузьма, — швець знай своє ремесло, а у кравці не мішайся». Кінцева частина оповідання Квітки — це саме траверсія другого анекдота про маляра Апеллеса, що, подразнений несправедливою критикою шевця, крикнув йому: «Суди не далі чобота, шевчику!».
Є у Квітки й інші оповідання такого самого гумористичного характеру, що й «Салдацький патрет», як: «Пархімове снідання», «Підбрехач», «На пущання як зав’язано», «Купований розум», тільки сперті вони вже не на чужі, а на українські народні оповідання та анекдоти. Скрізь відбився в них вплив Котляревського, з-під якого не могли, зрештою, визволитися й такі письменники, як Артемовський, Гребінка, Стороженко, Руданський, Нечуй-Левицький, коли намагалися наблизити свій стиль до стилю простолюддя, не згадуючи вже про представників «котляревщини» в її від’ємнім розумінні. Щодо оповідання «Салдацький патрет», то Квітка мав у ньому й поважнішу думку. Письменник хотів звернути увагу російських критиків, щоб пильнували своє діло, свою літературу й не бралися за оцінку українських писань.
При цьому є ще у Квітки оповідання іншого характеру, з іншою, поважнішою тематикою, з іншим підходом до народного побуту, з ідеалізацією постатей, із іншим стилем писання. До кращих належать: «Маруся», «Сердешна Оксана», «Перекотиполе», «Козир-дівка», «Щира любов». Крім повістей (в українській мові їх 17), писав Квітка драматичні твори (драма «Щира любов», комедія «Сватання на Гончарівці»).
Квітчина «Маруся». Життєві переживання Квітки-Основ’яненка відбилися в його душі глибоким релігійним настроєм, якому дав він вислів у першу чергу в повісті «Маруся». Основою цієї повісті є зворушливе кохання гарної, ніжної сільської дівчини, що має стати дружиною розумного й меткого, хоч бідного парубка, який також покохав дівчину всією душею. Батько Марусі не хоче спершу згодитися на подружжя, бо перед Василем ще військова служба. «Як прийде набор, — говорить він Василеві, — то тобі лоба забриють, бо ти сирота. А що тоді буде з Марусею, — ні жінка, ні удова, звісно, як салдаток шанують...» Лише тоді, коли Василь за власні зароблені гроші може найняти за себе заступника, погоджується. Вже й ладяться до весілля. Але щастя молодим не судилося. Маруся простуджується в лісі й умирає. Коли Василь після подорожі повертається, замість весілля находить похорон. У тяжкому горі по втраті єдиної доньки Наум Дрот та його дружина Настя знаходять полегшення в думці про Божу волю. Уладжують величаві похорони, опис яких складає велику частину повісті. Василь шукає захисту в монастирі, де скоро й кінчає життя.
Християнсько-релігійний світогляд Квітки знайшов у повісті «Маруся» вираз у головній думці, що не треба на світі ні до чого над міру прив’язуватися, «не то щоб до якої вещі, а то хоч би й до наймиліших людей: жінки, діточок, щирих приятелів і других». «Перше всього — проповідує далі автор, — подумаймо: чи ми ж на цьому світі вічнії?» Подальше оповідання про долю Марусі є неначе доказом тієї думки, яку автор висловив у вступі, що нема на цьому світі тривкого щастя. Автор немов перебрав на себе роль проповідника, який велить людям із тихою резиньяцією приймати Божі допусти.
Християнсько-релігійний настрій Квітки, його бажання моралізувати в дусі християнсько-релігійного світогляду пробивається також у характеристиці поодиноких постатей, що немов мають завдання служити взірцем християнських чеснот та християнського життя. Всі вони побожні, пильно ходять до церкви, моляться гаряче, з тихою покорою покладаються на Божу волю. Таким був Наум Дрот, «батькові й матері слухняний, старшим себе покірний, між товаришами друзяка, ні півслова не збрехав, не впивався і п’яниць не терпів, з ледачими не водився; а до церкви, то хоч би і маленький празник, тільки піп у дзвін — він уже й там; свічечку обмінить, старцям грошенят роздасть і прийметься за діло. Коли прочує яку бідність, наділить по своїй силі й совіт добрий дасть...» Такою була і його жінка Настя, «добра, роботяща, хазяйка, слухняна», такою була Маруся, таким був і Василь. Крім того засадничого настрою, є в повісті поклін модному тодішньому літературному напрямові — сентименталізмові, який кидається у вічі і в виборі самої теми, в її насвітленні та в характеристиці поодиноких постатей, зокрема у вдачі Василя, якого сила почування й сила розпуки веде у монастир.
Сентименталізм, до якого автор клонився в «Марусі», з іще більшою силою виступає в повісті «Щира любов», у якій автор розповів про кохання сільської красуні Галочки до московського офіцера Зоріна. Сила захоплення красою Галочки була в Зоріна така велика, що він, незважаючи на все, хотів із нею одружитися. Тільки Галочка не хотіла йому в’язати світу.
Хоч у повісті «Маруся» дещо засильно вдарився Квітка в сентиментальний тон, все-таки має ця повість велике значення. Вартість її в тому, що вона є одним із перших творів не тільки в українській, але взагалі в європейській літературі, в якому автор із щирою, глибокою прихильністю поставився до життя простолюддя, вміючи знайти в душах простих селян стільки гарних прикмет, стільки ніжних почувань. Повість «Маруся» є вислідом пильного вдумливого споглядання автора, що з замилуванням етнографа дав образ українського села, описуючи народне вбрання, хатню обстанову, народні звичаї Великодня, сватання, заручин, весілля.

Село у повістях Квітки. У своїх українських повістях та оповіданнях намагався Квітка-Основ’яненко дати образ українського села та образ його життя. До опису підходив як етнограф, що бажає приглянутися докладно до побуту, простежити народні звичаї, зрозуміти народну душу. З такого етнографічного погляду і відтворив він українське село, ідеалізуючи подекуди постаті, ідеалізуючи побут, натомість закривши очі на соціальні обставини життя у тому селі. Ніде в його повістях не знайдемо не то що протесту, але навіть натяку на поневолення народу, на турботи й злидні його щоденного життя. Причина того в його походженні, може, також у тому, що в його околицях кріпаччина не мала гострих форм. Квітка зріс серед вигод панського життя, уповні погоджувався з ладом, який тоді панував у Росії, кривд кріпацького поневолення не добачав і не відчував ніякої потреби проти існуючого укладу як-небудь запротестувати. Унаслідок того образ села, який дав Квітка в ряді оповідань, односторонній, вірний тільки з етнографічного боку, невірний із соціального боку. Квітка творив ідилію селянського життя, хоч такої ідилії на ділі не
було.
Характер оповідань Квітки не скрізь однаковий. Є в нього оповідання з гумористичним забарвленням, в яких посміхався, щоправда, без злоби, з людських хиб; є оповідання з забарвленням сентиментальним, як «Маруся», «Щира любов» або «Козир-дівка»; є й такі, в яких Квітка глибше глянув у дійсне життя села і відтворив його з більшою правдою, з більшим реалізмом. До таких повістей, найбільш реалістичних за своїм характером, належить «Сердешна Оксана». Розповів у ній Квітка про долю сільської дівчини Оксани, красу якої занапастив російський капітан. Інші оповідання, як «Конотопська відьма», «Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб», написав Квітка на основі народних вірувань у відьом, чортів і опирів. Ці оповідання зі зворотом до світу народної фантастики, до країни народної уяви — це несміливі поки що кроки на шляху нового літературного напряму — романтизму. Також стиль оповідань Квітки не скрізь однаковий. Квітка послуговувався у своїх оповіданнях двояким стилем: вищим, коли говорив від себе і від поважних своїх постатей, і нижчим, коли говорив від імені другорядних постатей. Тоді знижався, як це робили залюбки і інші тогочасні письменники (Артемовський, Гребінка), до стилю оповідок простолюддя. Змінював його відповідно до характеру оповідань: з розповідного у проповідний, то знову в гумористично-анекдотичний.
В українській літературі Квітка-Основ’яненко має своє визначне місце як творець української прози та як письменник, що з таким теплом, з такою щирою прихильністю підійшов до селянського життя. Своїми замальовками з побуту простолюддя випередив він письменницю Жорж Занд у французькій літературі, Ауербахові «Сільські історії» в німецькій та «Деревню» Григоровича й «Записки охотника» Тургенєва в російській. Як високо цінив талант і творчість Квітки Тарас Шевченко, доказом є його поєма «До Основ’яненка».

Під впливом «Наталки Полтавки». Квітка-Основ’яненко був автором драматичних творів «Сватання на Гончарівці» та «Щира любов». У ділянці драматичної творчості в двадцятих і тридцятих роках минулого віку взірцем був Котляревський. Під сильним впливом Котляревського написав Яків Кухаренко оперету «Чорноморський побут» (1836 р.), що темою, постатями й загальним настроєм дуже живо нагадує свій першовзірець. Кухаренко, отаман Кубанського війська, приятель Шевченка, описав у поемі «Харко, запорозький кошовий» початки української колонізації Кубані. Також у «Чорноморському побуті» переніс дію в часи, коли останки січового козацтва дали початок Чорноморському війську. Як Котляревський у «Полтавці», дав Кухаренко у своїй опереті образ кохання Марусі до козака Івана Прудкого, що поїхав воювати з черкесами. В часі відсутності Івана посватала мати Марусі, вдова Драбиниха, свою доньку за багатого козака Харка Капицю. Але приятелі Івана Прудкого не дали йому зробити кривди. Хрещений батько Тупиця заявив Драбинисі, що весь свій маєток призначає свому хрещеникові. Тим зворушив остаточно Драбиниху, яка на додаток ще й дізналася про прогріх Капиці супроти дівчини Килини. Оперета кінчається поверненням козаків, із якими вертається разом Іван Прудкий.
Наслідуванням «Полтавки» була також оперета Степана Писаревського «Купала на Івана», відома в галицькій переробці під наголовком «Весілля, або Над цигана Шмагайла нема розумнішого». Героями оперети є Іван Коваленко та Любка Мирошниківна, що на дорозі свого кохання так само зустрічають різні перепони. Закоханим молодятам при повній їхній незарадності допомагає циган Шмагайло, беручи справу в свої руки та щасливо її розв’язуючи на користь молодят. Коли дядько Любки, Панько Шереперя, хоче віддати її за Юрка Паливоду, циган Шмагайло нівечить його намір тим, що разом із своїм товариством відьом та вовкулаків лякає Юрка та примушує зректися Любки.
Соціальна нерівність між залюбленими лягла також в основу анонімної оперети «Любка, або Сватання в селі Рихмах», якої авторство дехто навіть приписував Котляревському. Перешкодою на дорозі кохання багацького внука Грицька Рихмана та гарної Любки, доньки вбогої вдовиці, є дід Гриця, що хоче за внука посватати багачку. Але й тут колізія розв’язується, хоч і не дуже дотепно, але щасливо для молодих. «Любка» написана віршем. У всіх названих драматичних творах молоді щасливо поборюють усякі перешкоди, що стоять на шляху їхнього кохання, своєю чеснотою чи за допомогою хитрощів приятелів, і їхнє чисте, безкорисне кохання кінчається тріумфом. Така тематика й таке насвітлення є основними прикметами драматичних творів у модному тоді сентиментальному тоні.

Аватар користувача
pirate
Адміністрація
Повідомлень: 132
З нами з: 16 липня 2014, 13:30

12. На крилах романтизму

Повідомлення pirate » 18 січня 2016, 16:08

12. На крилах романтизму

Романтизм. Уже сентименталізм як зворот у країну людських почувань був деяким відрухом проти псевдокласицизму, що як літературний напрям всевладно панував в європейських літературах при кінці XVIII в. Псевдокласицизм далекий був від світу людських почувань та світу уяви, признаючи гарним тільки те, що можна збагнути розумом. За законами головних теоретиків псевдокласицизму письменники були зв’язані рядом приписів, що торкалися і вибору тем та їх насвітлення, і літературної форми. Вкінці прийшов час, коли сухі приписові форми, — хоч не раз дуже блискучі, взірцеві, — надокучили. Із творів письменників, що писали в псевдокласичнім дусі, віяло холодом і штучністю. Люди стали домагатися чогось нового, що схвилювало б їхню душу, що ворушило б почування та збуджувало уяву. Такий гарний світ глибоких людських почувань, буйний світ фантазії таївся в народних піснях, казках, віруваннях. Тим-то цей відрух проти псевдокласицизму схилив письменників звернутися до народу. Але цього народного життя та народного світогляду ніхто ще не дослідив; тому й реакція проти псевдокласицизму витворила спершу штучні сентиментальні повісті, «пастуші» романи, де постаті з-під сільської стріхи говорили таким стилем, буцімто засвоїли його у панських салонах. Виявилася, отже, потреба пізнати народне життя докладно, всебічно, зійти до народу, познайомитися із світом його уяви та лише тоді відтворювати його життя. Ця потреба довела до розбудження етнографічних дослідів. Етнографія як наука допомагала розвиткові нового літературного напряму, що, відомий під назвою романтизму, був також відрухом проти псевдокласицизму, відрухом не тільки в країну почувань, але також у країну уяви. Романтизм поривав із давніми приписами й давніми формами, розпускав крила творчої уяви у вільний лет.
Назва «романтизм» постала відти, що поети-романтики, шукаючи нових тем, нових мотивів, часто зверталися за ними до народної фантастики романських народів, до їхніх пісень, казок і вірувань. У понятті романтизму крилося розуміння чогось таємничого, що не дається розумом збагнути й розумом вияснити (сни, ворожби, передчуття, чари). Такого саме поетичного матеріалу було багато в народній творчості, й до неї сягали поети-романтики, коли будували свої прекрасні поетичні твори: Гьоте — поему «Лісовий цар», Міцкевич — «Світезянку», Шевченко — «Тополю». З уваги на те, що поети поодиноких народів сягали до усної творчості свого народу, проявилися також і в письменстві індивідуальні прикмети поодиноких націй, які у добі наполеонівських воєн будилися до самостійного національного життя і тому підкреслювали питомі риси своєї національності.
Романтичний напрям буревієм пройшов Європу, розворушив уми великих творчих талантів та знайшов вислів у творах Байрона, Гердера, Гьоте, Шіллера, Міцкевича, Жуковського, Пушкіна, Лермонтова.

Пісенна скарбниця. Зацікавлення народною творчістю як один із виявів загального звороту до життя люду викликало появу перших українських етнографічних збірників, що відкрили людям очі на скарби української усної творчості. В міру того як появлялися щораз нові етнографічні праці, розкривалися щораз цінніші перлини поезії, щораз більші багатства мови в українських піснях. Передусім вражало дослідників багатство форм пісенної творчості. Виявилося, що пісня — це частина духовного життя українця, що вона є його щирою й вірною товаришкою в щасті й горі, яка не покидає його ні в днях радості, ні в днях смутку, яка крок у крок слідкує за ним від його дитинства до його старості. З піснею на устах не тільки святкує він усі свята, не тільки прикрашає всі обряди; нею він славить воєнні перемоги, нею потішає себе у хвилини народних невдач (історичні пісні). Кожне своє глибше враження, кожне переживання передає у пісні. Релігійні почування знайшли вислів у релігійних (лірницьких) піснях; тяжка праця на своїм полі по власній волі — в обжинкових та косарських піснях; іще тяжча праця по неволі на панських ланах — у кріпацьких; довгі дні на мандрівках за прожитком — у чумацьких та бурлацьких; туга за ріднею, за рідною землею на чужині — у жовнірських, рекрутських; радощі та смутки кохання, примхи злої свекрухи, горювання за нелюбом, краса ясного ранку, зоряної ночі — в коломийках; любов матері та мрії її при колисці дитини — в приколискових; великий смуток по втраті найдорожчих осіб — у похоронних голосіннях, — словом, усе, з чого складається духовне життя людини, знайшло вислів у народних піснях.
Цей вислів такий багатий, такий різнорідний, такий часом цікавий, оригінальний, поетичний, що мусив захопити людей, коли вони шукали нових слів, нових форм. Такі нові форми вислову знайшли вони в народних піснях, наприклад у т. зв. паралелізмі, коли одному образові з природи відповідає для порівняння чи протиставлення образ людських переживань, при чім часто обидва образи розвиваються. Мистецькі цінності народних пісень бачили вони також у їхній образовості, символіці, в оригінальних епітетах, що постійно повторюються (зелений явір, чисте поле, сива зозуля, бистра річка), у пестливих словах та в архаїзмах. Умів цими цінностями покористуватися в давнині автор «Слова о полку», коли свою поему овіяв наскрізь духом народної пісні. Красу й силу народних пісень високо цінував Тарас Шевченко, що із захопленням указував: «От де, люди, наша слава, слава України». Подібними словами, повними захоплення, звеличив чари народної пісні Іван Франко, коли в пролозі до «Мойсея» на неї спирав також свою віру в кращу майбутність народу, питаючи його: «Задармо в пісні твоїй ллється туга і сміх дзвінкий і жалощі кохання, надій і втіхи світляная смуга?..»

«Українська школа» у польському письменстві. Краса української пісні захопила також деяких польських письменників, що писали свої твори на українські теми. Творять вони окремий гурт серед польських письменників, що носить назву «української школи». Провівши молоді літа в Україні, виколихані піснею буйних українських нив та широких степів, захоплювалися вони Україною, її природою, її бувальщиною, її багатою народною поезією й теми своїх літературних творів брали з українського життя, побуту, історії, поезії. Оспівували красу української природи, козацькі походи, переспівували українські пісні. Коли торкалися минулих часів України, коли оповідали про сміливі подвиги козацької зброї, залюбки затримувалися на боротьбі козаків із турками (Залеський — «Czajki»; Чайковський — «Wyprawa na Carogród»), на спільних подвигах української й польської зброї, коли козацтво жило в гармонійних взаєминах із польською шляхтою (Мальчевський — «Marja»). Польсько-українських конфліктів торкалися тільки виїмково, з великою нехіттю (Гощинський — «Zamek Kaniowski»). До найвизначніших представників «української школи» в польськім письменстві належать поети Богдан Залеський, Антін Мальчевський, Северин Гощинський і повістярі Михайло Грабовський та Михайло Чайковський. їх слідом ішло багато інших, з-поміж яких деякі, як Тимко Падура, писали навіть українською мовою. Польські поети «української школи» перші стали оспівувати в літературі українські могили, степи, кобзарів-бандуристів та піднесли культ української народної пісні.
І російських поетів захоплювали краса української природи та минувшина України. Вислів такого захоплення дали Рилєєв у поемах «Сповідь Наливайка», «Войнаровський», Кольцов у «Нічлігу чумаків», Пушкін у поемі «Полтава» і драмі «Русалка».

Амвросій Метлинський. Українська народна пісня і твори поетів «української школи» витиснули свій вплив у поетичній творчості Амвросія Метлинського. Метлинський народився на Полтавщині у 1814 р. В дитячих його літах старенька бабуся оповідала йому казки, співала пісні й вщепила в його душу любов до рідної мови та рідного народу. «Вона, — каже поет, — мене кохала: піснями плекала, рідним словом кормила, рідній мові учила». Вчився в гадяцькій повітовій школі під проводом Михайла Макаровського — автора двох гарних, ніжних у тоні й настрої поем: «Наталя, або Дві долі разом» і «Гарасько, або Талан у неволі». Після закінчення Харківського університету зайняв згодом посаду професора російської літератури в тому ж університеті, по чім покликали його до Києва. В домі Метлинського збиралася українська молодь, співала українських народних пісень, слухала гру та спів бандуристів. Метлинський помер у 1870 р. В 1839 р. видав збірку поезій «Думки й пісні та ще дещо», в якій виступив під псевдонімом Амвросія Могили. В 1848 р. видав альманах своїх і чужих писань під назвою «Южный русский сборник», в 1854 р. — збірник українських народних пісень. Метлинський є одним із найвизначніших представників українського романтизму. Перед Метлинським торкалися струн цього нового літературного напряму — щоправда, дуже ще несміливо — Артемовський-Гулак (у перекладах балад). Квітка-Основ’яненко й Левко Боровиковський (поема «Маруся»). Метлинський пішов далі тим шляхом. У своїх поезіях оспівав українські степи, високі могили — свідки минулого, кобзарів-бандуристів, українське козацтво, даючи вислів гарячій любові до України. У поезії «Степ» їде батько з сином серед ночі в степу. Як тільки коник заграє, поскаче, сльози виступають у батька на очах. «Чи знаєш, хлопче, — питає він сина, — який степ твій коник топче? Хто тут бився, степом мчався, хто втікав, кого лякався? Чи знаєш, чиї це могили й чому виють тут вовки?» Колись було інакше:

Колись, мій синку, ми тії могили
Трупом та трупом начиняли;
Колись, мій синку, ми в тії могили
Злих ворогів, було, спати клали...

Тужні згадки про минуле України розсипані в його поезіях «Підземна церква», «Рідна мова», «Спис», «Чарка» та ін. Любов до рідного краю знайшла гарний вислів у «Розмові з покійниками», де Метлинський говорить:

А зі мною... ненька розмовляла,
Ненька, ненька старенька, рідна Україна,
І до мене промовляла, моє до свого сина!
Веселенька, жалібненька, сміється, ридає,
А серденько до матінки так і припадає.

Метлинський бачив, що навіть пам’ять про минуле загибає враз із загибеллю співаків-бандуристів, тому й вложив в уста бандуриста слова, повні відчаю:

Грім напусти на нас, Боже, спали нас в пожарі:
Бо і в мені, і в бандурі вже глас завмирає!
Вже не гримітиме, вже не горітиме, як в хмарі,
Пісня в народі, бо вже наша мова конає...

Назагал поезія Метлинського овіяна смутком та тугою. Поет часто лине думкою в минуле, сумує за козацькою славою, по якій, як одинокі свідки, полишилися високі могили, розсіяні по українських степах. Туга і жаль за тією буйною старовиною, за блискучим принадним минулим добувають часто із його бандури безнадійні тони.
На жаль, поруч із такими поезіями є ще в Метлинського деякі інші, що не гармонізують із засадничим настроєм та характером його лірики та роблять прикре враження. Це поезії, в яких Метлинський клониться перед царем та його режимом.
Для українського письменства прислужився Метлинський тим, що ввів до нього нові мотиви, нові настрої та збагатив українську літературну мову. В ліричних поезіях Метлинського перший раз виступають характеристичні риси романтичної поезії, які лягли в основу Шевченкової поезії на заранні його поетичної творчості. Це є й причиною, що деякі історики українського письменства надали Метлинському почесне ім’я «предтечі Шевченка».

Галичина перед виступом Шашкевича. Романтичний напрямок, що широкою хвилею понісся на початку XIX в. по всіх європейських літературах, був причиною появи «Русалки Дністрової» — першої ластівки літературного й національного відродження Галицької України. Стан західних українських земель, що після поділу Польщі 1772 р. дісталися під володіння Австрії, був дуже невідрадний. Не було шкіл, не було освіти, не було шляхти, свідомого міщанства й інтелігенції. Народ репрезентувало селянство, що коротало свій вік у панщині й безпросвітній темряві, та духовенство, яке своїм щоденним життям, освітою й духовними зацікавленнями мало різнилося від селянства. Стараннями львівського єпископа Льва Шептицького, що сміливо боронив права українського народу, австрійські володарі дещо зробили, щоб поправити відносини. Цісариня Марія Терезія низкою розпоряджень обмежила кріпаччину. Для освіти духовенства заснувала в 1774 р. у Відні при церкві са Варвари духовну семінарію, відому під назвою «Барбареум». Її наступник Йосиф II зніс кріпацтво у значенні безпосередньої залежності селянина від пана. Для піднесення освіти серед українців заложив у Львові в 1783 p. духовну семінарію. На прохання львівського єпископа Петра Білянського дозволив також, щоб на теологічнім і філософічнім відділах університету, що саме постав у Львові, відбувалися для українців виклади в українській мові до часу, коли українські кандидати познайомляться з латинською мовою. Ці виклади звалися «Студіум Рутенум» і розпочалися в 1787 р.
«Студіум Рутенум» не виконав, на жаль, того завдання, яке міг виконати, й не розбудив живішого життя. Професори викладали дивоглядною мішаниною народної, церковнослов’янської й польської мов, і такі виклади, очевидно, нікого не захоплювали. Зрештою, їх було припинено в 1809 р. Інтелігенція й далі з погордою ставилася до народної мови, а духовенство не тільки в щоденному житті, але й у проповідях уживало польську мову. Тільки зрідка деякі одиниці пробували засвітити каганчик у тій темряві національного життя. Такими проблисками можна вважати заходи крилошанина Івана Могильницького над піднесенням народного шкільництва й народної освіти.
Завдяки щирим і довгим зусиллям вдалося йому вибороти деякі незначні пільги на полі народного шкільництва. У відповідь на численні меморіали, що їх надсилав Могильницький разом із митрополитом Михайлом Левицьким, дозволено було цісарським наказом 1818 р. в чисто українських школах учити всіх предметів українською мовою, а в мішаних школах увести науку української мови як обов’язкового предмету для української молоді. Могильницький зробив також перші кроки на полі народної освіти. В 1816 р. він заложив у Перемишлі товариство священиків, що поклало собі завданням видавати книжки для народу релігійного змісту. На жаль, це перше освітнє товариство викликало завдяки доносам невдоволення Риму й не розвинуло ширшої діяльності.
Щодо наукової й літературної праці, то вона була дуже мало помітна. Перед виступом Маркіяна Шашкевича появилися в Наддністрянщині твори філологічного й історичного характеру. На полі мовознавства визначився Іван Могильницький своєю граматикою, що вийшла друком лише в новіших часах. У своїх граматичних працях висловив він думку про окремішність та самостійність української мови, але сам писав мовою, далекою від народної. Натомість в історичних працях Дениса Зубрицького виразно підкреслена думка про єдність українського народу з російським.

«Русалка Дністрова». Ясним блиском у темряві, серед якої блукали українці по обидва боки Дністра на початку XIX в., була «Русалка Дністрова» Маркіяна Шашкевича. Познайомлений основно з відродинами слов’янських літератур та з найвизначнішими творами доби відродження слов’янських народностей, заохочений першими літературними й етнографічними працями, що вийшли за Збручем, у великому захопленні красою рідної мови й рідної пісні, Маркіян Шашкевич узяв на себе завдання розігнати «мряки тьмаві», що нависли над виднокругом народного життя, дати початок народній літературі, «збрататися з повним ясним сонцем». Цій високій ідеї відродження українського письменства полишився вірний по кінець свого життя. Своє захоплення вмів також передати іншим. Так, у 1832 р. приєднав він до себе двох талановитих товаришів — Якова Головацького й Івана Вагилевича, що стали разом до спільної праці. Цей гурток назвали «Руською трійцею». Аби свою ідею поширити серед широких кіл українського громадянства, видав Шашкевич у 1836 р. (з датою 1837 р.) у Будапешті альманах «Русалка Дністрова» в живій народній мові і за фонетичним правописом. У передмові до альманаху він писав: «Судилося нам послідним бути. Бо коли другі слов’яни вершка ся дохоплюють і коли не вже, то небавком побратаються з повним ясним сонцем, нам на долині в густій студеній мряці гибіти. Мали і ми наших півців і наших учителів, але найшли тучі й бурі, тамті заніміли, а народові й словесності на довго ся здрімало; однакож язик і хороша душа руська була серед слов’янщини, як чиста слеза в долоні серафима». Згадуючи про перші твори українських письменників на Придніпрянщині — а саме про «Енеїду», збірку пісень Цертелєва, збірки Максимовича, «Запорозьку старину» Срезневського, приказки Гребінки, поетичні писання Артемовського-Гулака й Падури, — писав Шашкевич далі в передмові: «Не журися, Русалочко з-під Дністра, що неприбрана й в наряді, який від природи й простодушного і добросердного народа твого приймилась, стаєш перед твоїми сестрицями. Вони добрі, вибачать ти, приймуть тя і прикрасять». Альманах складається з чотирьох частин, із яких першу займає збірка українських народних пісень, другу — оригінальні «складання» Шашкевича та його товаришів, третю — «перероби», четверту — «старина». Збірку українських народних пісень, головно історичних та обрядових, попереджує передмова Івана Вагилевича, в якій дає розгляд поодиноких родів пісень. У відділ оригінальних пісень «Трійці» ввійшли з писань Шашкевича «Згадка», «Погоня», «Розпука», «Веснівка», «Туга за милою», «Сумерк вечірний» та казка «Олена». Яків Головацький помістив тут «Два віночки», Іван Вагилевич — поеми «Мадей» та «Жулин і Калина». Відділ перекладів складають сербські народні пісні в перекладах Шашкевича та Головацького й уривки із чеського Краледвірського рукопису в перекладі Шашкевича. Частину, що носить назву «старина», займають три історичні пісні «із старих рукописів» та відомості про слов’янські й українські рукописи в монастирі отців василіян у Львові. Альманах замикає рецензія Шашкевича на книжку Осипа Лозинського «Рускоє весілє». Такий зміст «Русалки Дністрової», що зробила перелом у духовному житті галицьких українців, указуючи новий шлях розвитку українського письменства.

Життєвий шлях Шашкевича. Найціннішу частину «Русалки Дністрової» становлять, без сумніву, оригінальні писання головного її автора — Маркіяна Шашкевича.
Шашкевич народився в селі Підліссі в домі свого діда о. Авдиковського в 1811 р. Його батько був священиком у Княжому. Вчився Маркіян у Золочеві, Львові та Бережанах. Уже в часі гімназійних наук писав принагідно вірші батькам на іменини, на Новий рік польською мовою. Після закінчення гімназії вступив до духовної семінарії у Львові і вписався на філософічний курс, що відповідав 7-му і 8-му класам гімназії. За недозволену прогулянку в місто його було вигнано з семінарії. Тоді Шашкевич опинився серед дуже тяжких життєвих умовин, бо батько погнівався на нього й відмовив йому у всякій помочі. Маркіян мусив сам думати, як жити. У життєвій боротьбі кріпшала його воля, але ниділо здоров’я. Проживаючи «на світі», з запалом кинувся до праці у львівських бібліотеках: університетській та Оссолінських, де познайомився основно з творами слов’янських письменників: Дубровського, Шафарика, Колара, Вука Караджича. Доставляли йому книжки також дідич Тадей Василевський, польський етнограф Вячеслав Залеський і чех Православ Кавбек. Неясна спершу думка про свою власну літературу перетворилася в ясну ідею під впливом студіювання «Енеїди» та збірок пісень Максимовича. Там знайшов Шашкевич те, за чим тужив, чого шукав, — живу народну мову. Захоплений великою ідеєю, кинувся до праці: збирав народні пісні, перекази, приглядався до звичаїв і це своє захоплення намагався вщіпити в серця товаришів та ширшого громадянства. В 1832 р. утворив із Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем гурток, що його назвали «Руською трійцею». До гуртка приступили згодом і інші товариші. Вони зобов’язалися працювати на користь народу, при чім кожний вписував в альбом «Руська зоря» свій клич і прибране ім’я. Шашкевич підписався «Руслан», Головацький — «Ярослав», Вагилевич — «Далибор». По смерті батька духовна влада прийняла Маркіяна вдруге (1833 р.) до семінарії. Під ту пору панував там сильний польський патріотичний дух. У семінарії став Маркіян провідником тієї частини молоді, що бажала працювати для свого народу. В 1833 р. зладив він альманах «Син Руси», але друком його не видавав, бо відчував, що це поки що перші несмілі літературні спроби його товаришів. У 1835 р. написав із нагоди уродин цісаря Франца І привітний вірш «Голос галичан» у чистій народній мові. Живою народною мовою виголосив також того самого року промову в семінарійнім музеї перед духовною старшиною, вихованцями й запрошеними гістьми, а восени разом із двома товаришами, Устияновичем і Величковським, перші проповіді у львівських церквах. Для поширення своїх думок серед ширших кіл громадянства зладив Маркіян альманах «Зоря». Альманах отримав для оцінки віденський цензор — словенець Бартоломей Копітар. Цей визначний слов’янський учений був прихильником самостійного розвитку всіх слов’янських мов та літератур. Появу «Зорі», альманаху в живій мові, вважав він не тільки літературним явищем, але й першорядною політичною подією. Звернув увагу уряду, чи є в його намірах давати змогу розвиткові нової слов’янської нації. «Зорю» було відіслано до Львова. Львівський цензор, професор моральної теології в університеті Венедикт Левицький, заборонив її друкувати. Йому не подобалися народна мова й фонетичний правопис. Тоді Шашкевич змінив у дечому зміст альманаху, змінив його наголовок на «Русалка Дністрова» і при помочі Якова Головацького, що в часі побуту в Угорщині нав’язав зносини із сербськими студентами, видав її в Будапешті з датою 1837 р. Надруковано «Русалку» в тисячі примірників, з яких двісті розійшлося поміж людьми, а вісімсот затримали у Відні. Віденська поліція зажадала пояснень від львівської цензури. «Русалка» дісталася в руки цензора Венедикта Левицького. Левицький добачив у змісті «Русалки», зокрема в текстах деяких народних пісень, прогріхи проти моралі, в іменах Далибор, Святовид, Купайло, Лада — культ давнього поганства, злякався натяків на невідрадні тогочасні обставини життя в Шашкевичевій «Згадці» і заборонив «Русалку» поширювати. Крім того, провів слідство проти всіх трьох авторів. На слідстві Шашкевич відповідав сміливо: «Я пробував, — говорив він, — своїх сил в українській мові як своїй рідній, що, знаю, різниться від російської і церковної мови, і думав покласти підвалини під її розвиток і через те зарадити недостачі української літератури».
«Русалка Дністрова» викликала захоплення серед невеликого гуртка ідейних прихильників Маркіяна, але нехіть і погорду серед старшого громадянства і серед тих письменників, що цуралися народного слова. Ця нехіть знайшла вислів У гострій критиці граматика й поета Йосипа Левицького, що сам писав свої твори жахливою мовою. З великою лайкою накинувся він на «Русалку» та її авторів. Фонетичний правопис, що його Шашкевич увів за прикладом реформатора сербської літератури Вука Стефановича-Караджича, назвав Левицький «диким», авторів «Русалки» — «руськими естетиками». З жалем у серці кинув Маркіян духовну семінарію. Коли одружився й висвятився, духовна влада й далі з неохотою ставилася до нього. Довгий час тинявся він по адміністраціях з місця на місце: у Гумнисках, Нестаничах, Новосілках, із недугою у грудях, із моральними терпіннями в серці. Все-таки не кидав пера. Вкінці недуга перемогла й поклала кінець його життю в 1843 р.

Писання Шашкевича. Небагато полишив Маркіян Шашкевич писань. Зміст їх різнорідний. Ця різнорідність була випливом його бажання ввести народну мову в усі ділянки народного життя, отже в письменство, в церкву, в школу. Крім глибоко відчутих ліричних поезій, полишив також твори іншого характеру. Працював над великою епічною поемою «Перекінчик бісурманський». Героєм цієї поеми мав бути граф Вацлав Ржевуський, що в Аравії прийняв магометанську віру, а потім в 1831 р. намагався викликати повстання українського народу проти Москви. З задуманої поеми лишився невеличкий уривок під назвою «Бандурист». Працював також над перекладами. З чеської мови переложив поему «Краледвірський рукопис», з польської — поему «Zamek Kaniowski» та зладив переклад «Слова про похід Ігоря», який, на жаль, до нас не дійшов. Ритмічною прозою написав «Русланові псалми», в яких дав поетичний вислів своїм релігійним та патріотичним почуванням. Псалом, що зачинається від слів «Великий єсть Бог, і велике ім’я Його...», — це гімн на честь Божої всемогутності; псалом «Віра моя, як Бескид, твердо постановилась на любові...» — вислів поетової віри, яку йому ніхто не в силі відібрати, «бо руське ми серце, та й віра руська». В третьому псалмі, що зачинається від слів «Хто з Богом, Бог з ним...», проводить Шашкевич думку, що останньою надією й останнім захистом для людини є Бог. Гарною поетичною казкою «Олена» дав Шашкевич початок розвиткові оповідання й повісті на галицько-українському ґрунті. Крім того, зладив переклад Євангелії св. Іоана та деяких частин Євангелії св. Матвія, писав проповіді та історичні розвідки. Для шкільної дітвори уложив гарну читанку, а проти проекту Лозинського внести латинську абетку в українське письменство виступив із усієї рішучістю в брошурі «Azbuka i abecadło». Головна сила таланту Шашкевича — в його ліричних поезіях, що визначаються щирістю почування й простотою та безпосередністю вислову. Основною темою лірики Шашкевича є скарга на гірку долю, на тяжкі умовини життя. До найбільш відомих поезій Шашкевича належить «Веснівка», в якій поет замислюється над майбутністю рідної культури:

Цвітка дрібная молила неньку,
Весну раненьку:
«Нене рідная!
Вволи ми волю,
Дай мені долю,
Щоб я зацвіла,
Весь луг скрасила,
Щоби я була,
Як сонце ясна,
Як зоря красна,
Щобим згорнула
Ввесь світ до себе!».
«Доню голубко,
Жаль мені тебе,
Гарная любко,
Бо вихор свисне,
Мороз потисне,
Буря загуде,
Краса змарніє,
Личко зчорніє,
Головоньку склониш,
Листоньки зрониш,
Жаль серцю буде».

Під веснівкою розуміє поет ніжну квітку молодої української культури. Поет бажає, щоб ця культура чаром та красою здивувала світ. Цю свою мрію висловлює словами веснівки. Але рівночасно голос холодної рефлексії (голос весни) застерігає його, що ще можуть прийти вихори й морози, невідрадні умовини народного життя, що можуть занапастити ніжну квітку української культури.
В інших поетичних писаннях дає Шашкевич вислів своєму безнадійному смуткові («Сумерк вечірній»), тузі за тими часами, коли проводив щасливі дитячі літа, жалується на лиху долю, що глибоко запустила в його душу розпуку («Лиха доля»), нарікає на журбу, що розлучила його із щастям («Над Бугом»). У деяких поезіях відбився сильним відгомоном вплив українських народних пісень. Відгомін чеських і сербських пісень бачимо у «Погоні». У «Погоні» козак доганяє татарина, що умикнув його сестру, та стає з ним до двобою. Татарин стинає дівчині голову. За це козак убиває татарина. Дуже цікавою та цінною, завдяки ясному й виразному вислову всеукраїнської національної свідомості поета, є його дума «Побратимові». Зложив її Шашкевич, посилаючи Миколі Устияновичеві збірку пісень. Шашкевич звеличив тут українську народну пісню та ясно став на позиціях національної єдності всіх українців, що живуть над Чорним морем, Дніпром і Дністром. Українська пісня широким і далеким гомоном голосить:

Як при Чорнім морі
Себе заквітчає,
В степах на просторі
Весело заграє;
Як в водах — Дніпрі
Змиєсь, прибереться,
Легеньким крильцем
На Дністр занесеться.
В тихенькім Дністрі
Собі приглянеться,
Крилоньками сплесне,
Стрясе, злопотить,
Під небо, до сонця
Сонечком повисне:
І буде літати,
І буде співати,
І о руській славі
Скрізь світу казати.

Поезії Маркіяна Шашкевича мають наскрізь романтичний характер. Помітний він у захопленні поета народною творчістю («Побратимові»), у зверненні до минулого («Погоня»), у доборі незвичайних подій (татарин умикає дівчину, козак доганяє татарина), в описах понурих, грізних краєвидів, повних жахливої таємничості («Сумерк вечірній», «Погоня»), у використанні народних вірувань, у народній мові та ритміці, що нагадує ритміку народних пісень. Зокрема, описи природи дуже нагадують своїм зловісним характером романтичні «байронівські» краєвиди.
«Олена» Шашкевича. Сильне романтичне забарвлення має також оповідання Шашкевича, яке він назвав казкою, — «Олена». Зміст оповідання Шашкевич притемнив свідомо, щоб надати йому більшої таємничості. Зачинається «Олена» описом весілля. Гості весело забавлялися. Молода, Олена, — «пишна княгиня, як русалочка, гарна, ще раз вінком барвінковим золото-зеленим стрійна, їх веселій придивлялась охоті та часто в легкій коломийці розковану русу косу на легкий пускала вітер...» Не було тільки на весіллі молодого. Пішов він, як оповідав весільним гостям дружба Василь, до Дубровничів просити пана на весілля. Але цей «не дуже... рад був, схнюрився, люто глянуа відвернувся: но небавом знова промовив солодко, вложив Семенькові кілька талярців ясних в жменю, обіцяв прийти та й відправив, але видко було по нім якуюсь нерадість...» Потім, оповідав далі Василь, Семен пішов кудись крутим шляхом: «щось то лихого буде, лисиця мя перебігла та й ворон на хресті сім раз закрякав...» Тим часом у пору, коли відбувалося весілля, серед темної осінньої вітряної ночі, при витті вовків, верхами, понад проваллями Семен поспішав щораз далі. Заманячіла ватра. Семен зустрів близько неї бандуриста Данилка. якого бачив на панськім дворі. При ватрі побачив Семен кільканадцятьох бородачів. Між ними «станув Медведюк піднебесною чорногорок», барки його — у Бескидах камінь, дуб — його правиця, брови його, як дві чорні хмари, а очі його — з-під тих хмар дві блискавки, а борода його — ніч темна, осіння, а голос його — грім серед літа; а ступив ногою — земля стогнала, вергся на врага — буй-туром валив». До нього-то прийшов Семен прохати помочі проти задумів пана. Як тільки Медведюк дізнався про наміри старостича, кликнув своїх молодців: «Годі! Не гаймо часу... на коні!» Одна частина ватаги пішла на замок, друга засіла при дорозі. Недовго й чекала. Над’їхав пан зі своєю дружиною та бранкою Оленою. «Задзвеніли топірці, іскри посипалися...» Медведюк повалив напасника, відібрав Олену й віддав її Семенові. Просив його Семен, дякуючи за рятунок, щоб був гостем на весіллі, але Медведюк не схотів. «Хлопці, на коні та до наших!» — кликнув ватажок, та й щезли...
Оповідання «Олена», яким Маркіян Шашкевич щасливо започаткував розвиток української повісті на галицькому ґрунті, є дуже виразним висловом його гарячого захоплення романтичною поезією. Гірське дике оточення, грізні постаті опришків, роль бандуриста Данилка, буйний світ народної фантастики, народні звичаї, вибухи пристрастей, серпанок таємничості — все це ознаки романтичної поезії, що сплелися у ніжну, тонку мережку Шашкевичевого оповідання. «Олена» виказує познайомлення Шашкевича з багатою й модною тоді польською романтичною літературою, є доказом його доброго начитання. Крім цього, торкнувся в ній Шашкевич тогочасних соціальних відносин. Насвітлення конфлікту на тлі соціальних обставин життя є також новиною в українській літературі.
Слідами Шашкевича. Головна заслуга Маркіяна Шашкевича в тому, що він перший в Галицькій Україні двигнув українську мову на становище літературної, чим спрямував її розвиток на єдино правильний шлях. Ця заслуга його тим більша, що звернувся він до мови простолюддя в часах, коли вищі верстви з погордою та зневагою гляділи на селянина. Яке велике враження робили ідеї Маркіяна на його сучасників, вистачить указати на слова Михайла Козаневича: «О безсмертний Маркіяне! — кликав він. — Ти зажег огонь, який лиш гробова персть загасити може». Смерть Шашкевича була ударом для галицьких українців. Не стало вчителя, втратили сміливість виступу його учні. Тяжка рука поліції, тодішньої цензури та польської інтелігенції гнітючим тягарем налягла на тодішнє українське народне життя. Сумне становище української справи в Галичині під цю пору яскравими барвами насвітлив Яків Головацький у статті «Zustände der Russinen in Galizien», яку вмістив в одному німецькому часописі 1846 р. Він також перейняв кермо усього, зрештою слабкого, літературного руху після смерти Маркіяна тоді, коли зневіра й апатія огорнули серця загалу.
Головацький у часах свого захоплення Маркіяновою ідеєю був членом «Руської трійці» та як студент університету відбував етнографічні мандрівки, яких вислідом був 4-томовий збірник пісень Галицької та Угорської України, що вийшов друком у Москві заходами славіста Осипа Бодянського 1878 р. Ще за життя Шашкевича видав Головацький приповідки Ількевича. Потім дав почин до зложення альманаху «Вінок на обжинки», який вийшов у двох томах у 1846 — 1847 рр. у Відні під редакцією його брата Івана Головацького. У 1848 р., в добі «весни народів», Яків Головацький стояв іще вірно на сторожі Маркіянових ідей і в окремій розвідці боронив права української мови на самостійне життя. Того самого року отримав кафедру української літератури у Львівському університеті. Але прийшов час, коли Головацький зрікся мрій та ідеалів своєї молодості. В 50-х роках підпав під вплив російського вченого Погодіна, що проголосив клич з’єднання українського народу з російським. У 1867 р. перенісся до Росії й у Вільні отримав посаду голови археографічної комісії.
Подібно до Головацького покинув шлях ясної національної праці й другий член «Руської трійці» Іван Вагилевич, який знову силою обставин опинився в польському таборі.
З-поміж поетичних творів Якова Головацького добула собі популярність поезія «Річка», що стала широковідомою піснею. Поет питає в річки, чому так помалу плине, чому не розіллє широко свої води по полю. Річка відповідає, що мусить плисти поволі, бо високі в неї береги, а мало водиці. Радо загриміла б хвилею, але сили в неї нема. Правда, були бурі, дощі, громи, але тільки підмили береги й сколотили воду. Краще плисти повільною, зате певною ходою, оминати каміння й колоди, бо так скорше можна дійти до моря. Як видно, Головацький, що під річкою розумів рідну культуру, бажав для неї спокійного, повільного розвитку та лякався всяких бурхливих революційних кличів.
До спадкоємців Маркіянових ідей належав також Микола Устиянович (1811 — 1885), що вихованцем Львівської духовної семінарії в 1836 р. виступив на літературне поле з елегією «Слеза на гробі» у пам’ять померлого тоді архіпресвітера Львівської капітули історика української церкви Михайла Гарасевича. В 1848 р. брав живу участь у громадському житті. Потім редагував «Галицько-руський вісник». Проживаючи довгі літа на гірській парохії у Славську серед поетичної природи, розвинув живішу літературну діяльність. Писав поезії («Туга», «Осінь», «Рекрутка», «Земський рай») та повісті. В повістях дав гарні образи бойківського життя й характеризував буйну вдачу верховинців, що виявляється часто в гарних поривах. Такий порив душі є також основою повісті «Месть верховинця».
Леґінь Продан, син убогої вдовиці в селі Рожанці, покохав Молану, доньку багатого Кожана, в якого служив наймитом. Хоч і Молані припав до вподоби гарний леґінь, проте мати її не хотіла згодитися на їхнє подружжя й посватала доньку за багацького сина Федора Медуляка. Продан із розпуки «пошумів полонинами». Дівчина з туги стала в’янути. Тихою ніччю крадькома пішла на розраду до Проданової матері. Там побачив її Продан, що також несподівано зайшов у хату матері. Коли завважив, що нидіє пишна врода Молани, забажав помститися Федорові. В часі, коли Федір гонив верхами Карпат за ведмедем, Продан пустився за ним в погоню. Але в останній хвилині, коли розлючений ведмідь кинувся на Федора, Продан під впливом шляхетного пориву забув про особисту кривду, про помсту й, убивши ведмедя, врятував життя свому ворогові. Повість кінчається весіллям Продана й Молани.
Друга «верховинська» повість Устияновича — «Страсний четвер», у якій головною постаттю є Довбуш, живо нагадує своїм характером Шашкевичеву «Олену». Гірська атмосфера, постаті опришків, їхні романтичні пригоди, світ бурхливих пристрастей — все це зближує обидва твори та вказує, що обидва автори бажали дотримуватися модного романтичного тону.
Романтичним характером визначається також поема «Скит Манявський» Антона Могильницького (1811 — 1873), в якій подав він легендарну історію заснування Манявського Скиту, виявляючи буйну уяву.

Аватар користувача
pirate
Адміністрація
Повідомлень: 132
З нами з: 16 липня 2014, 13:30

13. Слово генія

Повідомлення pirate » 18 січня 2016, 16:09

13. Слово генія

Ідейний зрив у Києві. Українські романтики збагатили досягнення української літератури тим, що внесли до неї культ минувшини. Тією новиною збільшили вони заслуги українських письменників із часів перед виступом Шевченка. Заслуга всіх цих письменників була в тому, що вони показали здатність української мови до літературного життя, поважно заглянули в побут і душу селянина, виплекали й поширили любов до рідної мови й рідного народу і звеличили минуле України. Розвинути ширші громадянські, суспільні чи політичні ідеали, захопити чарами високої поезії, могутністю та красою слова вони ще не мали сили. Становище всіх цих поетів із доби перед Шевченком влучно схарактеризував Євген Гребінка в закінченні своєї «Ластівки»: «Полюбіте, — писав він, — земляки, нашу «Ластівочку», читайте її швидше, бо незабаром, може, прилетять солов’ї, тоді хто стане слухати ластівку?» І справді, вже розпочинав свою безсмертну пісню соловей, велетень українського слова, що затьмив незабаром усіх своїх попередників. Був ним Тарас Шевченко.
І Шевченко вдарив у перших своїх творах у струни романтизму. Але його геній скоро порвав усякі пута, і його поезія не тільки втягнула в себе весь зміст українського національного життя, але звернула це життя на інші шляхи. Передусім вслухалася Шевченкова муза в гомін тих кличів, що їх голосили тоді найсвітліші одиниці з-посеред українського громадянства, які знайшли вислів в ідеології та програмі Кирило-Мефодіївського братства, яке постало в Києві 1846 р. Київ після Полтави, Харкова і Львова вибивається в тридцятих і сорокових роках XIX в. знову як осередок розумового життя. До розбудження цього спричинилося заснування Київського університету св. Володимира. Національна свідомість українського громадянства знайшла прегарний вислів у програмі Кирило-Мефодіївського братства, а між тими, що підготували ґрунт під розвиток цієї свідомості, заслужився своїми історичними та етнографічними працями в першій мірі Михайло Максимович.
Максимович був професором ботаніки в Московськім університеті, потім професором російської літератури у Київськім університеті. Для української літератури прислужився трьома збірками народних пісень та альманахами «Киевлянин» (1840 — 1841) та «Украинец» (1864). Зладив також гарний переклад «Слова о полку». Писав багато праць з історії, археології та філології. У філологічних працях спростовував теорію Погодіна, немовби Україна заселилася українцями лише після татарського лихоліття.
У 1846 р. постало в Києві Кирило-Мефодіївське братство. Однією з його основних ідей була федерація слов’ян.
Цю ідею приймали до складу своїх програм перед тим члени поодиноких масонських лож. У першій половині XIX в. у різних місцях Росії виринали часто різні таємні організації, що у формі масонських лож поставали також на українських землях, як ложа «Любові правди» в Полтаві, «З’єднаних слов’ян» у Києві. Серед членів цих лож родилися мрії про незалежність України та про федерацію слов’янських народів. Рівночасно також у поодиноких слов’янських націй рівнобіжно зі змаганнями до національного визволення розвивалася ідея панславізму, ідея злуки в одну федерацію. В міру того як серед слов’ян оживали національні почування, як жива народна мова входила в письменство, як розвивалася праця над народним освідомленням, в міру того як праці з ділянки мовознавства виказували близьке споріднення слов’янських племен, зароджувалися також думки про потребу живіших міжслов’янських літературних взаємин (слов’янофільство), про потребу політичної злуки всіх слов’ян (панславізм). Вже знамениті праці Шафарика з поля слов’янської старовини, літератури та етнографії, описуючи славні подвиги слов’янських племен, єднали їх в одну рідню.
Про літературну взаємність слов’ян заговорив першим Колар у своїй «Доньці слави», де поетичними словами закликав усіх слов’ян вважати себе братами однієї великої родини. Ідея об’єднання слов’ян захопила також поляків і знайшла вислів у повістях Чайковського і в польському месіанізмі. Одначе польські слов’янофіли призначали Польщі передове місце у слов’янському світі. Повістяр Чайковський, що називав Київ колискою слов’ян, бажав одночасно, щоб Київ став столицею Польщі, та мріяв про тріумфальний в’їзд сюди польського короля. Подібну позицію займали також проповідники польського месіанізму, тобто віри в містичне посланництво Польщі, що мала відродити ціле людство. Польський месіанізм наказував вірити, що через Польщу та Слов’янщину відродиться людство і зійде нове царство на землю.
На російському ґрунті ідея панславізму прибирала форми панрусизму. Московські слов’янофіли — брати Кирєєвські, Олексій Хомяков, Погодін, брати Костянтин та Іван Аксакови, Катков — говорили багато про потребу опіки над слов’янами, розуміючи цю опіку так, що тільки у гегемонії Росії лежить запорука будуччини і щастя слов’янських народів. У тій формі знайшла ця ідея найвиразніший вислів у бажаннях Пушкіна, «щоб усі слов’янські ручаї злилися в московське море».
Зовсім іншу форму, ніж у Польщі й Росії, прийняла всеслов’янська ідея на українському ґрунті. Перші ознаки слов’янофільства можна стрінути вже в письменників Харківського гуртка — Корсуна, Срезневського й Костомарова. Одначе в повній силі виявилися вони в Кирило- Мефодіївськім братстві. Тут мрії про слов’янське об’єднання прийняли вид ідеї федерації всіх слов’янських племен і знайшли відгомін у словах Шевченка: «Щоб усі слов’яни стали добрими братами».

Кирило-Мефодіївське братство. Костомаров. Ідея федерації слов’янських народів увійшла до програми Кирило-Мефодіївського братства як одна з основних засад. Вже кілька літ перед заснуванням товариства св. Кирила й Мефодія зібрався в Києві гурток молодих ідеалістів, свідомих своїх національних завдань. Поклали вони собі метою двигнути український народ із його економічного й духовного занепаду, змагали до знесення кріпацтва, бажали піднести рівень народної освіти видаванням книжок та заснуванням шкіл. Цей гурток скупчився коло Куліша. Належали до нього Василь Білозерський, Микола Гулак, Опанас Маркович, до нього близько стояв і Шевченко, на якого молоді ідеалісти гляділи, як на якийсь «світильник із неба». Коли у Київ прибув із Харкова Микола Костомаров, що зайняв кафедру історії спершу в гімназії, потім в університеті, він надав гурткові характер товариства, відомого під назвою Кирило-Мефодіївського братства. Він уложив також статут і написав «Книгу буття українського народу», в якій заговорив про месійну роль України в історії людства.
Програма товариства була така: на політичному полі змагали братчики до самостійності кожного слов’янського народу та слідом за тим — до духовного й політичного з’єднання всіх слов’ян, при чім всі слов’янські справи мали вирішуватися в Києві. На суспільному полі бажали братчики досягнути рівності усіх громадян, усунути станові привілеї й довести до знесення кріпацтва. Ставши на ясній християнській основі, проголосили повну віротерпимість християнських віросповідань і під кличем Христової науки задумували працювати на полі народної освіти, бо в заповітах Христа бачили найбільшу надію на моральне відродження людства.
Члени братства сходилися в домівці Гулака. В сусідній кімнаті мешкав студент Олексій Петров, що зацікавився політичними дискусіями й познайомився з Гулаком. Гулак виявив перед ним таємницю існування братства та його програму. Петров доніс згодом про це урядові. Тоді було ув’язнено найчільніших членів товариства посеред їхніх найкращих мрій та сподівань. Трагічна доля Кирило-Мефодіївського братства, тюрма та заслання в далекі країни великої трійці — Куліша, Шевченка й Костомарова — та інших членів товариства на довгі літа затримали розвиток українського письменства.
Душею Кирило-Мефодіївського братства був Микола Костомаров. Для українського народу поклав він великі заслуги як ідейний громадянин та першорядний історик, дослідник української минувшини. Як поет він не займає визначнішого місця в українському письменстві. Поетичні його твори вийшли в 1838 р. під псевдонімом Єремії Галки. Між ними романтичним забарвленням визначається «Ластівка», в якій темою є переживання матері, що з туги за сином, убитим на війні, стає ластівкою. Більшу ціну мають його історичні драми «Сава Чалий» і «Переяславська ніч». В першій драмі затримався Костомаров на трагічній долі Сави Чалого, що за свій злочин супроти власного народу потерпів тяжку кару. В другій на тлі страхіть кривавої «переяславської ночі» вивів лицарські постаті Лисенка і старостича, що, перейняті християнською ідеєю, гинуть із словами всепрощення на устах. Написав Костомаров також повісті російською мовою («Черниговка», «Кудеяр»).
Костомаров народився в Юрасівці Воронезької губернії в 1817 р. Батька-дідича, що одружився з селянкою, вбили його кріпаки, коли Микола був одинадцятилітнім, хлопцем. Костомаров закінчив університетські студії в Харкові, де професор Лунін розбудив у нього замилування до історії, а Метлинський — до етнографії. Був професором гімназії в Рівнім, потім, від 1845 р., — професором історії в Київському університеті. Тоді взяв участь у заснуванні Кирило-Мефодіївського братства. За «утворення таємного товариства, в якім обговорювано злуку слов’ян в одну державу», ув’язнено його напередодні вінчання, перетримано рік у Петропавлівській фортеці, по чім заслано в Саратов над Волгою, де прожив він дев’ять літ. Після амністії виїхав за кордон, а коли повернувся, отримав кафедру історії в Петербурзькім університеті. Хоч як професор він захоплював слухачів прегарними викладами, втратив посаду з причини студентських заворушень. Коли в 1861 р. Білозерський розпочав видавати в Петербурзі «Основу», Костомаров став діяльним співробітником цього місячника. Крім того, займався укладанням і виданням українських книжечок для народної освіти і на це призбирав значні фонди. На схилі життя одружився з колишньою своєю судженою, що вийшла була заміж і повдовіла. Помер у 1885 р.
Історичні писання Костомарова визначаються мистецькою формою, живим описом подій та осіб. Як вислід його глибоких історичних дослідів, крім багатьох інших праць, появилося 16 томів «Історичних монографій» (найцінніша — про Богдана Хмельницького) та шість томів «Історії в життєписах її головних діячів». Передусім історія України була предметом його історичних студій. Свої історичні праці писав російською мовою. Все-таки окремішність українського народу від російського виказав у науковій студії «Дві руські народності».

Життя Тараса Шевченка. Геніальний український поет, національна гордість народу Тарас Григорович Шевченко побачив світло сонця в нужденній хатині кріпака в селі Моринцях Звенигородського повіту на Київщині 9 березня (25 лютого ст. ст.) 1814 р. Його батько Григорій був родом із Кирилівки та за жінкою Катериною, з роду Бойко, отримав хату в Моринцях. І Моринці, і Кирилівка були власністю пана Енгельгардта, і Шевченки були в нього кріпаками. Тарас був третьою дитиною в сім’ї. Старші від нього були Микита й Катерина, молодші — Ярина, Йосип і Марія. Перші спомини дитячих літ в’яжуться в Тараса з Кирилівкою, куди перенісся його батько, коли хлопцеві було два роки. Щасливі безжурні хвилини під оком доброї матері недовго тривали. На дев’ятому році життя батько віддав Тараса в науку до дяка Губського, що тяжко знущався над хлопцем. Коли поетові йшов десятий рік, померла його мати. Тяжка праця, злидні кріпацького життя ще молодою поклали її в могилу. Важко було батькові Тараса самому дати собі раду з дітворою, він одружився знову, і в хату ввійшла мачуха зі своїми дітьми. Настали гіркі хвилини. Мачуха не злюбила Тараса й часто його побивала. Невдовзі за матір’ю пішов у могилу й батько (1825 р.). Вмираючи, сказав пам’ятні слова, що Тарасові спадщини не залишає, бо він не буде «абиякою людиною». Після смерті батька мачуха не давала Тарасові сидіти без діла. Від ранньої весни до пізньої осені пас він череду, а взимку ходив у науку до дяка-п’яниці Богорського, що також знущався над своїми учнями. У того дяка вивчав Тарас граматику, Часослов, Псалтир. Часто від його побоїв ховався в садку, де малював, бо змалку мав до цього хист і охоту. Вкінці остогидли йому наука Богорського та його побої, тому відплатив йому, коли той був п’яний, такими самими побоями за всі знущання й босоніж пустився в світ шукати людей, «щоб добру навчили». Спершу зайшов у Лисянку, де проживав один диякон-маляр. Але цей замість учити хлопця велів йому відрами носити воду. З Лисянки подався Тарас у Тарасівку й знайшов там маляра, який, глянувши на ліву руку поета, сказав, що в нього нема хисту «ні до шевства, ні до бондарства». Тоді повернувся в рідне село, де був громадським пастухом, а потім найнявся до священика Копійці на службу. По якімсь часі кинув службу й пішов у село Хлипнівку, що славилося малярами. Маляр знайшов у Шевченка талант до малювання, але домагався, щоб Тарас приніс від свого пана дозвіл, що йому, кріпакові, можна вчитися. Шевченко пішов по дозвіл до села Вільшани, де проживав головний управитель маєтку Енгельгардта Дмитренко. Дмитренкові припав до вподоби моторний хлопчина, і він узяв його до кухонної послуги. З кухні пан Енгельгардт забрав його до покоїв кімнатним козачком. Тарас мав обов’язок сидіти в передпокої й чекати, поки не покличе його пан і не звелить подати люльку. Тяжкі дні нудьги осолоджував він собі тоді українськими піснями та малюванням. І хоч за останнє доводилося Тарасові часто терпіти, він не кидав свого улюбленого заняття і в часі подорожей Енгельгардта до Вільна й Варшави багато рисував. Енгельгардт добачив у Тараса справжній малярський талант і в часі свого побуту у Варшаві віддав його у науку славному портретистові Лямпі. Думав, що сам колись буде мати користь, коли його кріпак стане визначним митцем. Коли з причини польського повстання 1831 р. перенісся Енгельгардт з Варшави до Петербурга, він забрав із собою Шевченка і віддав його в науку до кімнатного маляра Ширяєва, що посилав Тараса малювати покрівлі, паркани, вивіски. У Ширяєва був Шевченко чотири роки. Вкінці доля йому усміхнулася, коли одного разу малював у Літньому саду постаті богів, що прикрашали сад, бо познайомився з земляком — митцем Іваном Сошенком. Цей звів його із поетом Євгеном Гребінкою. Обидва заопікувалися талановитим земляком, познайомили його з секретарем Академії мистецтв Василем Григоровичем, з митцем Венеціановим, із знаменитим малярем Карлом Брюлловим та з великим російським поетом і вчителем царських дітей Василем Жуковським. Всі вони зацікавилися кріпаком. Брюллов намалював портрет Жуковського. Портрет пустили на лотерею, при чім велику частину лотів закупила царська сім’я з уваги на особу поета Жуковського. За придбані гроші (2500 рублів) було куплено Шевченкові волю 22 квітня 1838 р.
Про свою сумну молодість згадує Шевченко не раз у своїх творах. У «Гайдамаках» говорить, що темною ніччю «малими ногами ходив та плакав та людей шукав, щоб добру навчили». Про своє бездольне сирітство згадує у «Тризні» і в поезії «Козачковському». Доброту сестри Катерини оспівує в «Долі». Багато автобіографічних звісток містять також його повісті, які писав російською мовою, а саме «Княгиня», в якій оповідає про свою мандрівку до «залізних стовпів», що в його уяві мали підпирати небо, і в повісті «Артист» (першу редакцію цієї повісті зладив Шевченко на бажання Жуковського, що хотів вияснити його мистецькі здібності).
По викупленні з кріпацтва кинувся Шевченко у вир життя й праці- Вчився малярства під проводом Брюллова в Академії мистецтв, доповнював прогалини своєї освіти та писав поезії. у 1840 р. появився заходами дідича Петра Мартоса перший його «Кобзар», де містилися поезії «Діти мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «На що мені чорні брови», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». «Кобзар» стрінувся з неприхильною оцінкою російських критиків (у тому числі Бєлінського), які бажали, щоб Шевченко писав по-російському. Натомість в Україні «Кобзар» викликав захоплення. Роком після появи першого «Кобзаря» вийшли «Гайдамаки». Коли поет в 1843 і 1845 рр. відвідав Україну (другий раз як член археографічної комісії в Києві, з якої доручення мав ладити малюнки до альбому «Живописная Украина»), скрізь його вітали земляки як національного пророка. Але поетові тоді було сумно. Сумно йому було глядіти, як гуляло панство, мука була дивитися, як рідня його й увесь народ далі томилися в ярмі кріпацтва, в безпросвітній темряві. І поет ударив тоді, наче громом, своїм словом на тих, «що правдою торгують», «людей запрягають в тяжкі ярма», «продають або у карти програють» простих людей і «луплять шкуру» з меншого брата. Кріпацтво ненавидів поет із усієї душі, тому цілим серцем захопився ідеями Кирило-Мефодіївського братства, даючи їм гарячий вислів у тогочасних своїх поезіях. Доля кирило-мефодіївських братчиків не минула й Шевченка. Його було ув’язнено саме в пору, коли з Кулішем та його дружиною, Олександрою Білозерською, ладився виїхати до Італії для поширення студій. Сталося це 5 квітня 1847 р .
«За складання революційних і у високій мірі сміливих віршів» («Сон» і «Кавказ») і «за зухвалу образу царської родини» (у «Сні») замкнено Шевченка спершу в Петропавлівській фортеці, а потім, за радою графа Орлова, що був шефом жандармерії, заслано простим солдатом до Оренбурга. З Оренбурга відставлено до Орської над Уралом. На присуді цар Микола І власною рукою дописав: «під найсуворіший догляд із забороною писати й рисувати». В далеких азійських непривітних пустелях Шевченко тілом і душею мучився десять літ. У 1848 р., приділений щасливим збігом обставин до експедиції капітана Бутакова, що мав доручення дослідити береги Аральського моря, знайшов поет деяке полегшення й вільно міг віддаватися малярству та писати вірші. Але за пільгу, що її дали Шевченкові, чекала безпосередніх його начальників гостра догана. Шевченка запроторили в Новопетрівський форт на берегах Каспійського моря. Серед тяжких фортових робіт і ще тяжчих моральних терпінь на повній духовній самоті прожив поет аж до 1857 р. Добрі люди (комендант форту майор Іраклій Усков) докладали деколи зусиль, щоб тяжку долю поета полегшити, тільки ж не в силі були вони зменшити поетової туги за Україною, не могли влити в серце поета надії на краще майбутнє. В 1857 р. цар Олександр II, що вступив на престол після смерті Миколи І (1855 р.), на прохання Шевченкових приятелів (княжни Варвари Рєпніної, Михайла Лазаревського, гр. Толстого) повернув Шевченкові волю.
Із заслання повернувся поет старцем, знесиленим на тілі, втомленим на душі. На весну 1858 р. через Нижній Новгород, Москву приїхав до Петербурга. Поета вітали скрізь не тільки як першого співця України, але як борця за волю. В останніх роках життя плекав поет в душі мрії про одруження, придбання землі над Дніпром та про викуп рідні з кріпацтва. Тільки останню мрію перевів у життя, — дві перші не сповнилися. Помер передчасно в Петербурзі 26 лютого 1861 р. Поховано поета над Дніпром, недалеко Канева, на горі, що зветься Тарасовою, — так, як цього собі бажав у «Заповіті»:

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій:
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, — було чути,
Як реве ревучий!


Балади Шевченка. Шевченко є найбільшим українським поетом, бо в його поезії знаходимо найкращий і найсильніший вислів любові до рідного краю й рідного народу, бо в його творах замкнений увесь зміст українського народного життя. В своїх поезіях оспівав Шевченко не тільки буйну красу української природи: Дніпра, ланів, степів, садів, але й світлу минувшину народу та його тогочасне тяжке горювання. В них висловив поет також тривогу за майбутність України.
У першій добі віддавав Шевченко поклін романтизмові. Він стояв тоді під впливом великого російського романтика Жуковського, захоплювався поемами Міцкевича й намагався писати в тому самому дусі й тоні. Все-таки його поезії наскрізь самостійні. Передусім подув романтизму бачимо у Шевченкових баладах, з яких «Причинна» й «Тополя» належать узагалі до найраніших творів його генія. Але й пізніше поет повертався до баладових тем, як доказують «Утоплена» (1841), «Лілея» (1846), «Русалка» (1846), «Калина» (1847), «За байраком байрак» (1847), «Коло гаю в чистім полі» (1848).
У всіх названих баладах сплітається дійсний світ із казковим світом; у всіх звертається Шевченко до народної фантастики, до народних вірувань. У баладі «Причинна» дівчина серед бурхливої ночі блукає берегами Дніпра, що «реве та стогне» далеко й широко, «горами хвилі підійма». Ворожка при помочі чарів зробила її «причинною», щоб менше тужила за милим, який пішов на чужину. Аж ось із дніпрового дна виринають при сяйві місячного світла русалки й її залоскочують. Тим часом на вороному коні над’їжджає козак, бачить свою милу мертвою й з розпуки розбиває собі голову об дуб. Сплетення побутових образів із образами уяви характеризує також «Тополю», що є одною з найкращих Шевченкових балад. Розпочинає її поет образом самітньої тополі, яку вітер гне додолу. Довкола неї широке, безмежне поле. Далі оповідає поет про долю однієї дівчини. Полюбила вона козака. Козак загинув. Дівчина з туги за милим нудить світом і в’яне. Для неї «без милого сонце світить, як ворог сміється, без милого скрізь могила...» Мати хоче видати її за старого багача. У важкім горі дівчина шукає поради в ворожки. Ворожка дає їй зілля, що перетворює дівчину в тополю. Хоч Шевченкові були знані деякі поеми з інших літератур, які постали під впливом Бюргерової «Ленори», все-таки в «Тополі» дав він оригінальну, високої мистецької вартості поему. «Утоплену» розпочинає поет описом ночі, при чім прегарно ілюструє словами шум очерету серед нічної тиші:

Хто се, хто се по цім боці
Чеше косу? Хто се?
Хто се, хто се, по тім боці
Рве на собі коси?

Далі оповідає поет про жахливу подію, як мати, заздрячи вроді своєї доньки Ганнусі, заманює її до ставу й топить. Молодий рибалка виносить мертву красуню на берег і з розпуки сам кидається у воду. З того часу став заростає осокою. Щоночі випливає з одного боку стара мати, з другого — Ганна в повній красі й молодий рибалонька. Рибалка нанесе зеленого баговиння на сорочку Ганнусі, поцілує її в очі й знову поринає у воду, Ганнуся чеше свої довгі коси, а мати рве на собі волосся. Дівчата здалека оминають цей ставок, хрестяться, як його побачать, і звуть заклятим.
У баладі «Лілея» ця квітка оповідає королевому цвітові про свою долю. Колись жила вона дівчиною у панських палатах. Люди вбили її зимою, а весною вона зацвіла білим снігоцвітом.
У «Русалці» мати, що породила доньку в високих палатах, купає її вночі в Дніпрі й прохає виплисти до неї другої ночі русалкою, коли вийде з паном погуляти. Другої ночі виходить до Дніпра сама, бо пана нема в хаті. Але не вертається. Русалки її залоскочують. У цій баладі в’яже Шевченко жахливі образи дійсного безталання українських дівчат із віруваннями в русалок.
Дещо інший характер має балада «Калина». Дівчина садить на могилі милого калину та підливає її сльозами. Калина розростається, розпускає віти. Три роки ходить дівчина на могилу. На четвертий

вранці рано на калині
пташка щебетала;
під калиною дівчина
спала — не вставала:
утомилось молодеє,
навіки спочило...

Вставало сонце з-за могили,
раділи люди, встаючи;
а мати й спати не лягала —
дочку вечерять дожидала
і тяжко плакала, ждучи.

У баладі «За байраком байрак» старий козак встає з могили й співає пісню про те, як їх колись триста чоловік товариства полягло. В баладі «Коло гаю в чистім полі» оповідає Шевченко про двох сестер, що покохали Івана, отруїли його й самих себе.

А Бог людям на науку,
Поставив їх в полі
На могилі тополями...


«Перебендя». Вже в найраніших своїх творах замислювався Шевченко над своєю творчістю («Заспів»), над завданням поета («Перебендя») та над впливом поезії на людську душу («На вічну пам’ять Котляревському»). В «Заспіві» зупиняється Шевченко на своїх писаннях, що ввійшли до «Кобзаря» 1840 р., та виправдовується, чому не оспівував досі рідної країни і буйної бувальщини. Поетові не хотілося на чужині, «в снігу, в лісі» торкатися таких тем. Глибше задумується Шевченко над творчістю поета в «Перебенді». Він протиставляє поета дійсності, яка його оточує. Порушує ту саму важливу тему, яка непокоїла в старовину Горація («Odi profanum vulgus»), а в його часах — Пушкіна («Поет», «Чернь») та Міцкевича («Dudarz»). «Перебендя» складається з двох частин. У першій частині поеми малює поет постать народного кобзаря-бандуриста в стилі Метлинського та Шашкевича, що скрізь ходить й якого всі знають. Це поет-громадянин, що співає для суспільності, своїм співом розганяє людям тугу й уміє підійти до хвилини та до слухача. Дівчатам співає він любовних пісень (про Гриця, веснянки), парубкам у шинку — пісні з глибшою моральною основою (про сербина, про шинкарку), на бенкеті — про злу свекруху, про тополю, а на базарі — пісні релігійного та історичного змісту (про Лазаря, про руйнування Січі). Репертуаром своїх пісень виховує громадянство національно і живить релігійні та етичні основи. Але бувають хвилини, що кобзар тікає від людей та співає для власної потреби. Таку хвилину описує Шевченко в другій частині «Перебенді». Старий заховався в степу на могилі, щоб ніхто його не бачив, щоб люди не чули його співу. Це поет-митець, що втікає від людей, бо вони не розуміють його. Його думка орлом кружляє попід хмарами. Там на самоті веде він розмову з Богом, щебече Господню славу, питає в сонця, де воно ночує, відки стає, слухає море, що воно говорить. Для такого співака на землі місця нема. Шевченко відзивається до нього:

Добре єси, мій кобзарю,
Добре, батьку, робиш,
Що співати, розмовляти
На могилу ходиш.
Ходи собі, мій голубе,
Поки не заснуло
Твоє серце, та виспівуй,
Щоб люди не чули.
А щоб тебе не цурались,
Потурай їм, брате!
«Скачи, враже, як пан каже;
На те він багатий».


Історичні поеми. Хоч Шевченко у «Заспіві» виправдовується, що йому «не хотілось в снігу, в лісі козацьку громаду з булавами, з бунчуками збирать на пораду...», все-таки минувшина України його до такої міри захоплювала, що вже в найраніших його творах знаходимо її ідеалізацію. Спираючись на різні літературні твори і на такі історичні джерела, як «Історія Русів», праці Дмитра Бантиш-Каменського, Миколи Маркевича, крізь рожеве скло романтичного захоплення глядів поет у найранішій добі своєї поетичної творчості на часи буйного козацького життя, сміливих воєнних походів, тужив за величавими постатями українських гетьманів. Велика туга поета за світлою, буйною бувальщиною знайшла вислів у поемі «До Основ’яненка», у якій Шевченко порівняв сучасне життя з колишнім. Україна, обідрана, сиротою плаче за своїми дітьми. Сумно скиглить чайка над буйними степами, що вкрилися високими могилами — свідками колишньої слави. Згодом, коли поет на основі глибших історичних студій поглянув на минувшину України, він побачив там не тільки світлі моменти, а й темні сторінки. Тоді висловив не одне гірке слово правди українським гетьманам і часто докоряв Хмельницькому за те, що Україну віддав москалям («Суботів», «Розрита могила», «Великий льох»). Висловом гарячого захоплення поета минувшиною є в першу чергу поеми «Іван Підкова», «Гамалія», «Тарасова ніч». Воля, панування, бенкетування, боротьба з Ордою, з турками, з Польщею, одчайдушні походи на прибережні турецькі міста, щоб визволити невільників, отамани, сотники, гетьмани, рівність, братерство — ось зміст його перших історичних пісень. Буйна уява поета відтворювала цю минувшину в ясних різнобарвних образах.
У поемі «Іван Підкова» з тугою згадує Шевченко про ті часи, коли в Україні «ревіли гармати», коли запорожці «вміли панувати». Але з давньої слави полишилися тільки могили, що з вітром ведуть розмову про колишні часи. Поет пересуває низку образів, що ілюструють запорозьке лицарство, лицарську відвагу та одчайдушність запорожців. Не лякаються вони розбурханого моря, вкривають чайками дніпровий лиман і серед співу пускаються в море, щоби вдарити на Царгород.
Живі образи козацької сміливості, бадьорості, вільного, буйного, безжурного життя, згідні з історичною правдою, дав Шевченко також у поемі «Гамалія» (1843 р.). Розпочинається поема плачем невільників у тюрмі, який нагадує невільницькі думи. Невільники просять у вітра, щоб осушив їхні сльози, розвіяв тугу, просять у моря, щоб принесло на своїх хвилях козацькі чайки, благають Бога, щоб дозволив їм ще почути козацьку славу. Босфор, що зроду не чув іще козацького плачу, передає його морю, море — Дніпрові. Поріг Дід будить Хортицю, і вмить вкривається Дніпро козацькими чайками. З веселою піснею на устах ідуть козаки визволяти братів. Попереду козацьких чайок іде Гамалія. Не лякається він морської хуртовини й сміливо нападає на передмістя Царгорода, Скутар, де томляться нещасні невільники та в піснях просять Бога, щоб не дав їм згинути в кайданах, бо сором козакові гинути в тюрмі. Гамалія розбиває тюрму й випускає невільників. Козацтво в пень рубає яничарів, так що аж ніч тривожиться. Не допомагає поміч Візантії, що «на ножах в крові німіє». Козаки палять Скутар, забирають здобич і з піснею вертаються на Україну. Хоч сам Гамалія є постаттю фантастичною, поема має історичний характер, бо поет дав вірний, живий образ буйного козацького життя високої мистецької вартості. Під тим оглядом поема Шевченка стоїть значно вище від подібної поеми Залеського «Czajki» або від повісті Чайковського «Wyprawa na Carogród».
Найбільшою історичною поемою Шевченка є «Гайдамаки», що появилися 1841 р. Основою поеми послужили криваві події гайдамаччини 1768 р., про які поет наслухався багато оповідань від свого діда Івана. Розпочинає Шевченко поему ліричним прологом, по якім спиняється на причинах гайдамаччини. Добачає їх у надмірній самоволі шляхти. Слідом за тим іде оповідання, замкнене в одинадцяти піснях. Героєм поеми є Ярема, званий Галайдою. Служить він попихачем у жида Лейби, де мусить гнутися й виконувати різні упокорюючі роботи. Хоч сирота він, але щасливий, бо втішається коханням Оксани — титарівни з Вільшани. У третій пісні («Конфедерати») поет затримується на гулянці конфедератів. Упадають вони п’яні з криком-співом до Лейби, б’ють його, змушують танцювати, хреститися й велять дати гроші. Щоб увільнитися від них, Лейба веде їх до багатого титаря у Вільшану. Там вони вбивають титаря, а Оксану умикають. Тим часом гайдамаки святять ножі і в день Маковія розпочинають під проводом Ґонти й Залізняка «червоний бенкет». Між ними лютує Ярема з помсти за Оксану. Знаходить її в Лебедині, в монастирі, вінчається з нею і знову спішить до Залізняка.
Понурі, грізні картини кривавих, жахливих страхіть (як вбивство Гонтою дітей) намагався поет злагодити ідилічними сценами тихої любові Яреми й Оксани:

Отак, ходя попід гаєм,
Ярема співає,
Виглядає, а Оксани
Немає, немає.
Зорі сяють, серед неба
Світить білолиций;
Верба слуха соловейка,
Дивиться в криницю;
На калині, над водою,
Так і виливає,
Неначе зна, що дівчину
Козак виглядає.

До останніх літ Гетьманщини, до часів зруйнування Запорозької Січі та до часів заведення нових московських порядків в Україні належить своїм змістом поема «Невольник». Оповідання розпочинається від тієї хвилини, коли в Україні «веселі і вольнії пишались села». Проживали тоді в одному хуторі старий козак і двоє діток — Степан і Ярина. Одної неділі старий козак прикликав до себе Степана й відкрив йому тайну, що він, Степан, не є його сином та що Ярина не сестра йому. Коли вбили Степанова батька та коли вмерла його мати, він узяв його до себе. Ніщо не стоїть на перешкоді йому одружитись з Яриною. Тільки поки що треба, говорив старий козак, піти Степанові на Січ, набратися козацького звичаю, пізнати козацьке життя. Старий козак дав Степанові свою зброю і вирядив на Січ. Плакала Ярина, ведучи коня за поводи, а старий батько, йдучи поряд, навчав,

Як у війську пробувати,
Старших шанувати,
Товариство поважати,
В табор не ховатись.

П’ять літ не вертався Степан. П’ять літ тужила Ярина й чекала його. Коли вже задумувала вступити в черниці, почула разом зі старим батьком, як на вулиці кобзар співав думу про сироту Степана, якого турки забрали в полон, а коли хотів утікати до нерідного батька й нерідної сестри Ярини, очі йому випалили залізом. Ярина впізнала Степана. Поема кінчається вінчанням Степана й Ярини.
Окреме місце займає в поемі оповідання Степана про руйнування Січі та про новий московський лад в Україні.
В Орській кріпості 1848 р. постала поема «Чернець». Чудово схопив і відтворив Шевченко в цій поемі дух давніх часів, коли воля «розвернулася весела» та шовками й оксамитами стелила шляхи. Головну увагу присвятив поет постаті Семена Гурка-Палія, описуючи хвилину його прощання зі світом перед вступом до монастиря — Межигірського Спаса — та його побут (зрештою, незгідний із історичною дійсністю) у тому монастирі серед приписаних молитов та споминів, що з непереможною силою захоплюють його думки. Палієві пригадується його побут на Січі, ввижається постать гетьмана Мазепи, завдяки якому опинився він у Сибіру, стає перед очима усе життя:

І в келії, неначе в Січі,
Братерство славне ожива,
А сивий гетьман, мов сова,
Ченцеві зазирає в вічі...

І старець тяжко заридав.
Читать писаніє покинув,
Ходив по келії, ходив,
А потім сів і зажурився:
«Для чого я на світ родився?
Свою Україну любив?»
До утрені завив в дзвіниці
Великий дзвін. Чернець мій встав,
Надів клобук, взяв материцю,
Перехрестився, чотки взяв...
І за Україну молитись
Святий чернець пошкандибав.

Молитвою за Україну чернечим життям велів Шевченко Палієві відпокутувати гріх за Полтаву й дав йому змогу очиститися.
Побутові поеми Шевченка. Багато реальних образів із тогочасного життя українського народу розсипав Шевченко в поодиноких баладах. Цілком присвятив увагу українському народному побутові в поемах «Катерина», «Наймичка», «Сова». У «Катерині» (1838 р.) дав поет понурий малюнок бездолля українських дівчат, яких красу, молодість занапащували різні вітрогони, пройдисвіти. Катерина, яку знеславив російський офіцер, мусила покинути батьківський дім та йти на Московщину шукати колишнього милого. Вкінці знайшла його, але він відцурався її. З розпуки Катерина кинулася в воду, полишаючи маленького сина. Згодом Іван став поводирем старця. Одного разу зустрів на шляху великого пана, що їхав шісткою. Пан пізнав свого сина, але відвернувся від нього. «Берлин рушив, а Івася курява покрила...» Поему, яку Шевченко присвятив свому добродієві Жуковському, він переплів ліричними рефлексіями про людське щастя й сирітську долю. Ось в одному місці каже поет:

Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто її має?
Єсть люди на світі —
Сріблом-злотом сяють;
Здається, панують,
А долі не знають, —
Ні долі, ні волі!..
З нудьгою та горем
Жупан надівають,
А плакати — сором.
Возьміть срібло-злото
Та будьте багаті,
А я возьму сльози —
Лихо виливати;
Затоплю недолю
Дрібними сльозами,
Затопчу неволю
Босими ногами!
Тоді я веселий,
Тоді я багатий,
Як буде серденько
По волі гуляти.

Вищий ідейний рівень та краще мистецьке викінчення виказує друга поема Шевченка побутового характеру, а саме «Наймичка» (1845 р.). Звеличив Шевченко в ній матір, що в своїй материнській любові, повній особистого самовідречення й посвяти, досягає вершин великого героїзму. Оповідає Шевченко, як раннім ранком, коли ще поле криється туманом, молода жінка прощається з маленьким своїм сином, якого підкидає бездітним багатим господарям — Трохимові та Насті. Вони, знайшовши дитину, радіють та тішаться нею. По році приймають наймичку Ганну, не відаючи, що вона є матір’ю Дитини. Ганна увесь вік карається в чужій хаті, щоб тільки бути близько Марка й чувати над його долею. Лише в хвилині смерті в глибоко зворушливих словах відкриває йому тайну, Що вона є його матір’ю. Спокійним, зрівноваженим тоном, з великою біблійною простотою описав поет безмір матірньої посвяти. В поемі розсипав низку дуже гарних образів із сільського хуторянського життя — спокійного, безжурного, ідилічного характеру. Цю саму тему розвинув також в окремій повісті «Наймичка».
Глибоко трагічні переживання матері лягли також в основу поеми «Сова» (1844 р.).
Зміст поеми. Породила мати сина в зеленій діброві, дала йому карі очі і чорнії брови. Гаряче молила Пречисту Матір, щоб дала йому талан-долю. Жила серед найкращих мрій та сподівань. Думала собі:

Буду сто літ жити,
Тебе годувати,
В жупані ходити,
Буду панувати.
Ой, виростеш, сину,
За півчварта року,
Як княжа дитина,
Як ясень, високий,
Гнучкий і дебелий,
Щасливий, веселий
1 не одинокий.
Найду тобі рівню.
Хоч за морем синім,
Або крамарівну,
Або сотниківну —
Таки панну, сину:
У червоних черевиках,
В зеленім жупані
По світлиці похожае,
Як пава, як пані,
Та з тобою розмовляє;
В хаті, як у раї!
А я сижу на покуті,
Тілько поглядаю.
Але вмер батько, й мати пішла в найми. «Крались злидні із-за моря в удовину хату та й підкрались». Вдовиного сина «битими шляхами повезли до прийому», й удова полишилась сама, тяжко працюючи на прожиток. Десять літ чутки не було з війська від сина. Дивилася стара, немічна, жебруча мати на шлях, ждучи сина, й з туги одуріла. Лазила по смітниках, збирала черепки; простоволоса, розхристана ходила селом як посміховище дітям, що звали її «Совою».


Суспільні та політичні поеми Шевченка. Найбільшу вагу для українського національного життя мають ті поеми Шевченка, в яких він вогненним словом ударив на кривдників народу, — на панів, царів, тиранів, «розпинателів народних». Зродились вони під впливом страшного образу народного горя й народної кривди, який кинувся поетові у вічі, коли він після звільнення з кріпацтва відвідав Україну. Поет виступив із голосним протестом проти соціального й національного поневолення. Цей протест, ця сміла критика «темного царства» були головною причиною його ув’язнення. Більшість цих поезій 1843 — 1847 рр. зложилася в альбом «Три літа», який відібрали у Шевченка в часі його ув’язнення й який пролежав в департаменті поліції до 1906 р., коли передано його чернігівському музеєві Т. Шевченка. Ввійшли сюди між іншими: «Три літа», «Розрита могила», «Чигирин», «Сова», «Сон» («У всякого своя доля»), «Хустина», «Єретик», «Сліпий» («Невольник»), «Великий льох», «Наймичка», «Кавказ», «Посланіє», «Холодний яр». Цей альбом є вершиною натхненного слова Шевченка як національного українського поета. Свої ясні, устійнені погляди на суспільні й політичні відносини в Україні висловив він найвиразніше в тому часі передусім у поемах «Сон», «Кавказ», «Посланіє». Поема «Сон» (1844 р.) — це політична сатира. Поет дає опис фантастичної подорожі з Києва до Петербурга, яку відбув уві сні. Поему написав під враженням свого побуту в Україні, в часі якого він бачив жахливу дійсність життя. Поет летить у сонних мріях за совою понад землею, прощається з Україною і бачить прекрасний образ світанку:

...Дивлюся — аж світає,
Край неба палає;
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає;
Тихесенько вітер віє;
Степи, лани мріють;
Між ярами над ставами
Верби зеленіють;
Сади рясні похилились;
Тополі поволі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою;
Споконвіку вмивається,
Сонце зустрічає...
І нема тому почину,
І краю немає.

Серез таких чудових краєвидів бачить поет страшні картини горя та насилля: бачить, як із каліки знімають полатану свитину, як удову розпинають за подушне, як її сина, останню надію, віддають у військо, бачить матір, що на панщині пшеницю жне, а її дитина з голоду вмирає. Поет летить далі понад країною, вкритою білим снігом, понад борами й болотами й чує брязкіт кайданів під землею. Це каторжани працюють у копальнях золота в Сибіру, «щоб пельку залити неситому» (цареві). Між ними «в кайдани убраний цар всесвітній, Цар волі» — ідейний борець за правду. Перелітає поет понад Москвою й затримується у Петербурзі. Бачить плюгавих перевертнів, гидкі сцени рабства, плазування, бачить царя й царицю та немилосердно їх висміює. Потім оглядає місто й пригадує собі, скільки козаків загинуло при будуванні цієї царської столиці. Великим гнівом вибухає при вигляді пам’ятника Петра Великого, який йому поставила Катерина II.

От я повертаюсь —
Аж кінь летить, копитами
Скелю розбиває,
А на коні сидить охляп
У свиті — не свиті,
І без шапки — якимсь листом
Голова повита,
Кінь басує, — от-от річку,
От-от перескочить,
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
«Первому Вторая»
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю —
Це той Пepвий, що розпивав
Нашу Україну,
А Втоpая доконала
Вдову-сиротину,
Кати, кати, людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися!..

Поетові вчуваються голос гетьмана Полуботка, якого цар Петро голодом замучив у тюрмі за те, що домагався повернення давніх вольностей, та спів пташат, що уявляють душі козаків, які погинули при висушуванні болот під столицю Росії. Йдучи до царських палат, стрічається з земляками, що «так і ріжуть по-московському», і його серце стає кривавою раною. Вкінці ще раз оглядає царя, що після того як усі його покидають, із ведмедя стає малим кошеням... і пробуджується. З цілого циклу політичних творів, які поет написав із приводу своїх подорожей по Україні в 1843 — 1844 рр., «Сон», безперечно, найбільш політичний твір, бо в ньому поет змалював державно-правне становище України в Російській імперії.
Безпощадну критику російського «темного царства» дав Шевченко також у поемі «Кавказ» (1845 р.), де торкається боротьби, яку Росія в 1843 — 1859 рр. вела з черкесами. Ця боротьба із свободолюбними мешканцями Кавказу була довга, затяжна й коштувала багато жертв. Поему присвятив Шевченко Якову де Бальмену — зукраїнщеному французові, що також загинув у тій боротьбі. Розпочинається поема малюнком Кавказьких гір, повитих хмарою, засіяних горем. Для поета ці гори є образом людського горя й людських змагань до свободи. Йому пригадується давній міф про Прометея, прикутого до цих гір. Щоднини розривав йому орел серце, але воно оживало знову. Так само, думає поет, ніхто не в силі скути людську душу й здавити людські змагання до свободи. Поет виступає проти катів і вірить у торжество правди («встане воля, встане правда»). Уся дальша частина поеми — це їдка критика московського уряду та всієї системи правління, наповнена іронією й сарказмом. Поет ударяє на облуду, лицемірство урядових кіл і на ту культуру, що вміє тільки тюрми будувати, кайдани кувати й християнськими кличами хоче заслонити розбій, крадіж та пролиття братньої крові.
Соціальних відносин в Україні торкнувся поет у поемі «Посланіє» (1845 р.), де висловив також гірке слово правди своїм землякам. Повний наголовок поеми є такий: «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм, в Україні і не в Україні сущим, моє дружнєє посланіє». Основні думки, що їх висуває Шевченко в «Посланії», — це протест проти кріпацтва, заклик до любові до рідного краю й народу та до братання всіх суспільних верств. Суспільність, каже поет, є зла. В житті народу він бачить недомагання. Народові загрожує катастрофа, якщо не заверне зі шляху, яким іде. Тому поет закликає земляків, щоб перестали «запрягати людей у тяжкі ярма, орати лихом та лихом засівати», бо настане суд, і тоді ріками потече кров у синє море. Бачачи, що розвиток освіти й культури не йде належним шляхом, Шевченко радить плекати своєрідну національну культуру, а не перещеплювати штучно й безкритично чужі кличі та чужі ідеї. У «Посланії» порушив, отже, Шевченко найважливіші питання суспільного та національного життя. Передусім треба, за думкою поета, усунути соціальну несправедливість («розкуйтеся»). Потім треба плекати й розвивати любов до рідного краю й народу («полюбіте щирим серцем велику руїну»), бо «нема на світі України, немає другого Дніпра». Вкінці треба пізнати свою мову й свою історію, бо тільки на своїх основах можна побудувати національну культуру («в своїй хаті своя правда, і сила, і воля»), і тільки така освіта веде до об’єднання народу. Лише коли земляки сповнять усі поетові бажання, коли «обіймуть найменшого брата», настануть для України кращі часи, «і світ ясний, невечірній тихенько засяє...» Внаслідок отих високих ідей та кличів «Посланіє» служило дороговказом на шляху національного відродження українського народу.
Свого ворожого ставлення до царату та до методів його правління не змінив поет, незважаючи на десятилітнє заслання, яке мало бути карою за його революційні думки та погляди. У «Неофітах» знову вдарив Шевченко всією силою свого поетичного слова по російському царатові. Поему написав у 1857 р. в Нижнім Новгороді, де мусив півроку затриматися й чекати на дальший дозвіл їхати в Петербург. Поема «Неофіти» є політичною алегорією. Поет бере тему з римської історії. Оповідає про переслідування християн за Нерона, одначе під Нероном розуміє всіх тиранів, що давлять усякі прояви вільної думки. Після пояснення генези поеми Шевченко звертається до Матері Божої та прохає її допомогти йому описати терпіння одної матері:

Благословенная в женах,
Святая, праведная Мати
Святого Сина на землі!
Не дай в неволі пропадати,
Летучі літа марно тратить,
Скорбящих радосте! Пошли,
Пошли мені святеє слово,
Святої правди голос новий,
І слово розумом святим
І оживи, і просвіти!
І розкажу я людям горе,
Як тая мати ріки-море
Сльози кривавої лила,
Так, як і Ти, і прийняла
В живую душу світ незримий
Твойого розп’ятого Сина.
Ти, мати Бога на землі,
Ти сльози матері до краю,
До каплі вилила. Ридаю,
Молю, ридаючи: пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово — Божеє кадило,
Кадило істини! Амінь.

Далі оповідає Шевченко, як молодий римський патрицій Алкід гуляє з веселим товариством у гаю біля Аппієвого шляху. Надходить св. Петро і благословляє веселу оргію. Проповідь апостола зворушує Алкіда. Він покидає товариство, матір і стає визнавцем нової релігії. Разом з іншими неофітами дістається в неволю. Його відводять до Сиракузів «в підземні страшні узи». Алкідова мати шукає скрізь сина. Вкінці знаходить його в Сиракузах, але її не хотять до сина пустити. Тим часом у Римі патриції видумали нове свято й проголосили Нерона богом. На це свято приводять із Сиракузів неофітів. Алкідова мати бачить сина, який пливе на галері, і чує, як співає він псалом про прощення ворогам. Потім бачить вона, як мучать у Колізеї християн, бачить, як дикий леопард кидається на її сина, і з розпуки б’є головою о мур. У пізню ніч стрічає сірооких скифів, що вивозять тіла мучеників із цирку і кидають у Тибр на поживу рибам для цісарського столу. І тоді замість прокльону несеться з її наболілих грудей перша молитва до Христа.

...І спас
Тебе єдиний син Марії,
І ти слова його живії
В живую душу прийняла,
І на торжища, і в чертоги
Живого істинного Бога
Ти слово правди понесла.

Провідною в «Неофітах» є думка, що хоч людина гине за ідею, сама ідея одержує перемогу. Через жертву молодого покоління стає вона близькою старшому поколінню. Крім того, проводить Шевченко в «Неофітах» також ідею прощення ворогам. Ідеал любові матері (подібно до поеми «Марія») є такий високий, що рівного йому не знаходить Франко в усій світовій літературі.

«Думки» Шевченка. Перлинами поетичної творчості Шевченка є його дрібні ліричні поезії, в яких висловив він усі терпіння свого життя. «Думки» постали головно на засланні. Проживаючи серед непривітних пустель під «невмитим небом», поет замкнув у них свою глибоку тугу за рідними селами, зеленими степами, блакитними горами, розкішними нивами й ланами та сподівався в гарячих своїх бажаннях хоч на старість побачити велику красу рідної країни. Часто пробивається в «Думках» жаль за змарнованим життям, часто відзиваються сумні тони розпуки та безнадійності.
Ось опис неділі в Орській фортеці:

Неначе злодій, поза валами
В неділю крадуся я в поле,
Валами вийду понад Уралом
На степ широкий, мов на волю,
І болящеє, побите
Серце стрепенеться,
Мов рибонька над водою,
Тихо усміхнеться,
І полине голубкою
Понад чужим полем, —
І я ніби оживаю
На полі, на волі...
І на гору високую
Вихожу, дивлюся,
І згадаю Україну —
І згадать боюся...

О, моя доле! Моя країно!
Коли я вирвусь з цієї пустині?
Чи може (крий Боже!), тут і загину,
І почорніє червоне поле?..
«Айда в казарми! Айда в неволю!» —
Неначе крикне хтось надо мною, —
І я прокинусь. Поза горою
Вертаюсь, крадуся понад Уралом,
Неначе злодій той, поза валами.
От так я, друже мій, святкую
Отут неділеньку святую!..


«Назар Стодоля». Шевченко залишив також один драматичний твір — «Назар Стодоля». У драмі сотник Хома Кичатий задумує підступно видати доньку Галю за старого полковника. Не зважає він на те, що Галя кохає молодого козака Назара Стодолю. Для своїх намірів приєднує ключницю Стеху. Галя в ніч перед Різдвом подає сватам полковника рушники в тій думці, що це сватає її Назар. Ненадійно з’являється Назар, і Галя бачить, що її ошукують. Назар бажає просьбою схилити Хому, щоб віддав Галю за нього, але це йому не вдається. Тоді він її пориває. В самітній корчмі доганяє його Хома. Приятель Назара, Гнат, увільнює його з рук Хоми. Коли Назар дарує Кичатому життя, цей, зворушений його лицарськістю, прохає Назара простити йому й благословляє молодих. Спочатку Шевченко закінчив драму смертю Хоми, що мав загинути від рук Гната, але потім змінив закінчення, бо не хотів на смерті батька будувати щастя його доньки. Новіші досліди над драмою виказали її безсумнівні цінності, а за Шевченком дослідники признали драматичний талант і знання драматичної техніки.

Аватар користувача
pirate
Адміністрація
Повідомлень: 132
З нами з: 16 липня 2014, 13:30

14. Слідами Шевченка

Повідомлення pirate » 18 січня 2016, 16:11

14. Слідами Шевченка

Пантелеймон Куліш. Після смерті Шевченка провід у літературній праці українців перейняв Пантелеймон Куліш. У поезії «До братів на Україну» сказав. він характеристичні слова:

Ой, мовчав я, браття,
Словом не озвався,
Поки батько український
Піснею впивався.
Хоч мовчав устами,
Співав я душею,
Та боявся з ним різнити
Кобзою своєю...

Коли замовкло Шевченкове слово, Куліш поставив питання:

Чи мені по тобі
Сумом сумувати,
Чи твою роботу
Взяти докінчати?

Почуваючи в собі силу й хист, Куліш у заспіві до першої збірки своїх поетичних писань «Досвітки» рішився:

Ой ударю ж зразу у струни живії:
Прокиньтесь, вставайте, старії й малії!
Віщуванням новим серце моє б’ється, —
Через край із серця рідне слово ллється...

Пантелеймон Куліш належить до ряду найвизначніших українських письменників. Правда, не однією своєю думкою, не одним незвичайним поглядом, не одним гострим словом («гарячий» Куліш — звали його в товаристві) болюче вражав він не раз українське громадянство, — все-таки небуденний його літературний талант, ширина ідейних кругозорів, багатство питань, які його цікавили й захоплювали, і слідом за тим різнорідність його творчої письменницької діяльності, — все це дає йому право зайняти одне з найбільш почесних місць в історії українського письменства.
Куліш походив із стародавнього козацького роду. Народився 27 липня 1819 р. в містечку Вороніж, у Чернігівщині. Батько Куліша, Олександр, володів полями, сіножатями, гаями, але жив старосвітським ладом. Була це людина гострої, палкої вдачі, але загально шанована. Мати Кулішева, Катерина, розмовляла тільки українською мовою та вміла цікаво оповідати про старовину і співати стародавніх пісень. «Сидячи за роботою, ніколи, було, не вмовкала, тільки, було, зітхне, задумається і знову співає. А серед бесіди в неї було що слово, то й приказка...» Крім матері, що скоро померла, великий вплив на Куліша в дитячих його роках мала поміщиця Уляна Мужилівська, сусідка Кулішів, яка здавалася малому хлопцеві якоюсь «царицею або богинею». Своїм впливом схилила вона Кулішевого батька, щоб віддав сина до гімназії в Новогороді-Сіверськім, де хлопчина спершу вчився лихо, бо не знав російської мови. З хвилиною, як почав розуміти викладову мову, став першим учнем. У гімназії читав Куліш твори Артемовського-Гулака, повісті Квітки, оповідання Гоголя й захоплювався поезіями Пушкіна та збіркою пісень Максимовича, яку вивчив напам’ять. Тоді написав оповідання «Циган», що з’явилося згодом в альманаху Гребінки «Ластівка» (1841). Хоч із причини матеріальних нестач не довелося Кулішеві закінчити гімназію, зумів він власною працею доповнити свою освіту, по чім вписався до університету в Києві.
В Києві велике враження зробили на нього лекції з літератури молодого професора Михайла Максимовича, якому Куліш передав збірку своїх пісень, — тих, що їх чув колись із уст матері. Максимович давав Кулішеві книжки та звернув його увагу на історичні повісті Вальтера Скотта. Але й університет мусив Куліш покинути, шукаючи заробітку. За допомогою Максимовича отримав посаду вчителя в Луцьку на Волиш, в країні, багатій на історичні спомини. Тут розпочав писати історичну повість «Михайло Чарнишенко», взоруючись на повістях Вальтера Скотта. Після короткого побуту в Луцьку перейшов на посаду вчителя в Києві. Під час ферій відвідував місця, що були свідками козацької слави, прислухався до народної розмови, записував пісні й перекази. Подорожуючи, познайомився Куліш із польським письменником Михайлом Грабовським та Костянтином Свідзінським, що мали маєтки на Київщині. З ними заводив розмови на тему українсько-польських взаємин, і вони ввели його у світ польської літератури та історії. З тих часів походять поема Куліша «Україна» й ідилія «Орися». З Києва Куліш переїхав на посаду вчителя в Рівнім, потім — у Петербург. У самім Києві познайомився з Шевченком, Костомаровим, що був тоді професором у Київському університеті, і студентом Василем Білозерським. Єднали їх усіх любов до народу й гаряче бажання полегшити йому тясар кріпаччини. До їхнього гурту пристали з часом професор Гулак, студент Опанас Маркович та багато інших. З ініціативи Костомарова гурток перетворився в 1846 р. на таємне товариство, відоме під назвою Кирило-Мефодіївського братства.
За участь у змаганнях Кирило-Мефодіївського братства досягнула й Куліша кара в найкращій порі його життя, коли він жив у світі мрій та сміливих задумів. На початку 1847 р. одружився він із сестрою Василя Білозерського — Олександрою, пізнішою письменницею (Ганна Барвінок), і ладився їхати за кордон. За порадою ректора Плетньова Петербурзька академія наук висилала Куліша за кордон, щоби після повороту він міг зайняти кафедру слов’янських мов та літератур в університеті. Куліша ув’язнили в Варшаві, відвезли до Петербурга та всадили до Петропавлівської фортеці.
Почалися тяжкі хвилини тюремного життя й жандармських допитів. Слідство вели генерали Орлов і Дубельт. На слідстві Куліш відповідав сміливо. Основою присуду послужила його «Повістка про український народ» (по-російському), в якій він виступав проти кріпаччини. Куліша було заслано до Тули, де він пробув три роки й три місяці. Разом із ним виїхала його дружина, що несла йому розраду в тяжких хвилинах. На засланні вчився Куліш чужих мов, займався історичними дослідами та порядкував етнографічні матеріали. Книжки доставляв йому його приятель — Осип Бодянський, професор Московського університету. З кінцем 1850 р. цар Микола І дозволив йому повернутися до Петербурга, коли на приїзд царя він зладив альбом з описом тульської старовини з гарними малюнками.
Після звільнення Куліш проживав у Петербурзі. Заробляв на прожиток, працюючи в редакціях російських журналів і друкуючи свої праці безіменне або під прибраними криптонімами. Час його гарячкової літературної праці розпочався лише по смерті царя Миколи І (в 1855 р.), коли в Росії повіяло дещо свобіднішим подувом. Саме тоді спинилися в Петербурзі, в повороті із заслання, Шевченко і Костомаров. Громада петербурзьких українців почала думати про видавання українських книжок і журналу. Душею тих змагань став Куліш: видав своїм новим правописом, т. зв. «кулішівкою», гарний етнографічний збірник «Записки о южной Руси» (який Шевченко назвав «брильянтом»), роман «Чорна Рада», «Граматику» для народу, збірник проповідей Гречулевича, оповідання Марка Вовчка, заснував власну друкарню й брав участь у видаванні популярних книжечок для народної освіти, званих «метеликами». Заходився також видавати журнал «Хата», але коли не отримав на це дозволу властей, випустив у 1860 р. альманах «Хата», де крім своїх творів помістив твори Шевченка, Марка Вовчка, Ганни Барвінок та ін.
Коли в 1861 р. Василь Білозерський почав видавати місячник «Основа», Куліш став головним співробітником журналу й містив у ньому поезії, драми, оповідання, повісті, статті літературно-історичного характеру, рецензії й історичні розвідки. По припиненні видавання «Основи» виїхав до Італії. В переїзді через Львів нав’язав близькі взаємини з галицькими українцями, що саме тоді кинулися до праці на народному полі, й сіяв між молодими «народовцями» слова заохоти. По повороті з Італії проживав в Україні. В 1864 р. отримав урядове становище «директора духовних справ» у Королівстві Польськім, одначе на цьому становищі не видержав довго, бо уряд був невдоволений його живими взаєминами з галицькими українцями, які вступили на ясний національний шлях, і жадав від нього, щоби він прилюдно вирікся своїх українських поглядів. Коли Куліш цього не схотів зробити, його звільнили з посади. Куліш виїхав за кордон. Проживаючи в Італії, Німеччині, у Відні й у Празі, займався літературною й науковою працею, зокрема перекладом Св. Письма. В 1871 р. повернувся в Україну й видав два перші томи «Історії возсоєдінєнія Русі» (1874), в якій різко осудив козаччину, називаючи її «колючим будяком на українській історичній ниві». Негативне становище супроти козаччини зайняв він також у розвідці «Мальована Гайдамаччина», що її було надруковано у львівській «Правді» в 1876 р., і це було причиною його розриву з українством у Галичині.
Указ проти української літератури 1876 р. отверезив Куліша. Він упевнився, що годі українцям числити на Москву. В нього зародилася тоді думка погодити галицьких українців із поляками. З цією метою при нагоді побуту у Львові в 1882 р. він написав брошуру «Крашанка Русинам і Полякам на Великдень» із покликом до згоди і взаємного порозуміння. Але його думки не знайшли визнання. Українці сприйняли їх дуже холодно. Знеохочений повернувся Куліш в Україну, осів на хуторі в Мотронівці й там дожив віку, до останньої хвилини життя не покидаючи пера. Помер 2 лютого 1897 р.

Творчість Куліша. Літературна спадщина Куліша дуже багата й дуже різнорідна. З метою розвинути українське слово, поставити українську мову на рівному поземі з іншими європейськими мовами працював Куліш у різних напрямках, кидався на різні ділянки літературної творчості. Поетичні твори Куліша, що виповнили збірки «Україна», «Досвітки», «Хутірна поезія», «Дзвін», дуже різні за змістом і характером. Поруч доволі не раз сухих розумувань, нецікавих міркувань, поруч гарячих, пристрасних накидів на людей, що були йому немилі, та на думки й погляди, які не припадали йому до вподоби, — іскряться не раз перли високої поезії, в полум’ї почування точені, гострою думкою вирізьблені. Часто затримувався в них поет при історичних переживаннях українського народу. В поемі «Україна» (1843) Куліш намагався народним ладом скласти одноцільний епос про козацьких героїв та козацьку старовину від Володимира Великого до гетьмана Богдана Хмельницького, щось подібне до Гомерової «Іліади». З цією метою він використав народні думи, доповнюючи прогалини у відступах часу власною творчістю. Козацько-польська боротьба дала Кулішеві теми до поем «Солониця» (повстання Наливайка) і «Кумейки» (повстання Павлюка). У поемі «Настуся» Куліш змалював ідилічну картину козацького життя після довголітньої війни.
Опанас Обух гине в боротьбі. Перед смертю просить друга Мороза, щоби той не дав кривдити його (Обуха) жінки й доньки та одружив колись свого сина з Настусею. По десятьох роках Морозенко сватає Настусю й заживає з нею тихим, щасливим життям. Тільки деколи приходять хвилини, коли він свистом зве улюбленого коня й думкою лине на широкі степи й тужить за козацькою славою.
У поемі «Великі проводи» в постаті козака Голки вивів Куліш визначного українського вельможу й патріота Юрія Немирича на тлі кривавих подій 1648 р. Куліш високо цінив постать Немирича за його гарячу любов до рідного краю, за його культурність і за те, що він був творчою одиницею в добі козацьких змагань — у добі Богдана Хмельницького та Івана Виговського.
В поемі оповідається, як Ярема Вишневецький висилає козака Голку проти розворушених селян. Але Голка з ідейних понук стає проти шляхти. Тим часом у Гадячі панна Рарожинська по смерті свого батька стає на чолі шляхти. Захоплений її вродою, Голка дозволяє шляхті втекти. Тоді Хмельницький висилає проти нього Кривоноса, й цей убиває його срібною стрілою. Панна Рарожинська кидається в Дніпро і стає русалкою.
У поемах «Маруся Богуславка» (перший раз надрукована в «Літературно-науковому віснику» в 1899 р.) й «Магомет та Хадиза» Куліш звеличив Магомета, його культурну місію, та виславив мусульманський світ як велику культурну силу. В «Марусі Богуславці» виідеалізував героїню народної думи, в поемі «Магомет та Хадиза» з великим захопленням заговорив про Магомета як творця нової релігії, опертої на принципі любові, та про Хадизу як жінку, котра зрозуміла Магомета, зрозуміла його завдання, все, «про що він мав віщати миру», і котра в своїй високій жертвенній любові, наче скеля, стояла при ньому.
Поруч поетичних творів велику ціну мають також оповідання й повісті Куліша. Між дрібними оповіданнями найкращим є розкішна ідилія «Орися», між повістями («Потомки українських гайдамаків», «Мартин Гак», «Брати») вирізняється повагою настрою, спокоєм розповіді, вірністю історичного колориту хроніка «Чорна Рада» — одна з найкращих історичних українських повістей. «Орисю» Куліш написав під впливом Гомерової «Одіссеї», використовуючи оповідання про Навзікаю та її зустріч з Одіссеєм. У своєму оповіданні Куліш дав прегарний сонячний образок із минулих часів. Оповів про доньку сотника Таволги Орисю та про її їзду з дівчатами до річки Трубайла. Старий візник Грива розповідає дівчатам, які перуть білизну, поетичний переказ про переяславського князя, що постріляв золоторогих турів там, де підноситься Турова круча.
...Слухають дівчата та аж сумно їм стало; слухає Орися та вже боїться глянути на каміння, що простяглося купою серед річки. Вже їй здається, що то справді не каміння; і вода шумить якось не так, як вода... Засмутив зовсім дівчат старий Грива... Дивиться Орися у воду, аж у воді на кручі щось зачервоніло: хтось ніби виїхав із пущі на сивому коні і стоїть поміж в’язами. Боїться глянути вгору, щоб справді не було там когось; боїться глянути й на каміння: вже їй здається, що ось-ось заревуть і посунуться з річки зачаровані тури. Смикнула за рукав одну дівчину й показала у воду: дивляться дівчата, аж на Туровій кручі князь на сивому коні. Так і обімліли. Бо хто ж би сказав, що то й не князь? Увесь у кармазині, а з пояса золото аж капає.
Немало ж, видно, здивувавсь і козак: стоїть на коні нерухомий. Бо хто ж би й не здивувався, опинившись над такою кручею. Внизу рине вода через каміння, а над водою сидить нерухомо на камені сивий дід, а там стоять нерухомо дівчата з прачами, з мокрими полотнищами в руках. Чи дівчата, чи, може, русалки повиходили прати сорочки підводному цареві, що живе в кришталевому будинку під водою. Задививсь козак і собі стоїть нерухомо; коли ж гукне на нього старий Грива: «Гей, гей! козаче! Чого це тебе занесло на кручу? Хіба хочеш пополоскати свої кармазини в Трубайлі?...»
Над повістю «Чорна Рада» Куліш працював кількома наворотами й надав їй назву «Хроніка з 1663 р.». «Це так, — каже сам Куліш, — як от інколи схопиться завірюха: громом гримить, вітром бурхає, світу Божого не видно, поломле старе дерево, повиворочує з корінням дуби й берези...» Образ такої руїни в житті народу він дав саме у своїй повісті.
Історичною основою повісті є часи наслідників Богдана Хмельницького, коли-то Україна розпалася на Правобережну, що дісталася Польщі, й Лівобережну, що полишилася під Московщиною. В Правобережній залишився при гетьманстві Павло Тетеря, а на лівому боці Дніпра виступили як претенденти на гетьманську булаву переяславський полковник Сомко, Іван Золотаренко і запорізький кошовий Іван Брюховецький. Запорожці, на яких опирався Брюховецький, просили московського царя скликати «чорну раду» — збори всього козацтва. Сам Брюховецький намагався приєднати чернь обіцянками зрівняти всіх козаків й обіцянками дозволити їм грабунки. Він схилив також на свій бік князя Великогагіна, що приїхав в Україну з метою відкриття «чорної ради». На «чорній раді» козаки обрали гетьманом Брюховецького, який видав на Сомка смертний присуд. Куліш розповідає, як старий Шрам, священик і козак в одній особі, приїжджає разом із сином Петром на хутір Хмарище у відвідини до хутірного козака, веселого Череваня. Петро закохується в доньку Череваня Лесю. Черевань погоджується видати доньку за Шраменка, але Череваниха хоче посватати її за гетьмана Сомка. Про свій намір вона говорить Череваневі під час подорожі до Києва. В Києві все товариство зустрічається з Сомком. Сомко запрошує всіх на свій хутір. Сюди приїжджають також запорожці Кирило Тур і Богдан Чорногор. Вночі пориває Тур суджену Сомка — Лесю та хоче втекти з нею в Чорногору. Його доганяє Петро. У двобої обидва падають на землю. Пораненого Тура забирає в опіку Сомко, Петра — Леся. Під старанним доглядом Лесі Петро приходить до здоров’я. По його видужанні Шрам і Черевань їдуть до Ніжина в намірі помирити Сомка з Золотаренком. У Ніжині відбувається суд над Кирилом Туром за те, що той пірвав Лесю (чи, як висловлюються козаки, — за те, що «скакав у гречку»). Його прив’язують до стовпа та б’ють киями. Дуже точно описує далі автор перебіг «чорної ради», на якій серед бурхливих сцен остаточно обирають гетьманом Брюховецького. Після обрання Брюховецький замикає Сомка до в’язниці. З нараженням власного життя Кирило Тур намагається звільнити його, але Сомко не приймає його жертви. Повість закінчується смертю Сомка, Шрама й весіллям Петра з Лесею.
Хоч повість «Чорна Рада» не має одного героя, довкола якого розвивалася б уся акція, але поодинокі картини виведені в ній дуже живо, цікаво, згідно з історичною правдою. Крім образу безвідрадних історичних обставин, Куліш дав у ній також образ тодішнього життя різних верств українського громадянства, широкий малюнок народного побуту. Постаті в повісті — ясні, виразні, з характеристичними рисами вдачі. Так і врізується в пам’ять образ поважного суворого Шрама, веселого, добрячого Череваня, відчайдушного, палкого Кирила Тура, невмолимого, грізного дідугана Пугача, що твердо стоїть на сторожі давнього ладу, давніх козацьких традицій.
Із драматичних творів Куліша збереглися в цілості «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдачний», «Цар Наливай».
Куліш залишив також деякі історичні праці та літературно-критичні нариси. На жаль, у тих його писаннях найбільший слід витиснули його непостійна, хитка вдача та пристрасна, гаряча натура. В своїх історичних творах Куліш перейшов звільна від романтичного захоплення козаччиною, від її ідеалізації до різкого й несправедливого її осуду, до ворожого становища супроти козаків, яких він не вагається назвати «колючим будяком на степах України». Також у критичних нарисах про поодиноких письменників (наприклад, про Котляревського, Шевченка) не вмів Куліш утриматися на спокійному становищі об’єктивного дослідника, а давав вислів хвилевим нагальним вибухам гніву, подразнення та роз’ярення. Натомість поклав великі заслуги, як етнограф, виданням дуже цінних «Записок о Южной Руси», як популяризатор, редактор «метеликів» та як невтомний перекладач. «Бажаючи виробити форми нашої мови на послугу мислі всечоловічій», придбав Куліш для українського письменства, крім Святого Письма, багато творів європейських літератур. Зокрема, його переклади поем Байрона та драм Шекспіра мають по сьогодні велику ціну. Як «пан української мови», котрий володів всіма секретами її багатства й сили, зробив Куліш своїми перекладами тривкий вклад у скарбницю української літературної мови.

Петербурзька «Основа». Діяльність Куліша та його товаришів у Петербурзі розбудила наново літературний рух, що його стримала трагедія Кирило-Мефодіївського братства. Смерть царя Миколи І звільнила від кайданів деспотизму. Колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства повертаються із заслання і зустрічаються в Петербурзі. Куліш, Шевченко, Костомаров, Білозерський пориваються знову до праці, наслідком чого Петербург став центром українського літературного життя в шістдесятих роках. У 1861 р. Василь Білозерський розпочинає видавати тут літературно-науковий місячник «Основа» й не тільки гуртує при ньому давні літературні сили, але й дає місце новим літературним талантам. Місячник був присвячений виключно українським справам. В «Основі» брали участь усі українські інтелігентні сили, й завдяки цьому вона має першорядне значення в розвитку української літератури та української національної ідеї. Сильне поетичне слово Шевченка, що помер у самих початках існування «Основи», єднало письменників старшого й молодшого поколінь; високі ідеї, які Шевченко висловив у своїх поезіях, запалювали до творчої праці й жертвенної служби. В «Основі» брали участь Куліш, Костомаров, Марко Вовчок, Глібов, Кониський, Стороженко, Ганна Барвінок, Руданський, Данило Мордовець (у молодих літах написав поему «Козаки і море», а в «Основі» помістив оповідання «Дзвонар» і «Салдатка»), Свидницький, Чубинський, Чужбинський і багато інших. На жаль, вже при кінці 1862 р. видання «Основи» було припинене з причини деяких хиб у самім редагуванні.

Київська «хлопоманія». Діяльність «українофілів», які згуртувалися при петербурзькій «Основі», спричинилася також до живішого літературного та наукового руху в Полтаві, Харкові, Чернігові і Львові. В Києві у 60-х роках XIX в. постав живий рух, відомий під назвою «хлопоманії». Згірдною назвою «хлопоманів» обкидували польські аристократи й московські публіцисти молодих ідеалістів, студентів Київського університету, які з великим запалом кинулися до праці для добра українського народу. До ряду хлопоманів належали не лишень українці, а й поляки, котрі вважали своїм обов’язком працювати для того народу, серед якого жили. Визначну роль відігравали серед них Тадей Рильський, Володимир Антонович і Павлин Свєнціцький (псевдонім Павло Свій). Свою діяльність київські хлопомани розвинули головно в напрямі поширення народної освіти. Подібно як петербурзькі українофіли, хлопомани засновували народні школи (т. зв. недільні) й видавали книжки для народних потреб. Ці книжечки звалися «метеликами». Подавали вони вибір найкращих творів українських письменників, у першу чергу твори Шевченка, Квітки й Марка Вовчка. Оті просвітні змагання в Наддніпрянщині в шістдесятих роках не тільки не зустрічалися спочатку з ніякими перепонами, а навпаки — находили підтримку з боку російської преси та з боку російського уряду. Одначе вже в 1863 р. розпочинається нагінка на українську мову. Як вислід доносів і клевет російської преси приходять заборона ширити народну освіту та наказ замкнути недільні школи. Різні кари спадають на українських діячів, із-поміж яких деякі ломлять своє українське перо. Цей указ проти української мови й літератури від 18 липня 1863 р. зветься валуївським — від міністра Валуєва, який у своєму таємному обіжнику висловив сумної пам’яті слова, що ніякої окремої української мови «нє било, нєт і бить не может».

Оживлення літературного життя у Львові. Поезії Тараса Шевченка розбудили в 60-х роках живий рух також серед галицьких українців, що після короткого зриву в 1848 р. в 50-х роках XIX в. попали у стан зневіри й апатії.
Коли в 1848 р. цісар Фердинанд І надав Австрійській державі конституцію, враз з іншими народами рвонулися до праці також галицькі українці. Знесення панщини, проголошення рівноправності схилили українців організувати свої сили. З метою оборони політичних і національних прав заснували вони в добі «весни народів» політичне товариство «Головна Руська Рада», яка стала ясно на становищі окремішності української мови й українського народу. Висловом думок і поглядів «Головної Руської Ради», її органом став тижневик «Зоря Галицька», перше число якої вийшло 15 травня 1848 р. «Головна Руська Рада» зайнялася народною освітою. На полі народного шкільництва українцям вдалося вибороти деякі пільги, а у Львівському університеті осягнути кафедру української літератури. Супротивні змагання деяких одиниць, що згуртувалися в полонофільськім «Руськім Соборі», зустрілися з повною невдачею, а їхній орган «Руський Дневник», що його видавав Іван Вагилевич, скоро перестав виходити.
Йдучи за прикладом інших слов’ян, які присвятили велику увагу справі народної освіти, львівські українці 16 червня 1848 р. заснували товариство «Галицько-Руська Матиця». «Матиця» мала завдання видавати популярні книжечки та дбати про освіту широких кіл. Щоб розбудити живіший літературний рух та згуртувати всі наукові й літературні сили, до Львова скликали всіх учених і письменників, завданням яких було запровадити однакові форми для літературної мови і найвідповідніший правопис. Цей перший освітньо-науковий конгрес, відомий під назвою «З’їзд руських учених», відбувся восени 1848 р. в залі Львівської духовної семінарії, прибраній синьо-жовтими барвами. З’їзд поділився на дев’ять секцій. На одному спільному зібранні всіх учасників Яків Головацький виголосив «Розправу о язиці южноруськім та його нарічіях», де в науковий спосіб виказав самостійність української мови, її окремішність від церковнослов’янської та російської мов. Розвідка Головацького — це науковий гімн на честь народної мови.
Важливим культурним центром, вогнищем освіти міг стати також «Народний Дім», що постав завдяки ініціативі й невтомним зусиллям священика Льва Трещаківського. У «Народному Домі» мали знайти приміщення «Матиця», бібліотека, читальня, книгарня, друкарня, музей, театральна зала, бурса й т. ін. Але всі ці надії не здійснилися. Провідники Галицької України зблудили з ясного, простого шляху, що ним ішли досі. У 50-х роках найчільніших провідників галицьких українців захопило змагання з’єднати український народ із російським, злити його культуру з російською в одну течію. Для поширення цього клича серед українського громадянства в Галичині багато причинився російський учений Погодін, який із тією метою відвідував Галичину та нав’язував листування з визначнішими діячами та письменниками. Провід у тій антинародній, москвофільській роботі вів відомий ворог народної мови («говору черні») Денис Зубрицький, котрий у листах до Погодіна називав себе «отаманом погодінської колонії». Слідом за Зубрицьким понесли клич об’єднання обидва брати Головацькі, історик Антін Петрушевич, поет Богдан Дідицький, Северин Шехович, Іван Гушалевич.
Антін Петрушевич, пізніший крилошанин, був істориком та лінгвістом. Видав збірку історичних матеріалів «Сводная Галицко-русская Літопись». Свою цінну збірку рукописів та книжок пожертвував бібліотеці «Народного Дому» у Львові. Богдан Дідицький був у 50-х роках редактором «Зорі Галицької», в 60-х — «Слова». Його становище не все, було однакове й не все ясне. Коли в 60-х роках він видавав «Слово», здавалося, що стояв на становищі окремішності української мови від московської, й помістив навіть статтю Костомарова «Дві руські народності». Але в 1866 р., після нещасного для Австрії бою під Садовою, Дідицький, поміщуючи статтю Наумовича «Погляд на будучність», дав доказ, що погоджується з кличем об’єднання українців із москалями. Довший час Дідицький мав у своїх руках керму усього літературного руху в Галичині й тішився славою першорядного поета, хоч в його поемах «Буй-Typ Всеволод» та «Конюший» годі добачити великих мистецьких цінностей. Северин Шехович, талановитий, але непостійний, видавав російською мовою часопис «Лада» (1853) і «Сімейну бібліотеку» (1854). Іван Гушалевич, гімназійний катихит, був автором дуже поширених пісень «Мир вам, браття», «Щасти нам, Боже», що стали неначе гімнами галицьких українців. Писав також драми: «Підгіряни», «Сільські пленіпотенти», «Омана очей». Іван Наумович був знаменитим популяризатором. Свою літературну діяльність розпочав переробкою Мольєрової комедії, якій дав назву «Гриць Мазниця». Видавав книжки для народної освіти і часопис для народу «Наука».
До нового зриву в національній та літературній праці пірвалися українці в Галицькій області ураз із приходом Шевченкових поезій, які досі були відомі тільки небагатьом одиницям. Ідеї та кличі, що їх розвинув Шевченко у своїх полум’яних поезіях, захопили найперше молодь. Університетська молодь згуртувалася в «Громаду», за її прикладом пішла також гімназійна молодь — не тільки у Львові, але й у кількох містах у провінції, організуючи скрізь гуртки, відомі під назвою «Громад». Душею громад був Данило Танячкевич (Грицько Будеволя). Своїми листами, що їх писав окремим, своєрідним, поетичним стилем, він поривав молодь, розбуджував серед неї патріотичні почування, заохочував до праці для добра народу.
Щоб оживити літературу та привернути народній мові назад її права до літературного життя, університетська молодь розпочала видавати часопис «Вечерниці» (1862). Редактором «Вечерниць» був Федір Заревич (Юрко Ворона). Допомагали йому в редакційній праці Ксенофонт Климкович та Володимир Шашкевич (син Маркіяна). Оцю нову «руську трійцю» та її ідейних прихильників, що взялися працювати в народному дусі й на народній основі розвивати рідну мову й рідне письменство, назвали «народовцями» або «вечерничниками». Коли «Вечерниці» перестали виходити, Ксенофонт Климкович почав видавати літературно-політичний місячник «Мета» (в 1863 р.), де вміщував твори не тільки галицьких, але й придніпрянських письменників, наприклад, Куліша, Вовчка. У редагуванні виявив публіцистичний талант. Крім «Мети», видавав також «Руську Читальню». Після того, як «Мета» стала виключно політичним двотижневиком, літературне завдання перейняла «Нива». Її редактором був Кость Горбаль.
У 1866 р. Володимир Шашкевич почав видавати на місці «Ниви» тижневик «Русалка», але й вона довго не втрималася. І тільки «Правда», що почала виходити в 1867 р., втрималася довше й була не тільки головним органом галицьких «народовців», але й давала також частинний захист придніпрянським письменникам, які в добі нагінки на українське слово та важких цензурних умов у Росії надсилали свої твори до Галичини.
Доказом національного пробудження галицьких українців та живішого розвитку українського народного життя було заснування театру. Постав він головно завдяки заходам віце-маршалка галицького сейму Юліана Лаврівського при товаристві «Руська Бесіда» у Львові в 1864 р. і розпочав вистави у Львові і в провінції. Це спонукало деяких письменників, наприклад, Климковича, Свєнціцького, подбати про збагачення українського театрального репертуару перекладами та переробками драматичних творів європейського письменства.
Дуже важливою подією в розвитку української культури було заснування в 1868 р. товариства «Просвіта», котре мало зайнятися поширенням та поглибленням всенародної освіти. «Просвіта» постала тому, що «Галицько-Руська Матиця» не сповнювала свого завдання, бо її провідники захопилися кличем об’єднання.

Марко Вовчок. Із-посеред письменників 60-х років вибилися силою свого таланту, поруч із Пантелеймоном Кулішем, Марко Вовчок і Юрій Федькович (на Буковині). В 1857 р. заходом П. Куліша з’явився перший том «Народних оповідань» Марка Вовчка. Під тим псевдонімом заховалася Марія з Вілінських Марковичева (1834 — 1907) — дружина члена Кирило-Мефодіївського братства Опанаса Марковича. Місце її народження невідоме. Походила з української поміщицької родини, що оселилася в Орловській губернії в Росії; виховувалася в Харкові. В Орлі познайомилася з Марковичем, що саме там проживав на засланні за свою участь у змаганнях Кирило-Мефодіївського братства, і вийшла за нього заміж. Від нього перейняла його ідеологію, його любов до української мови та його захоплення етнографічними студіями. Проживаючи разом із чоловіком в українських містах Чернігові, Києві й Немирові, прислухалася вона до української мови, вивчала її, пильно записуючи народні слова й вислови, та опанувала її так, що навіть Шевченка дивувала красою й багатством свого вислову. «Випила вона весь сік і запах українських цвітів», — як гарно висловився Куліш.
Хоч Куліш і знав, що вона була авторкою «Народних оповідань», все-таки сам спричинився до помилкового погляду, який довго й уперто втримувався в істориків українського письменства, немовби то під псевдонім Марка Вовчка підходила спільна літературна праця Марії та її чоловіка Опанаса, бо «вони удвох писали оповідання». Так писав він у листі до історика українського письменства Омеляна Огоновського. Згодом виринули навіть такі кривдячі письменницю погляди, що вона загарбала для себе славу, яка належала тільки Опанасові. Ці помилкові погляди розвіяв дослідник Василь Доманицький, який з усією певністю показав на основі листів Марії Марковичевої та на основі її автографів, що тільки вона була авторкою оповідань. Краще володіла пером, ніж її чоловік, мала ніжніше розуміння й відчуття краси й не кидала пера навіть тоді, коли жила окремо від чоловіка, втішаючись славою та визнанням із боку європейських літературних кіл. По смерті Опанаса Марковичева вийшла заміж за дідича Лобача-Жученка й проживала на Кавказі.
У своїх оповіданнях Марія Марковичева дала яскраві, жахливі трагічною правдою малюнку образи кріпацького безталання. Ставлячи перед очі усього громадянства оці малюнки соромного поневолення людини, піднесла вона голосний клич проти понижування людської гідності, проти безглуздя кріпаччини. В тому її головна заслуга. Її оповідання здобули собі широкого розголосу, ще більше тоді, коли російський письменник Тургенєв переклав їх на російську мову. Дуже високо цінив талант Марковичевої Тарас Шевченко, що після повороту із заслання в окремій поезії «Марку Вовчку» назвав її «молодою силою», «кротким пророком» та «обличителем жестоких людей неситих». Шевченко пише у згаданому поетичному творі, що, блукаючи понад Уралом, благав Господа, «щоб наша правда не пропала, щоб наше слово не вмирало», після чого каже:

...І виблагав! Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестоких
Людей неситих. Світе мій,
Моя ти зоренько святая,
Моя ти сило молодая!
Світи на мене, і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите,
Голоднеє! І оживу,
І думу вольную на волю
Із домовини воззову,
І думу вольную — о доле,
Пророче наш, моя ти доне!
Твоєю думою назву.

Кріпацьке лихоліття лягло в основу прекрасного оповідання «Інститутка», в якому авторка глибоко ввійшла в суть кріпацтва. Все оповідання про гірку долю кріпачки Устини та панського насильства над кріпаками вложила своїм улюбленим способом в уста самої Устини. В оповіданні «Інститутка» письменниця звернула увагу на хибну систему виховання дівчат в інститутах, де вони ані не отримували глибшої освіти, ані не засвоювали тривкіших моральних та етичних засад.
Образ кріпацького безталання виступає ще сильніше в оповіданні «Козачка», в якому вільна козачка, виходячи заміж за кріпака, добровільно кладе на себе ярмо кріпаччини, що нівечить її молодість, вроду, силу й заганяє до могили.
Зміст «Козачки». По смерті батьків вільна козачка Олеся віддається за кріпака Івана Золотаренка й переноситься у двір. Там відчуває вона весь тягар кріпацької неволі. Пан забирає з собою Івана до Москви, де він помирає. Двох синів Олесі виправляють до міста з паничами. Олеся залишається з наймолодшим сином Тимком. Знеможена важкою працею, задавлена тяжкою розпукою, сходить вона передчасно з горя й смутку до могили. «А пані така, що й поховати добре не хотіла, не те пом’янути. Двірські люди самі й пом’янули й поховали нещасну...»
Кріпаччина також дала Марку Вовчку тему до інших оповідань, таких як «Ледащиця», «Викуп», «Горпина». «Здається, — характеризує Марковичева оцю болючу суспільну рану, — що в хуторі тихо й мирно... Цвіте хутір і зеленіє. Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там діялось. Люди прокидались і лягали, плачучи, проклинаючи...»
В оповіданні «Два сини» торкнулася Марковичева також салдатчини. Головну увагу звернула на переживання матері, якій силоміць забрано до війська обох синів, — на її радощі, її гордощі, її надії. У війську один із синів згинув. Другий повернувся до старої матері з поторганим здоров’ям, недугуючи на те, щоб також у короткому часі зійти в могилу. Авторка вложила оповідання в уста нещасної матері, яка так втішалася колись пустотливим Андрійком та задумливим Васильком, коли вони ще були дітьми, потім парубками, а потім полишилася сама зі своїм горем, доживаючи віку. «Живу, — кінчає мати своє оповідання, — дивлюся, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю; якось туманію, наче жива у землю входжу».
По знесенні кріпацтва письменниця могла перейти до інших тем. В оповіданні «Сестра» дала добрий приклад посвяти для рідні. По смерті мужа молода вдовиця переноситься до брата, де їй доводиться терпіти примхи, докори та лайку своєї братової. Щоб оминути сварку та колотнечу, йде до служби і всі зароблені гроші передає братові. Високий приклад посвяти для ідеї любові до рідного краю є темою оповідання «Маруся». Дещо слабшими є ті оповідання Марка Вовчка, в яких вона намагається розвинути психологічні проблеми («Кармелюк», «Від себе не втечеш»).
Оповідання «Кармелюк» Марковичева писала на чужині, використовуючи народні перекази та пісні про розбишаку Івана Кармелюка, що з любові до покривджених, у намаганні полегшити їм долю стає месником їхніх кривд. «Смільчака такого, такого красеня й розумниці, як цей хлопчик вдався, пошукати треба було у світі». Коли Кармелюк зачав по селах їздити та з чужими людьми знатися, став він сумний та мовчазний. Коли мати запитала, чому він сумний, він відповів: «Скрізь, де не піду, де не поїду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків роботящих. От що мою душу розриває, от що моє серце розшарпує». Одружився Кармелюк, втих його біль, але тільки на часок. Знову засумував і з хати почав утікати. Аж ось рознеслася чутка про розбійників у Чорному лісі. «Справді, чудні та небувалі були ці розбійники, що з’явилися, і чудний і небувалий вони тепер розбій правили, що попадався їм багач у руки, вони його оббирали, попадався вбогий, вони його наділяли; ніколи не забивали, не різали. Теж чудний та дивний їх отаман був: ішла чутка, що така була краса його невиписана, невимовлена, що не можна словом розказати, ані описати, та сили, що не можна й очима було надивитися, бо сліпила вона, як те сонечко пломенисте...»
«Народні оповідання» Марка Вовчка мають велику ціну. На це складаються глибокий, поважний їхній зміст, мистецька форма, прегарна мова, короткий, як скло, чистий спосіб оповідання. Марко Вовчок усім серцем співчуває людській недолі; тихим смутком сумує над горюванням нещасних кріпаків, радіє їхніми хвилевими радощами. Вірними, реальними описами цього пекла кріпацького поневолення змагає Марко Вовчок до зміни, до переустрою суспільного життя. І саме в тому велика ідейна цінність її оповідань. Сердешне тепло, яким навіяні образи недолі Устини («Інститутка») та інших жінок в оповіданнях Марка Вовчка, надають їм окремого чару. Гарно охарактеризував літературну творчість Марка Вовчка Федькович, що висловився про неї такими словами: «Як нема у нас сонця, як Тарас, нема місяця, як Квітка, так нема зіроньки, як Марковичка».

Ганна Барвінок. Оповідання Марка Вовчка відбилися сильним впливом у творах деяких пізніших українських письменників. Слідний він у першу чергу в літературній творчості Олександри Кулішевої, що відома під псевдонімом Ганна Барвінок.
Походила вона з роду Білозерських. Народилася в батьківському хуторі Мотронівка в 1828 р. Була донькою чернігівського землевласника, сестрою редактора «Основи» Василя Білозерського, дружиною П. Куліша. З її життя помітна та обставина, що, захоплена піснями Тараса Шевченка, яких він співав на її весіллі, пожертвувала все своє віно, щоб молодий поет міг за кордоном доповнити й поширити свою освіту. Її характерність, гарна вдача виявилися також у хвилині, коли Куліша досягнула кара заслання. Разом із ним виїхала вона до Тули й старалася влегшити йому життя. Вмів це оцінити Куліш. Присвячуючи їй свою історичну поему «Маруся Богуславка», назвав він її своїм «духом світлокрилим» і говорив:

Ні, не на землі, не нам тебе благословляти,
Пречисту в помислах, у задумах величну!
Не знаєм, як тебе, яким ім’ям назвати
На пам’ять між людьми, на шану віковічну...

На літературне поле Ганна Барвінок виступила в Кулішевій «Хаті» з оповіданнями «Лихо не без добра», «Восени літо». Потім пішов ряд інших оповідань. Деякі з них мають характер вірних і безпосередніх етнографічних записок. Головну увагу присвятила вона образкам жіночої недолі, наслідком чого Куліш назвав її «поетом жіночого горя».
З-поміж оповідань Ганни Барвінок помітніші «Русалка», «Не було добра змалку, не буде до останку», «Домонтар», «Вірна пара», «Хатнє лихо». В них можна зустрітися з правдивими образками народного побуту та з цікавими постатями селянського світу.

Олекса Стороженко. Коли в оповіданнях Марка Вовчка та Ганни Барвінок знайшли свій вираз більш соціальні умови життя, оповідання Олекси Стороженка мають більш етнографічний характер, причому автор знову вдаряє в них у давній гумористичний тон та вповиває їх серпанком буйної фантастики. Перші оповідання Стороженка з’явилися в петербурзькій «Основі». Їх автор походив із стародавнього козацького роду. Його предки були полковниками й сотниками і придбали собі села в Полтавщині. Там він і народився в 1805 р. Молоді літа провів поза рідним краєм. Виховувався у військовій школі в Петербурзі, потім поступив на військову службу. Коли його полк було перенесено на Поділля, їздив він часто по Україні за закупном коней і при цій нагоді залюбки слухав оповідань старих людей про старовину. Так, у Катеринославщині познайомився з 96-літнім запорожцем Микитою Коржем, що оповідав йому про події з останніх часів Запоріжжя. В 1829 р. Стороженко брав участь у війні з Туреччиною, під час якої дістав рану. Після того звільнився з військової служби й служив по урядах. Останні роки життя провів на своїм невеличкім хуторі в Горішині, де розкошував серед прекрасної природи та розвів буйний сад. Помер у 1874 р.
Стороженко був не тільки талановитим письменником, але також музикою, рисівником та різьбарем. Писав також російською мовою. Всі його українські оповідання, до яких він брав теми безпосередньо з усної народної творчості, визначаються великою красою й чистотою мови. В деяких із них Стороженко сягав буйною уявою в минулі часи. Гумористичні оповідання, як «Вчи лінивого не молотом, а голодом», «Два брати», «Жонатий чорт», «Дурень», «Вивів дядька на сухеньке», мають сильний етнографічно-реалістичний характер. Буйну уяву виказав Стороженко у своїх історичних оповіданнях: «Дорош», «Матусине благословення», «Кіндрат Бубненко Швидкий», «Спомини Микити Коржа». Найбільший розголос здобуло собі історичне оповідання «Марко Проклятий».
Марко Проклятий — це вічний скиталець, що мусить до кінця світу покутувати за свої страшні гріхи. Його батько одружився був із черкешенкою, що товаришила йому в його походах, а свого маленького сина годувала кров’ю пташенят. Це й було причиною того, що Марко став лютим, жадним крові. Він убиває свою колишню суджену за те, що в часі його неприсутності вийшла заміж, убиває її чоловіка, потім свою сестру й матір. За ці жахливі злочини проклинає його дух батька. Він мусить постійно носити із собою важку торбу, яку тільки він один завдяки своїй нелюдській силі може підняти. В торбі носить він голови вбитої ним матері й сестри. Марко намагається відібрати собі життя. Але це йому не вдається; його торба стає ще важчою. Перестане він томитися й товктися аж тоді, коли з любові до добра робитиме добрі діла. В своїй мандрівці заходить він у Галичину й за допомогою баби Яги дістається до пекла. Але й там його не приймають. У часах козацько-польських війн віддає Марко услуги козацтву.
Рівнобіжно до історії Марка розвиває Стороженко в оповіданні ще другу історію, а саме історію козацького провідника Кобзи Павлюги, оповідаючи про його романтичне кохання до княгині Четвертинської.
Велика заслуга Стороженка в тому, що він зібрав усі народні перекази про Марка й передав їх у поетичній формі. Артемовський-Гулак, прочитавши на старості літ «поему» (так назвав Стороженко своє оповідання), написав власною рукою на ньому: «Зроду кращого не читав і читати не буду».

Леонід Глібов. За добрим прикладом «українофілів», що згуртувалися при петербурзькій «Основі» Василя Білозерського, пішов у Чернігові Леонід Глібов (1827 — 1893), який у 1861 п. за допомогою Номиса, Куліша й Кониського розпочав видавати «Чернігівський Листок».
Леонід Глібов — поруч Євгена Гребінки — другий визначний український байкописець. Народився у Веселім Подолі в Полтавщині, де його батько завідував кінськими табунами в посілості Гаврила Родзянки. По скінченні Полтавської гімназії та Ніжинського ліцею був учителем історії та географії в Чернігові. Усунений з цього становища за діяльність на користь української культури, бідував тяжко, аж поки отримав становище управителя друкарні в Чернігові.
Літературна діяльність Глібова складається з чотирьох окремих родів: лірики, байок, приповісток для дітей, драматичного твору «До мирового».
Головним полем літературної діяльності Глібова є лірика й байка. В його ліричних поезіях настрій сумний, елегійний. Поет лине тужними згадками до тихих хвилин минулого щастя («Вечір»), іншим разом сумує за безповоротною молодістю. Глибокий жаль вчувається в його словах, коли він звертається до річки:

До тебе, люба річенько,
Ще вернеться весна,
Лиш... молодість не вернеться,
Не вернеться вона
(«Журба»)

Ніжним почуванням, сердешним ліричним настроєм навіяні також байки Глібова. Хоч теми брав він здебільшого в інших поетів (у першу чергу в російського байкописця Крилова), вмів їх — може, дещо в меншій мірі, як його попередник Гребінка — зактуалізувати, нагнути до сучасних йому обставин українського життя й надати їм своєрідного українського забарвлення. Ніжна вдача Глібова не дозволила йому вдаряти в людей гострим вістрям колючої сатири. Байки Глібова — це радніше лагідні, батьківські упімнення доброї людини, що вміє вибачити людям їхні хиби. Він тільки з любові до них докоряє їм за неробство («Бджола і мухи»), за незгідливість у громадянській праці («Лебідь, щука і рак»), за насилля над ближнім («Вовк та ягня»), за хабарництво («Лисиця і ховрах»), за наклепництво («Прохожі та собаки»), за самохвальбу («Синиця»), за гордість («Жаба і віл»). Цікаво й гарно розвинув Глібов думку про потребу праці для рідного краю в байці «Бджола та мухи».
Хтось наговорив мухам, що на чужині краще людям живеться. Стали вони думати й радити над тим, щоб покинути Україну й помандрувати на чужину, «аж до веселих тих країн, де доля кращая вітає». Хотіли вони намовити до свого наміру і бджолу, але ця не схотіла.

«Шкода, — сказала вона. —
Я рідну Україну
Не проміняю за чужину...
Мені шаноба скрізь була,
Бо я без діла не тиняюсь...»

Гарно виходять також у байках Глібова українські краєвиди. Ось у байці «Шелестуни» йде суперечка між листками-шелестунами та коренями явора про те, хто з них важніший, причім Глібов говорить про роль окремих верств народу в громадянському житті. Шелестуни хваляться перед вітром:

«Якби не ми з тобою шелестіли,
То хто б долину звеселяв,
І з ким би ти тут, вітрику наш милий,
Гуляючи любенько, жартував?
Що б тут було без нас? Краса якая?
Бур’ян та осока;
Була б долинонька, неначе пустка тая,
А подивись, тепер вона яка!
До нас зозуленька у гості прилітає
І весело кує, як в тихому кутку;
Вівчарик на сопілку грає
Під явором у холодку;
Співає соловей, неначе у садочку,
А серед ночі, в тихий час,
Тут мавочки гуляють у таночку
І ясний місяць дивиться на нас...»

Лагідний, ніжний тон мають також його віршовані приказки та загадки, що їх він уміщував на сторінках львівського дитячого часопису «Дзвінок». Підписувався під ними Глібов псевдонімом «Дідусь Кенир» і здобув собі ними любов та прихильність української дітвори.

Степан Руданський. Силу глибокого ніжного почування та поруч із тим бистрий дотеп та щирий гумор вложив у свої поетичні твори Степан Руданський. Відзначався він безсумнівним великим поетичним талантом, якого не мав можливості виявити в усій повноті.
Степан Руданський (1833 — 1873) народився на російському Поділлі в селі Хомутинці, неподалік від Бердичева, де його батько був священиком. Вчився в шаргородській парохіальній школі, потім — у духовній семінарії в Кам’янці-Подільськім. Уже в кам’янець-подільській добі його життя зарисувалося непорозуміння між ним і батьком, бо батько нерадим оком дививсь на те, як син захоплювавсь українською народною мовою, українськими піснями та хилився серцем до простолюддя. Розрив настав у 1856 р., коли Степан вписався до медичного факультету Петербурзького університету. В цій другій — петербурзькій — добі розвинув Руданський живу поетичну творчість. Хоч довелось поетові проживати серед великих злиднів — голоду й холоду, талант його розвинувся в повній силі. В 1861 р. покінчив поет медичний відділ і виїхав до Ялти, в Крим. Тяжка лікарська праця, безвідрадні обставини життя, трагізм недібраного подружжя підірвали його слабке здоров’я й передчасно загнали до могили, хоч він не дожив ще й сорокового року життя. В безнадійному смутку відгукнувся поет у передсмертних поезіях:

На могилі не заплаче
Ніхто по мені.
Хіба чорний крук закряче,
Чорна хмаронька заплаче
Дощем по мені...

Руданський полишив по собі добру пам’ять серед бідних людей, до яких хилився серцем та яким допомагав щиро, безкорисливо, з посвятою.
Літературну діяльність Руданський розпочав у кам’янець-подільській добі баладами («Вечорниці») в романтичному стилі. Найживішу оригінальну діяльність виявив у петербурзькій добі, натомість у кримській добі займався головно перекладами чужих творів. За життя поета мало з його творів з’явилося друком. Лише по його смерті пощастило Олені Пчілці, Василеві Лукичеві, Франкові, Комареві й Кримському зібрати його розсипані перлини. Загальновідомий Руданський як автор «співомовок», коротких жартів, дотепів, приказок, сміховинок про жидів, панів, циган, поляків, москалів, що їх зачерпнув він по більшій часті з уст народу. Всі вони відзначаються бистрим, гнучким дотепом та щирим гумором. Ними, як штучним засобом, розважав себе Руданський у безвідрадних хвилинах життя. Завдяки своєму веселому настроєві й легкій принадній формі здобули вони собі широкі кола читачів. Такі цікаві й свіжі історії, як, наприклад, про того мужика, що не став дяком, бо не купив окулярів («Окуляри»), чи про того цигана, що їв хрін тому, бо за нього заплатив гроші («Циган із хроном»), чи про того батька, що казав синові в церкві свистіти («Чи голосна церква»), чи про того запорожця, що ставав із рабином до дискусії, — ніколи не втратять своєї принади.
Одначе, крім веселих «співомовок», писав Руданський і ліричні поезії, повні тонких почувань, глибокої туги, гнітючого смутку, торкаючися в них не тільки своїх власних переживань («Ти не моя, дівчино дорогая», «Студент», «Голе моє поле»), але також і суспільного й громадського життя («Наука», «Гей, гей, воли...»). Був він також автором більших історичних поем («Мазепа», «Скоропада», «Полуботок», «Віщий Олег», «Велямін», «Апостол», «Мініх», «Цар Соловей»). З його перекладів найцінніші — переклад «Слова о полку Ігоревім» (під назвою «Ігор Сіверський») та переклад Гомерової «Іліади», написаний свобідним, відмінним від оригіналу розміром (під назвою «Омирова Ільйонянка»). Пробував пера і на полі драматичної творчості й написав драму «Чумаки».
Виїмковим оптимізмом, вірою в успішність праці на народній ниві для ширшого загалу відзначається поезія Руданського «Та гей, бики!..»:

Та гей, бики! Чого ж ви стали?
Чи поле страшно заросло?
Чи леміша іржа поїла,
Чи затупилось чересло?
Вперед, бики! Бадилля зсохло,
Самі валяться будяки,
А чересло, леміш новії...
Чого ж ви стали? Гей, бики!

Та гей, бики! Ломіть бадилля,
Ломіть його, валіть на прах,
Нехай не буде того зілля
На наших батьківських полях.
А чересло моє із ліва,
Леміш із правої руки
Зітнуть і корінь того зілля...
Чого ж ви стали? Гей, бики!

Та гей, бики! Зоремо поле,
Посієм яреє зерно,
А спаде дощик незабаром,
В землі пробудиться воно.
Пробудиться і на світ гляне,
І як дівочії вінки
Зазеленіють наші ниви...
Чого ж ви стали? Гей, бики!

Та гей, бики! Зерно поспіє,
Обіллє золотом поля,
І потече ізнову медом
І молоком свята земля.
І все мине, що гірко було,
Настануть давнії роки...
Чого ж ви стали, мої діти?
Пора настала! Гей, бики!

Аватар користувача
pirate
Адміністрація
Повідомлень: 132
З нами з: 16 липня 2014, 13:30

Повідомлення pirate » 18 січня 2016, 16:11

«Люборацькі» Анатоля Свидницького. Подібно трагічною, як життєва доля Степана Руданського, була також доля дуже талановитого письменника Анатоля Свидницького (1834 — 1871). Скоро зійшов він у могилу і скоро про нього забули. Коли в 1885 р. Франко хотів видати його повість, то звернувся в листі до Кониського з такими словами прохання: «Напишіть, ради Бога святого, хоч яку звісточку про Свидницького, автора „Люборацьких“. Чи він живе, чи ні і що він за один?»
Свидницький здобув собі ім’я повістю «Люборацькі», що з’явилася друком тільки через двадцять і пять літ після смерті автора. В повісті Свидницький дав цікавий, із мистецьким реалізмом виведений образ стародавнього побуту українського духовенства та показав, як молоде покоління, котре вийшло з того середовища, під впливом російської (Антосьо Люборацький) та польської школи (Мася) відбивалося від свого ґрунту. У хлопців витворювався російський бюрократичний нахил, у дівчат — шляхотська погорда до селянства.
Повість Свидницького «Люборацькі», що своєю темою та характером нагадує повісті Нечуя-Левицького «Старосвітські батюшки та матушки» і «Причепу», має безсумнівну літературну ціну. Автор виявив у ній вмілість обсервації життєвих явищ та постатей, дав ряд вірних, викінчених образків із побуту, виказав почуття міри й такту, промовив своїм власним, окремим, зв’язким, місцями дотепним стилем. Крім повісті «Люборацькі», він залишив 17 оповідань, в яких торкнувся селянського та священицького життя.

Громада письменників-«народовців». Із-поміж письменників Галицької України визначився в 60-х роках у першу чергу Федір Заревич, редактор «Вечерниць», автор оповідань, драми «Бондарівна» та повісті «Хлопська дитина». В повісті «Хлопська дитина» Заревич дав образ пробудження галицьких українців у 1848 р. Героєм повісті є Степан — «хлопська дитина», що завдяки добрим людям здобуває освіту та стає адвокатом, оборонцем селян. На дорозі його особистого щастя, подружжя з Ганею, стає опікун Гані, священик-аристократ о. Євстахій. Але приходить 1848 р. Під впливом великих подій о. Євстахій змінює свої погляди, стає демократом і погоджується на вінчання Степана з Ганею.
При «Вечерницях» разом із Заревичем працював Ксенофонт Климкович, який уже як учень Станіславської гімназії писав поезії. Там заснував він серед шкільної молоді літературний гурток «Руський Гелікон». Був редактором «Мети» та «Руської Читальні». В останньому видавництві вміщував переклади з чужих мов. У «Руській Читальні» вийшли повість Гребінки «Чайковський», збірка оповідань Миколи Гоголя «Вечори на хуторі» та драми Корженьовського. На короткий час Климкович спроневірився народному прапорові й дав себе затягнути до редакції «Славянської Зорі», яка виходила у Відні. З нагоди ювілею тисячоліття постання першої Української держави написав поему «Великі роковини», в якій дав вислів радості, що серед українського народу пробудилася національна свідомість, що Придністрянська й Придніпрянська Україна — дві рідні сестри.
Крім оригінальних творів, Климкович дав багато перекладів. З його перекладів на українську мову заслуговує на увагу переклад першої пісні Гомерової «Іліади», а на німецьку — переклад Шевченкових творів.
Безсумнівний ліричний талант слідний у поезіях Володимира Шашкевича. Захоплений ідеями свого батька, начитаний у творах європейського письменства, він умів внести у працю молодих ідеалістів 60-х років багато щирого запалу. Був одним із редакторів «Вечерниць», потім — «Русалки». Крім сумних ліричних поезій, повних скарги на бездольне життя, що зложилися на збірку «Зільник», писав також драматичні твори — «Сила любові», «Тимко Хмельницький» — та оповідання («Пімста і великодушіє»).
Епічним поетом був Євген Згарський. Написав дві більші поеми — «Святий вечір» та «Маруся Богуславка».
Дуже оригінальним письменником у 60-х роках був Павлин Свєнціцький, що під українськими творами підписувався псевдонімами «Данило Лозовський», «Павло Свій», під польськими — «Стахурський». Походив із польського роду. Брав визначну участь у київському «хлопоманському» руху. Після невдачі польського повстання 1863 р. перенісся в Галичину. Тут брав найперше участь у виставах українських і польських театральних дружин, потім отримав місце вчителя в українській академічній гімназії у Львові. Як учитель викладав українську літературу — з любов’ю до предмету, прегарною мовою. Ідеєю його життя було довести до порозуміння між українським народом і польським на основах рівноправності обох народів з метою успішної боротьби з Москвою. Тій ідеї присвятив усе життя. Ширив її серед польського громадянства в окремім видавництві «Sioło» (pismo zbiorowe, poświęcone rheczom ukraińsko-ruskim y 1866 p.), де вміщував латинською азбукою найкращі твори української літератури.
Свєнціцький збагатив драматичне українське письменство рядом перекладів і переробок та оригінальною комедією «Міщанка». Ім’я в українській літературі здобув собі легкими та принадними байками, які видав під псевдонімом Павло Свій та які здобули собі широку популярність («Дід і камінь», «Дід і смерть»). Писав також польською мовою повісті і драми, беручи до них теми з українського життя та йдучи слідами поетів «української школи».
Коли в 1867 р. з причини виїзду Якова Головацького до Росії опорожнилася кафедра української мови у Львівському університеті, Павлин Свєнціцький був одним із кандидатів на опорожнену посаду. Одначе отримав її Омелян Огоновський. Перед тим, як отримав кафедру, був професором в академічній гімназії у Львові. Визначився як драматург і науковий дослідник. У 1860 р. вмістив в альманаху Дідицького «Зоря галицька як альбом» епічну поему «Хрест». У 1864 р. його поетичний пролог розпочав свято відкриття українського театру. Найвизначнішими його літературними творами є історичні драми «Галшка Острозька» і «Федько Острозький». Більшу ціну мають його наукові праці.
Як учень знаменитого славіста Міклошича, вмів Огоновський у різних працях, що їх оголошував в українській, польській та німецькій мовах, виказати окремішність української мови від усіх інших слов’янських мов. Дуже цінним внеском в українську науку були оті його праці: «Граматика української мови», «Хрестоматія староукраїнського письменства», студія про «Слово о полку», видання «Кобзаря» та п’ятитомна «Історія української літератури». «Історія літератури» Огоновського є здобутком його довголітньої праці, багатим джерелом життєписних та бібліографічних звісток, завдяки яким по сьогоднішню днину має свою ціну.

Юрій Федькович. Усіх згаданих поетів 60-х років силою та оригінальністю свого поетичного таланту перевищив Юрій Федькович — уроженець буковинської землі, що колись була під пануванням українських князів, а потім переживала часи володіння татар, румунів, турків, аж поки в 1775 р. не дісталася Австрії. В 1786 р. Буковину було прилучено до Галичини. Лише після 1868 р. на Буковині постали перші українські школи. Перед виступом Федьковича були, щоправда, на Буковині поети, як Гаврило та Василь Продани, Василь Ферлеєвич, але їхні твори й мовою, і змістом далеко відбігали від життя. Пробудив національно буковинських українців тільки Юрій Федькович. Його батько Адальберт Гординський де Федькович походив із польського шляхотського роду, з Галичини. Як управитель дібр Ромашкана у Путилові на Буковині, одружився з удовою по священику Анною з Ганіцьких Дашкевичевою. Згодом став могутнім мандатором.
Юрій народився в 1834 р. і на хресті (хрещенні) за латинським обрядом отримав імена: Осип Домінік. У дитячих його літах великий вплив мала на нього старша його сестра (по матері) Марійка, яка оповідала йому казки та співала пісні. Оті сестрині пісні й казки в парі з буйною, могутньою красою гуцульських гір овівали леготом поезії ніжну, вразливу душу Федьковича та розбуджували в ньому поетичний талант. Федькович учився в нижчій реальній школі в Чернівцях, куди перенісся також напередодні знесення панщини і його батько, який мусив проміняти впливовий уряд мандатора на становище невисокого урядовця. Мати залишилася в Сторонці-Путилові на господарстві. П’ятнадцятилітнім хлопцем помандрував Федькович до Молдави, де познайомився з малярем Рудольфом Роткелем. Уже тоді писав він поезії німецькою мовою. Роткель — людина інтелігентна, одарена поетичним хистом — ознайомив молодого поета з визначними творами німецької літератури й так розвивав його талант. Про цю сердешну, теплу опіку Роткеля згадував Федькович пізніше з великою вдячністю, й часи, які провів разом із ним, причисляв до найкращих у своєму житті.
На дев’ятнадцятому році життя за намовою й понукою батька вступив поет до війська. Проживаючи десять літ у війську в Банаті, Семигороді, зненавидів військову службу так, що все життя почував за це жаль до батька. В часі війни з Італією отримав ступінь офіцера й тоді в 1859 р. в таборі під Кассано написав першу свою думку українською мовою — «Нічліг». Коли по війні з Італією Федькович затримався в Чернівцях, то познайомився там з німецьким поетом Найбауером. Цей визнав велику вартість німецьких поезій Федьковича й заявив йому, що в ліриці може він рівнятися з кожним німецьким поетом. Тоді Федькович познайомився також з Антоном Кобилянським та Костем Горбалем, які заохотили його писати українською мовою. Взаємини з отими свідомими українцями не перервалися й тоді, коли поет помандрував зі своїм полком до Семигорода. Антін Кобилянський видав уперше деякі українські поезії Федьковича в брошурі «Слово на слово до редактора „Слова“» (Дідицького). В тій брошурі Кобилянський дав вислів своєму невдоволенню з мови «Слова» й боронив права народної мови. Дідицький оцінив свіжий та сильний талант молодого поета та словами повного визнання заговорив про його поезії в «Слові». Цією похвалою з’єднав собі Федьковича, так що цей прислав йому нові поезії, з яких Дідицький одні надрукував у «Слові», а інші видав у 1862 р. в окремій збірці з дуже прихильним переднім словом.
Тим часом поета томила на чужині туга за рідним краєм, за горами, «повними пісні й барвінку», за свободою. Цю тугу розганяв поет тим, що збирав своїх земляків-жовнірів, співав із ними рідних пісень, розповідав і велів розповідати казки, вчив їх, читав їм поезії Шевченка, оповідання Марка Вовчка та заводив із ними сердешні розмови. Його тогочасні поезії, в яких заяснів він небуденним поетичним талантом, навіяні великим смутком. У тім часі написав Федькович також першу свою повість «Люба-згуба», що з’явилася у «Вечерницях».
Наприкінці 1862 р. він тяжко занедужав. Коли щасливо перебув недугу, звільнився з війська, повернувся на Буковину і прийняв православну віру та ім’я Юрія. Сповнилася його гаряча мрія: він кинув ненависний йому військовий однострій, вирікся навіть офіцерського стану й перебрався в гуцульський одяг. Як простий гуцул-селянин проживав він у Путилові, в домі своєї матері, якій на старі літа тяжко приходилося вести господарство, її смерть переболів поет тяжко. Після смерті матері не тільки займався господарськими та громадськими справами, але й віддавався також літературній праці. В ріднім селі здобув собі таке довір’я, що односельчани обрали його двірником (війтом). Працював також на педагогічному полі й уложив буквар живою мовою та фонетичним правописом, але, на жаль, ні православної чернівецької консисторії, ні львівської шкільної ради ним не вдоволив. Два роки був Федькович шкільним інспектором Вижницького повіту і свій уряд виконував точно, обов’язково і вміло. В 1872 р. на запросини львівських українців виїхав до Львова, де взявся ладити для товариства «Просвіта» популярні книжечки, а для театру «Руської Бесіди» — драматичні твори. Одначе з львівськими українцями не дійшов до ладу й огірчений повернувся до Путилова. Коли в 1875 р. його відвідав Драгоманов, то із жалем завважив, що Федькович марнує талант.
Ураз із смертю батька перенісся Федькович до Чернівців, де йому припав по батькові дім. У Чернівцях прожив близько десяти літ, присвячуючи весь час астрологічним дослідам. Потім продав батьківський дім, подарував путилівське господарство наймитові, оселився в закупленому дімку й на відлюдді в хоробливім містичнім настрої займався «читанням на зорях». Із духового пригноблення вирвала його на короткий час праця при часописі «Буковина» (1884) та при видавництві «Бібліотека для молодіжі», для якої він писав повісті й поезії. У 1886 р. чернівецькі українці величаво святкували 25-літній ювілей його літературної діяльності. Під впливом щирих побажань земляків, гарячих привітів галицьких українців, на вид пробудження національної свідомості буковинських українців поет, що зневіривсь був у власних силах, хотів отрястися з апатії й кинувся до праці, але смерть ненадійно спинила її 11 січня 1888 р.
Поетична творчість Федьковича. Федькович належить до найвизначніших українських ліриків. У перших його ліричних поезіях головним змістом є жовнірське життя. В «жовнірських думах» Федьковича знайшла гарний і оригінальний вислів велика туга новобранців за рідними сторонами, за горами, — туга, що зневолює не раз жовніра кидати кріс і тікати додому. Такий момент описав поет у поезії «Дезертир». Жовнір читає при столику дрібне писаннячко. Це мати йому пише, що тяжка зима, що в хаті в неї холодно, бо нема кому врубати їй дрівець.

І схопився, як полумінь,
Полетів, як птах,
А вітер му не йде вдогін,
Бо годі му так.

Бо він летить до матоньки
Старої домів,
Дрівець її врубатоньки,
Щоб хатку нагрів.

Свою власну тугу за рідним краєм виспівав поет у поезії «Сонні мари». В синьому морі, каже поет, потонуло сонце. З дому Марка несеться по лагунах срібний голос дзвонів. Місяць блукає в туманах. У кипарисних гаях щебече соловей, «як сиротятко, що не має роду». В домах гаснуть світла. Деколи із закритої барки доходять тихі слова закоханих. Поет клонить голову на ясний мармур палати дожів, і на нього находять «сонні мари». Вчувається йому голос трембіти, що вітає його по довгих днях розлуки. Уявляється йому хвилина зустрічі з матір’ю, ніжна з нею розмова, під час якої поет розкриває своє серце. Ввижаються Чорногора, Довбушеві могили, пригадуються дитячі літа. Чорногору він звеличує такими словами:

Так, так тота гора ся називає,
Що онде пишно в небо ся змагає,
І князі екрані в золотії зорі
Ніби в коруну ясну укриває,
А буйні вітри білими снігами
Закрили главу, ніби рантухами.
Єй шати-квіти і шовкові бори,
Єй слово-громи, груди в неї — скали.
Поклоном гори околом припали...
Несіть подарки, ви, боярські двори,
А ви, загір’я, кармазини, кири,
Бо то цариця наша на Підгір’ї,
То Чорногора...

На своїй «шездарі» виспівав Федькович жовнірську долю: із тугою новобранця за рідною стріхою («Святий вечір»), домом, ріднею, такою великою, що доводить не раз до самогубства («Новобранець»); хвилини непевності й тривоги перед битвою («Нічліг», «Під Кастенедолев»), часто трагічну смерть у чужій чужині («Під Манджентов», «Зілля», «В церкві»); гарні приклади щирого побратимства («У Вероні», «Лист»).
У поезії «Під Манджентов» бачимо улана, що його прибито в бою. Вірний товариш хоче йому простелити постіль та опівночі шабелькою копає йому яму. Докопавсь у пояс: більше не змагає; присів коло брата й питає його, чому не промовить. Але не чує вбитий дружніх слів побратима, й незабаром укриває його могила. Молодий улан тужить при могилі товариша... Плачуть зірниці, мліють квіти. Тужить улан і питає товариша: «Із ким ти нічку сю ночуєш? Із ким ти будеш розмовляти, о твоїй неньці, о дівчаті?..»
«Жовнірські думи» відзначаються щирим, глибоким почуванням, простотою вислову й мелодійністю. Слідно в них вплив народних пісень. Також в інших поезіях Федьковича дзвенить високо напнута струна болю й смутку, бо писав їх поет у великім духовім пригнобленні. В такому понурому настрої написана поезія «Пречиста Діво, радуйся, Маріє», в якій Федькович пересунув ряд сумних малюнків людського горя. Дуже гарною є низка його ліричних окрушин «Окрушки», де поет ніжним, музикальним віршем описав свої враження, розбуджені виглядом зоряного неба. В деяких поетичних писаннях виявив Федькович свідомість свого післанництва в народі. До таких належать: «До руського Боянства», «На скін Шевченка». З більших поем Федьковича найкращими є «Празник у Такові», «Мороль Гуцул», «Довбуш». Із бігом часу муза Федьковича стала щораз більше підпадати під вплив Шевченкового генія, й у парі з тим його поезія втрачала свої оригінальні риси.

Повісті Федьковича. «Довбуш». Красу гуцульських гір, палкі почування, їхніх мешканців, усю «криваву гуцульську славу» виспівав Федькович у своїх оповіданнях. Гаряче, пристрасне кохання, трагічні конфлікти, що з ним пов’язані, високі приклади побратимства — це головний зміст оповідань Федьковича. Гуцули з’являються в них гарно пристроєні, в багатих святкових одягах, у буйному розгоні почувань, із сильно підкресленими рисами лицарської сміливості, відваги, самопосвяти. Сафат Зінич є месником кривди занапащеної дівчини. Іван в оповіданні «Серце не навчити» «за правдою, бувало, аж гине, аж топиться». Їхня смілива, буйна уява, їхня лицарська вдача виявляється і в їхніх одягах. «Легіні наші мов не видять, що дівчата в’януть. Понасувають кресані на мальовані свої брови, кинуть голови д’гори, мов лицарі які... А кресаки такі, що кожний вартував ретельно коло яких 500 срібних, коли не більше: такого золота, пав та червінчуків було на їх...»
Збірку оповідань Федьковича Драгоманов видав у Києві в 1876 р. Кращими з них є: «Серце не навчити», «Люба-згуба», «Опришок», «Дністрові кручі», «Безталанне закохання», «Сафат Зінич». Основа оповідання «Серце не навчити» — нещасне кохання двох легінів, товаришів сердешних. «Іван був хмурний, неввічливий... Василь опадистий та швидкий, мов та полумінь...» Закохались вони обидва в Гинцаришину Олену. Постановили вирішити пістолями, «кому лицарське щастя послужить». Вийшли в чагір на поляну, й Василь стрілив перший. Але «лиш фоя посипалася по ялиці». Тоді стрілив Іван. «З Василевого плеча почуріла кров по тоненькій сорочці, що сестричка усіма шовками та загірськими ліліточками вишивала». Потім Василь пропав. Ніхто не знав, де дівся. Іван одружився з Оленою, тільки не зазнав щастя, бо не його вона кохала, а Василя. Прийшла весна. «Цвіти та цвіти, цвіти та цвіти, та запахи, та радощі, а Путилівка річка бринить по білому камінні, ти б гадав, що срібно розсипалося та задзвеніло». Пішов Іван з Оленою до тещі на храм. Коли йшли плаєм, зустріли Василя, що був в Угорщині в опришках. Василь побачив Олену, завважив, що нидіє її врода, і сказав Іванові: «Віддай її мені!» Кинулися до ножів. Олена хотіла допомогти Василеві, але замість стрілити в Івана поцілила Василя. Поховав його Іван, а Олені зрубав топором голову. Сам знайшов смерть у Черемоші.
Велика сила кохання довела до кривавої розправи також в оповіданні «Люба-згуба». На «красний» храм, у весняне свято Николая приїхали до Стороння з сусідніх сіл дівчата й парубки, й між ними два брати з Довгополя: Ілаш та Василь. У часі, коли Ілаш залицявся до Калини, Василь сидів понурий та невеселий. Його також причарувала пишна врода Калини, тому не звертав він уваги на палкі погляди Марічки, сестри товариша Юрія. Палке, глибоке кохання захопило його з такою силою, що в день весілля Калини й Ілаша він убив брата й себе.
«Невидимою появою в нашій літературі» назвав Куліш оповідання «Опришок». Розповів у ньому Федькович, як один гуцул віддав свого гордого, бутного й палкого сина Івана до старого опришка Донди в «науку». В Донди пильнував раз Іван зоряної ночі садовину й бачив, як під сад приплив човном молодий парубок Василь Зарічук на сходини з донькою старого опришка. Наступного дня Донда з усієї сили оперіщив дротяною нагайкою Василя за те, що не вдень до його доньки приходив, а вночі. Потім звелів йому слати старостів. Тією самою нагайкою дав також опришок науку Іванові за те, що не повідомив його про сходини молодих. Так відучив його від поганої звички ставати за що-небудь до бійки.
«Довбуш». Крім поезій та повістей, писав Федькович драматичні твори: оригінальні, переклади та переробки. З оригінальних драм найпомітніші «Керманич» і «Довбуш». Хоч «Довбушеві» присвятив поет велику частину свого життя, хоч перероблював кількома наворотами, — драма йому не вдалася. Відокремлені сцени в драмі вдаряють силою поетичного слова, образами буйної творчої уяви, одначе як цілість драма ні з історичного, ні з психологічного боку не може вдоволити. Понурий настрій є виявом духової недуги поета, його невдоволення собою й людьми.
Федькович — великий мрійник у житті й у поезії, обдарований буйною уявою, сміливим поетичним полетом полонинних вітрів — займає в українській літературі окреме становище як співак шумливих гуцульських борів, запашних полонин, буйного зеленого Черемошу, мрійливої трембіти та «кривавої гуцульської слави»...

Брати Воробкевичі. Корнило Устиянович. Сучасником Федьковича був Сидір Воробкевич. Народився в Чернівцях 1836 року. Разом із братом Григорієм виховувався в домі свого діда в Кіцмані, де слухав народних пісень і казок та пізнав красу рідної мови. Після закінчення шкіл був священиком на селі, а потім — учителем співу в греко-орієнтальній семінарії. Під псевдонімом Данило Млака писав поезії, оповідання і драми (до яких сам складав музику). З його більших поем помітні «Кифор і Гануся», «Мурашка», «Нерон», «Нечай», «Клеопатра», з оповідань — «Турецькі бранці» і «Муштрований кінь».
В поемі «Кифор та Гануся» відбився вплив Шевченкової «Тополі» та Квітчиної «Марусі». На запитання кароокої Ганусі, чи живий її козак, ворожка говорить, що згинув та що вовки-сіроманці роздерли його тіло. З туги дівчина нудить світом, сохне, в’яне й вкінці вмирає. Тим часом із Січі повертається Кифор. Пугач віщує йому лихо. На звістку про смерть Ганусі козак іде в світ та шукає смерті в боротьбі з бусурманами.
Історичний характер має поема «Мурашка». На татар, що з багатим ясирем повертаються додому, нападають запорожці і звільнюють невільників. У степу залишається малий хлопчина, що не має до кого вертатися. Його сплячого знаходить старий козак Сава й називає «Мурашкою». Мурашка виростає на славного козака. Під час війни гетьмана Самойловича з турками боронить він до останнього віддиху місто Ладижин і гине геройською смертю в боротьбі з переважаючими силами ворогів.
Козацькі змагання з турками лягли в основу оповідання «Турецькі бранці». У старої Горпини, чоловік якої, покійний Опанас, сотникував під гетьманом Павлюком, було двоє дітей: Івга та Петро. «Пишною вдалася Івга, мов гетьманша, а гарною, як калина в лузі». Раз напали татари, вбили Горпину, а Івгу та Петра забрали в полон. Гарна Івга дісталася в подарунок царгородському султанові, а Петра купив царгородський купець Мехмет. Хоч Івга стала жінкою султана, томилася вона тугою за Україною. Раз почула вона вночі українську пісню, звеліла покликати до себе співака й пізнала Петра. Але недовго тривало їхнє щастя. В Царгороді піднявся бунт проти султана Ібрагіма. Новий султан звелів всадити Івгу та Петра до темниці, з якої визволив їх сивобородий татарин Ізмаїл, що колись також був козаком. Вони пустилися тікати, але яничари наздогнали їх. У боротьбі Степан-Ізмаїл поліг. Петро отримав глибоку рану. Івга з конем кинулася в море, щоб не потрапити живою в руки ворогів.
Літературним талантом визначався також брат Сидора Воробкевича — Григорій Воробкевич, що підписувався під своїми поезіями «Наум Шрам».
Як автор історичних драм, заслуговує на увагу Корнило Устиянович, син Миколи Устияновича, який виступив на літературне поле у 60-х роках. Корнило Устиянович полишив також гарні спроби з обсягу церковного й історичного малярства. В його історичних драмах («Олег Святославич Овруцький», «Ярополк І Святославич») відбився сильним відгомоном вплив Шекспіра.

«Спізнений романтик». Давні часи, давній побут, красу природи (зокрема тієї, якої не торкалася ще людська рука) оспівував у своїх поезіях Яків Щоголів (1824 — 1898), що його звуть «спізненим романтиком». Походив він із давнього дворянського роду. Народився в містечку Охтирка Харківської губернії.
У своїх поезіях Щоголів часто тужить за своїми дитячими літами, які щасливо провів під оком дбайливої, ніжної матері. Краса рідних краєвидів — недалекий степ, водяні млини, пасіки, ріка Ворскла — все це чаром поезії овівало ніжну душу хлопчини й відбилося відгомоном у його поетичних творах. Вже в часі гімназійних наук у Харкові помістив він в альманаху Бецького «Молодик» (1843 — 1844) свої перші вірші. Але сувора оцінка російського критика Віссаріона Бєлінського була причиною того, що Щоголів спалив інші, не друковані ще твори й замовк на довгий час. У часі університетських студій зблизився до професорів Метлинського, Срезневського й Костомарова, й вони мали вплив на його світогляд. Під впливом Метлинського, що розбудив у нього тугу за минулим України, почав поет писати знову. Ці нові його поезії з’явилися в Кулішевій «Хаті» (1860). По закінченні університету вступив він на державну службу, але згодом покинув її і проживав у тісному родинному гуртку, здалека від світового гомону. В 1883 р. видав збірку поезій «Ворскло»; в 1898 р., у день його похорону, з’явилася його збірка «Слобожанщина».
Мотивами поезія Щоголева багата. До Шевченка зближається він передусім тими поезіями, в яких ідеалізує козаччину («Золота бандура», «Хортиця»). Поруч козакофільських поезій є в нього багато таких, в яких він спирається на народні вірування у відьом, вовкулаків, лоскотарочку, у квіт папороті («Климентові млини», «На полюванні», «Ніч під Івана Купала», «Рибалки», «Вовкулака», «Лоскотарочка»). Вони стилізовані на взір народних пісень, таких як «Горішки», «Черевички», «Рута», «Не чує». В деяких («Ткач», «Кравець», «Мірошник») Щоголів ідеалізує ремісницький побут та ремісницьку працю. В інтимній ліриці поруч оспівування природи зустрічаються також поезії дидактичного характеру, в яких автор любить навчати й моралізувати.

Проти хвиль

70-ті роки в Придніпрянщині. Після знесення кріпацтва в 1861 р. українське народне життя попливло ширшою течією. Але його дальший вільний біг спинила в 1863 р. нагінка російського уряду й таємний так званий «Валуївський указ» від 20.VII. 1863 р. (від імені міністра Петра Валуєва) проти української мови. З ляку перед «сепаратизмом» російський уряд виступив із забороною української мови в народних школах, зупинив видання популярних книжечок і в’язницею і засланням покарав українських діячів та письменників. Розпочався новий застій у розвоєвім ході української літератури, що тривав аж до 70-х років. Ще в 1864 р. вийшли приказки Номиса, по чім упродовж п’ятьох літ не з’явилася в Придніпрянщині жодна українська оригінальна книжка. Лише в 70-х роках помітне пожвавлення наукового й літературного життя.
Вся громада визначних учених береться досліджувати українську історію, етнографію й українську мову. З поля мовознавства виходять праці Потебні, Житецького, Науменка, Михальчука, з поля історіографії — знамениті студії Володимира Антоновича, з поля етнографії — праці Чубинського та Драгоманова. Всі оті вчені (за виїмком Потебні) засновують у Києві в 70-х роках південно-західний відділ Географічного товариства, котрий скоро став осередком української думки й науки. Павло Чубинський, автор гімну «Ще не вмерла Україна» та збірки поезій «Сопілка Павлуся», був провідником етнографічної експедиції на українських землях, і багатство етнографічних записок використав у сімох томах незвичайно цінних «Трудів», що являються необхідним джерелом матеріалів для історика й етнографа. На нові шляхи повів українську історіографію Володимир Антонович, який у ряді розвідок висвітлив деякі питання внутрішнього ладу на українських землях в їхньому історичному житті й торкнувся розвитку церкви, міст, козаччини, гайдамаччини. Крім цього, разом із Михайлом Драгомановим зладив він критичне видання історичних пісень українського народу. Цінну збірку народних переказів зладив Драгоманов, збірку чумацьких пісень — Іван Рудченко, збірку казок — Атанасій Рудченко. Багато нових матеріалів уміщували на сторінках «Записок» південно-західного відділу Географічного товариства Федір Вовк, Лоначевський (буковинські народні пісні) та Микола Лисенко, який проголосив репертуар кобзаря Вересая.

«Емський» указ. Львів — центром. Ця жива наукова праця, увінчана гарними здобутками, ви́кликала нову нагінку на українську мову з боку російського уряду. В цій нагінці сумну роль відіграв Михайло Юзефович. 17 травня 1876 р. з’явився нечуваний в історії культури указ про заборону українського слова й українського письменства.
Указ підписав цар Олександр II в Емсі (німецьке літнисько, поблизу від Вісбадена), тому й зветься цей указ «емським». Силою цього розпорядку не вільно було допускати в межі Російської держави яких-небудь книжок, що вийшли за кордоном; заборонено в межах Російської імперії друкувати українською мовою не тільки оригінальні й перекладні книжки (за виїмком історичних документів і творів красного письменства), але навіть тексти під музичними нотами; заборонено уладжувати українською мовою які-небудь сценічні вистави чи відчити. Жахливий указ наліг важким тягарем на українському письменстві. Українські книжки не могли з’являтися друком, а хоч деколи виїмково, завдяки особистим зв’язкам, який твір і отримував цензурний дозвіл, то мусив убиратися в офіційний російський правопис. Одночасно з тим було замкнено південно-західний відділ Географічного товариства, сконфісковано призбирані етнографічні матеріали, а Драгоманова позбавлено кафедри, яку він займав у Київському університеті. Лише в 1881 р. розбиті наукові сили з’єдналися навколо журналу «Кієвская Старина», в якій наукові праці й статті з’являлися російською мовою, твори красного письменства, щоправда — українською, але обов’язково за російським правописом.
Зрештою весь літературний рух сконцентрувався в Галичині, де українське національне життя попливло широкою течією. Поруч інших культурних та освітніх установ постало тут у 1873 р. заходами придніпрянських українців (зокрема Ол. Кониського, Д. Пильчикова, Е. Милорадовичевої, М. Драгоманова) Наукове товариство ім. Шевченка, що в часі свого існування поклало дуже великі заслуги для розвитку української науки. В Галичині почали виходити також різні літературні часописи, в яких уміщували свої твори письменники не тільки Галицької України, але й Придніпрянської. Слідом за «Правдою» з’явився літературний часопис «Зоря» (від 1880 р.), потім дуже гарне видавництво «Життя і Слово» (від 1894 р.), а від 1898 р. — «Літературно-Науковий Вістник», річники якого під редакцією проф. Михайла Грушевського та Івана Франка виповнилися низкою перлин красного письменства. Чисто науковим органом стали «Записки Наукового Товариства імені Шевченка», що збагатили українську науку поважними працями, переважно з обсягу українознавства.

Аватар користувача
pirate
Адміністрація
Повідомлень: 132
З нами з: 16 липня 2014, 13:30

Повідомлення pirate » 18 січня 2016, 16:12

Олександр Кониський. Наукове товариство ім. Шевченка у Львові постало головно за почином Олександра Кониського, який на літературному полі виявив дуже багату творчість. Народився в 1836 р. Походив із стародавнього роду, який у XVII в. зайшов із Галичини в Чернігівщину. Вигнаний із Чернігівської гімназії за писання українських віршів, доповнював свою освіту самостійною працею. Потім сповняв судову й адвокатську службу. Відзначався помітним організаційним хистом і в громадське життя вмів внести рух і запал. За живу участь у громадській праці, засновування недільних шкіл у Полтавщині та складання підручників для народної освіти його заслали до Вологди й Тотьми. З причини недуги отримав від царя дозвіл виїхати за кордон. При переїзді через Львів у 1865 р. познайомився з галицькими українцями. Потім виїхав до Німеччини. З Німеччини повернувся в Україну. Проживаючи в Києві, до самої смерті займався громадянською й літературною діяльністю й постійно був у живих взаєминах із галицькими українцями. Помер у 1900 р.
Літературну діяльність Кониський розпочав в «Основі», де вмістив перші свої поетичні спроби. В Житомирі видав збірку поезій «Порвані струни» під псевдонімом «Яковенко». Друкував свої писання також у «Чернігівськім Листку» Глібова й у галицьких та буковинських часописах під псевдонімами «Сирота», «Перебендя», «Верниволя», «Маруся». В його поезіях слідно спочатку вплив Шевченка, від якого згодом він звільняється. В багатьох віршах призадумується автор над трагічною долею українського народу. В його країні скрізь на листках деревини тремтять краплини крові, а «з народних із сліз розійшлися береги рік». У поемі «Проповідь на горі» славить високі ідеї та кличі Христової науки:

Блажен... хто на громаду звик робить,
Хто брата темного навчає,
У хату вбогу вносить світ...
Блажен, хто щирими сльозами
Чужу оплакує біду...
Блажен, хто серцем незлобивий,
Хто приязно живе з людьми...
Блажен, хто милостив буває,
Хто неімущому дає,
Голодних кормить, напуває,
Одежу вбогим роздає,
Хто йде провідати в неволі
Яремних узників в тюрмі,
Хто вдовам, сиротам в недолі
І безпомічним в чужині
У поміч стане, братом буде...
Блажен, хто сіє у народі
Зерно найкраще на землі:
Зерно любві, братерства, згоди
В громаді, в хаті і в сім’ї...

Високий приклад такої посвяти для загального добра дає поет в «Єфтаєвій дочці». В інших поетичних творах енергійним тоном закликає земляків до праці для рідного краю в тій повній вірі, що ніколи «не пропадає теє в світі, що гірким потом хто полив».
Повісті Кониського. Дуже цінним твором Кониського є його двотомний життєпис Тараса Шевченка. Одначе головним полем його літературної діяльності були оповідання й повісті, яких він написав поверх п’ятдесят. Торкнувся в них автор дуже важливих питань національного й суспільного життя, беручи теми з життя інтелігенції й простолюддя. Сумний образ українського села по знесенні кріпацтва: гірка доля безземельних селян, нестача освіти, крайня безрадність та безпомічність — з одного боку, а з другого — відокремлені зриви ідейних інтелігентних одиниць на користь народу, — це головний зміст оповідань та повістей Кониського. В ряді повістей бачимо, як ідейні одиниці (з-посеред верстви поміщиків — у повісті «Грішники», сільських учителів — у повістях «Непримиренна», «Вісім днів з життя Люлі») кидаються до праці над двигненням народу з його економічного та культурного занепаду. В інших виказує автор, як різні сільські глитаї — писарчуки, крамарі, салдати — використовують працю селян для власної наживи та живуть їхнім коштом («Спокуслива нива», «Навипередки»). В деяких повістях із життя інтелігенції («Юрій Горовенко», «Семен Жук і його родичі», «Молодий вік Максима Одинця») можна знайти багато автобіографічних вказівок. Багато оповідань, теми до яких автор взяв із життя селян, є неначе фотографіями дійсного життя й поодиноких постатей. У способі писання кидається в очі вплив Марка Вовчка. Між тими оповіданнями вирізняються вірним насвітленням побуту «Наймичка» і «Дід Євмен».
Повісті Кониського у великій мірі тенденційні. Скрізь ударяє в них гаряче бажання автора заохотити людей до праці в хосен народу, пірвати до активної громадської роботи, бо інтелігенти, які такої праці не виконують, — це «грішники». Передусім ідеалізує Кониський людей праці, бо «життя складається з дрібних вчинків і вимагає дрібної, але невсипущої праці».

Іван Нечуй-Левицький. Життя селян по знесенні кріпацтва, взаємини сільської інтелігенції до народу, її національні зриви, її становище супроти поляків і москалів висвітлив із глибшим знанням народного побуту й із більшим мистецьким хистом сучасник Кониського — Іван Нечуй-Левицький. Знаменитий повістяр, творець українського роману Іван Нечуй-Левицький народився 13 листопада 1838 р. у старій священничій родині в містечку Стеблів над річкою Россю, серед чудової поетичної природи. «Од самого берега Росі, — пише згодом сам Левицький у повісті «Бурлачка», — на південь, де Канівський повіт сходиться із Звенигородським, починається такий рай, якого трудно знайти на Україні. Дрібні та круті гори од самої Росі покотились крутими хвилями. На крутих горах, у глибоких долинах зеленіють дубові та грабові старі ліси. Увесь край густо закиданий здоровими селами, містечками, присілками та хуторами. Села залиті старими садами. Ідеш селами, неначе густими лісами: по обидва боки вулиць стоять сади, стінами, як старі дубові ліси. Здорові черешні та груші зовсім закривають білі хати. Село Кирилівка, де бідував Тарас Шевченко, все потонуло в старих садах, як у здоровому бору».
Батько письменника, Семен, був добрим проповідником і освіченою людиною. Мати, Ганна — веселої вдачі, говірка та співуча, щиро прихильна до давніх народних демократичних традицій, вщепила в серце сина любов до українського слова. Поважні батькові оповідання про старовину, українські пісні матері, Шевченковий «Кобзар», твори Гребінки, історичні праці Маркевича й Бантиш-Каменського вберегли його від денаціоналізуючого впливу російської школи. Вчився Левицький у духовній школі в Богу славі, в Київській духовній семінарії, а від 1861 р. — в Київській академії.
60-ті роки, повні гарячкової праці для народу, захопили й Левицького і причинилися до устійнення його національних поглядів. Перша його повість — «Дві московки» — з’явилася У львівській «Правді» в 1868 р.
Проживання в різних місцевостях України — в Полтаві, в Сідльці, Кишиневі, де Левицький був учителем при гімназіях (крім цього, вчителював також у Каліші) — дало йому змогу приглянутися з різних боків до життя української інтелігенції й простолюддя.
Останні роки життя він провів у Києві, де й помер 2 квітня 1918 р. Поховано його згідно з постановою Центральної Ради на кошт Української держави.
Левицький, котрий прийняв у літературній праці псевдонім Нечуй, здобув собі популярність гарними повістями з життя інтелігенції й простолюддя. Жоден письменник перед ним не змалював таким широким почерком і такими яскравими барвами всієї картини народного горя й народної радості. У своїх повістях Левицький увійшов у саму глибінь українського народного життя й дав повний образ національного й соціального поневолення народу. Крім повістей, писав також драматичні твори («Маруся Богуславка», «На Кожум’яках»), розвідки наукового характеру («Світогляд українського народу») та видавав книжечки для народної освіти.
Селянський та робітничий побут у повістях Левицького. Образ селянського та робітничого життя дають передусім повісті Левицького «Гориславська ніч», «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», «Бурлачка».
У «Гориславській ночі» старий білобородий рибалка Панас Круть в ясну, чудову місячну ніч оповідає молодому чорновусому товаришеві Панькові спомини зі свого життя. На своєму віку він кравцював, кушнірував, був шевцем та вкінці рибалкою. Мав хист, мав талант, та не мав щастя. Жид Берко забрав хату, жінка Одарка померла молодою, полишаючи в його серці безмежний жаль та постійну тугу... «Чи бачиш, — говорить він товаришеві, — яка тепер тиха та ясна ніч; от така була моя Одарка... А оте синє небо не таке хороше, як були в неї тихі сині очі. Чи чув ти, як хороше між вербами співав соловейко? От такий був голос в неї, тонкий та рівний, як шовкова нитка». Оцей дідусь находить пізніше смерть у хвилях Росі під час повені.
Поетичний вислів краси української природи — це одна з цінностей отого оповідання. Крім цього, оповідання «Гориславська ніч» помітне ще характеристикою головної постаті цього постійного, впертого ідеаліста, непоправного романтика — Панаса Крутя. Був у нього хист до всього, був талант, та не було щастя, бо не було практичного життєвого змислу, бо було захоплення чаром природи, синіми очима, була туга за красою...
В повісті «Микола Джеря» сягнув автор до часів кріпаччини, даючи вірні образки кріпацького лихоліття. Повість захоплює барвністю та багатством картин із життя рибалок-бурлак над Дністровим лиманом та на берегах Чорного моря.
Зміст повісті. Микола Джеря, син бідного кріпака в селі Вербівка, одружується з наймичкою Нимидорою. Панщизняні насилля пана Бжозовського — побиття батька, знущання над недужою Нимидорою — викликають в його натурі, вразливій на всяку неправду, прояви бунту. З ляку перед відданням у москалі він утікає на сахарні й по довгім бурлакуванні опиняється в Аккерманщині. Згодом пристає до рибальської валки Івана Ковбаненка. Донька Ковбаненка, Мокрина, рада причарувати його своїм коханням, але він залишається вірний своїй дружині. По знесенні кріпацтва повертається до рідного села, але жінки не застає вже живою. Заживає в доньки Любочки, не перестаючи й далі обурюватися всяким насиллям. Автор кінчає повість таким ідилічним малюнком: «Любка стояла під гіллям груші, а дід розказував унукам про далекий край, про Чорне море, про лиман... Вже сонце зайшло, вже сон розлився над густим лісом, а дід усе розказував, а діти все слухали, а бджоли гули, ніби гула золотими струнами кобза, приграваючи до чудової казки-пісні пасічника Миколи Джері...»
Тяжке життя фабричних робітників знайшло відгомін у повісті «Бурлачка». Героїнею повісті є Василина, красу й молодість якої занапащує молодий посесор, Стась Ястшембський.
Історія однієї селянської родини лягла в основу повісті «Кайдашева сім’я». Автор на життєвому прикладі бажав показати основну рису вдачі українського народу, а саме його індивідуалізм, змагання жити окремим, самостійним життям.
Сини Омелька Кайдаша в селі Семигори, Карпо та Лаврін, одружуються. Гордий та впертий Карпо бере багату дівчину Мотрю, веселий Лаврін — убогу Мелашку. Одружившись, бажають вони жити окремим життям. Ці їхні бажання мати окрему хату, свій городець, власні воли, коні є причиною ненастанних сварок, спершу між старшою невісткою і свекрухою, потім — між молодшою і свекрухою. Тиха, сумовита, мрійлива Мелашка кидає навіть однієї днини хату Кайдашів та наймається в Києві в найми. Хоч потім Карпо ставить окрему хату, сварка між братами не вгаває — а все через грушу на межі. «А груша, — кінчає автор повість, — все розростується вшир і вгору та родить дуже рясно, неначе зумисне дражниться з Кайдашенками та з їх жінками, а здорові, як горнята, груші й досі дратують малих Лаврінових та Карпових дітей».
Повісті Левицького з життя міщанства й інтелігенції.
Життя українських міщанських та давніх священничих родин і той розклад, що його вносять у спокійний побут тих родин чужі вдачею, темпераментом й уподобаннями відмінні елементи, послужили Левицькому темою повісті «Причепа» («Нахаба») .
Подібно як у «Причепі», дав Левицький образ винародовлення української інтелігенції в повісті «Хмари». Повість займає визначне місце в історії українського роману.
Студенти Київської академії — москаль Степан Воздвиженський та українець Василь Дашкович — верталися пізньою ніччю з гостини в Академію й попали до чужого саду. Замість того, щоб перелізти стіну Братського монастиря, влізли вони до саду купця Сухобруса, що мав двох гарних, чорнобрових та карооких доньок: Марту і Степаниду. Тиха Степанида припала до вподоби Дашковичеві, моторна Марта — Воздвиженському. Після закінчення студій Дашкович і Воздвиженський стали професорами Академії й одружилися із Сухобрусівними. Дашкович — ідеаліст, справді захопився й жив наукою. Воздвиженський — груба, матеріалістична натура, дбав тільки про наживу та про кар’єру. Найстарші з-поміж доньок Дашковичів та Воздвиженських, Ольга Дашковичівна й Катерина Воздвиженська, вчилися в інституті «благородних дівиць», провідницею в якому була пані Турман де Пурверсе, що вщіплювала в серця інституток аристократичні погляди та химери. Цей шкідливий вплив виховання відбився передусім на гарній Ользі Дашковичівній, яка мріяла тільки про багатство та про блиск, вчитувалася у французькі романи, а натомість не знала ні рідної літератури, ні рідної мови. Її пишна врода причарувала молодого українського студента, Павла Антоновича Радюка. Радюк був гарячим народовцем, вбирався в національний костюм, ходив між народ, записував народні пісні, захоплювався своєю мовою, переймався народною недолею. Коли пізнав Дашковичівну, призабув ніжне, поетичне дівча, хуторянку Галю Масюківну, що покохала його великим коханням. Він хотів приєднати Ольгу до української справи, але це йому не вдалося. Хоч вона кохала Радюка, та тужила за розкішним життям, за блиском, а тому вийшла заміж за полковника. Радюк нагадав тоді собі Галю Масюківну й тиху ідилію у вишневім садку. Дашкович при кінці життя зовсім збився з народного шляху й потонув увесь у хмарах всеслов’янських мрій.
Левицький дає такий ключ для розуміння провідної ідеї його повісті: «Закутали важкі чорні хмари Україну; зібралися ті сумні хмари з усіх усюдів і давно заступили нам ясне й прозоре небо й закутали в тінь та мряку наш рідний край. І хто розжене ті сумні хмари?» Отже, автор виказує у повісті, що на обрії українського народного життя нависли темні «хмари», хмари обрусіння над інтелігенцією, хмари безпросвітної темряви над селянством. Поодинокі покоління ідейної української молоді кидаються до праці, щоб ці хмари розігнати (Дашкович у 40-х роках, Радюк у 60-х). І ці зриви ідейної молоді у боротьбі з національним та суспільним лихом є провідним мотивом усієї повісті. У «Хмарах» замкнув Левицький багатий зміст українського народного життя, пересунув перед очима читачів ряди представників різних шарів української інтелігенції, проаналізував взаємини української інтелігенції з російським народом, виказуючи на постатях Дашковича й Воздвиженського окремішні риси у вдачі обох народів, виказав потребу власної школи, затримався при відносинах освічених кіл до селянства, випоетизував красу української природи, виідеалізував тихий домашній побут. Деякі образи в повісті — побут Дашковича в Сегединцях або гостина Радюка на баштані — навіяні чаром ніжної поезії і свідчать про великий мистецький хист автора.
У повісті «Над Чорним морем» Левицький вивів постать свідомого націоналіста, працівника на народній ниві Віктора Комашка.
Нечуй-Левицький є творцем української побутової повісті. Він схопив народне життя з різних боків і дав широкий, всебічний малюнок українського побуту. Життя селян у часах кріпацької неволі й по її усуненні, селянські злидні, сварки, нажива жидівських лихварів, трагедія безземельних («Пропащі»), панський двір, деморалізаторський вплив фабричного життя («Бурлачка»), побут духовенства в ряді поколінь («Старосвітські батюшки та матушки»), життя міщан, рибалок, професорів, студентів, зриви молодих інтелігентів до праці на народному полі — всі ці образки, виведені з реальною правдою малюнку, складаються в широку картину народного життя.

Панас Мирний. Поруч Нечуя-Левицького другим визначним повістярем є Панас Мирний. Його повісті глибокі в тематиці, як глибока блакить неба над українськими степами, широкі в насвітленні, як степи у променях сонця. Властиве родове назвище Мирного є Рудченко. Рід Рудченків — давній, козачий. Панас народився 1 травня 1849 р. У часі шкільної науки в Миргороді й Гадячі виказував добрі поступи. Одначе круг знання, який дали йому названі школи, був невеликий. Мирний мусив доповнювати прогалини освіти власною систематичною працею. Вже в 1863 р. він поступив в урядову службу, в якій здобув собі визнання завдяки своїй обов’язковості, хоч удоволення в ній не знайшов. Помер Мирний у 1921 р. серед голоду й холоду, в крайній нужді, в Полтаві, де був головою скарбової палати.
Уперше Мирний виступив у «Правді» 1872 року. Писав поезії, оповідання, повісті й драми. Соціальна неправда, конфлікт між панами-багачами — з одного боку, та кріпаками, що все життя й усі сили віддавали на чужу користь, — із другого е головним змістом і головною темою його творів. Його герої шукають правди й борються з насиллям, з кривдниками. Мирний глибоко вмів зазирнути в душу людини, він — повістяр-психолог. Тонкий, опертий на вдумливу обсервацію аналіз психологічних переживань деяких постатей, як Чіпки в повісті «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», Івана Ливадного в повісті «П’яниця», Телепня в повісті «Лихі люди», Христі в повісті «Повія», надає повістям Мирного великої ціни. Захоплюють вони також красою мови.
З-поміж повістей Мирного найбільший розголос здобула собі повість «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», відома також під наголовком «Пропаща сила». Вона вийшла друком у Женеві в 1879 р. Воли не ревуть тоді, як ясла повні, — хотів сказати автор. Герой повісті, Чіпка, стає палієм та розбишакою через тяжкі, безвідрадні обставини суспільного життя. «Куди не глянь, де не кинь, — каже Чіпка, — усюди кривда та кривда! Коли б можна — весь би цей світ виполонив, а виростив новий». Чіпка бачить кругом себе неправду, бачить, що багачі живуть коштом та працею бідних, бачить, що всюди царює неправда, й це панування неправди робить його бунтарем, каже йому стати в ряду месників людської кривди.
Чіпка був сином пройдисвіта-двожона Остапа Хруща (насправді Вареника). Коли прийшов на світ, жінки прозвали його «чортеням». Священик ледве рішився охрестити. До хреста його тримали перехожі москалі. Хату його матері Мотрі (батько ще раніше подався на Дон) усі обминали. Через те вже в дитячих літах не мав Чіпка радості й веселості. Глузування та посміхи дітей-ровесників болюче вражали його, вливали їдь у його душу. Потім Чіпка був пастушком у козака Бородая. Коли Бородай його раз побив, хотів його Чіпка підпалити. Згодом, разом із Грицьком Чупруненком, був підпасачем у громадського чабана, діда Уласа. Дід Улас повідав йому про Бога та про грішних людей. Смерть баби Оришки, котра одна тільки й любила Чіпку, викликала в нього глибоке враження й завдала йому загадку, якої він не міг розгадати. Від цієї пори став він ще хмарніше дивитися на світ. Раз у полі побачив він чудову дівчину Галю (розділ «Польова царівна»). Вона була донькою Максима Ґудзя, який по бурхливій молодості, по літах військової служби зажив достатнім життям на хуторі, промишляючи крадькома крадіжками та розбоєм.
Коли громада несподівано присудила Чіпці шматок поля, здавалося, що він стане путящою, роботящою людиною. Аж скоїлось лихо. Надійшов із Дону Луценків небіж і відібрав землю. У серці Чіпки закипіла злість, зродилося завзяття. Почав пити, пропиваючи все. Не допомогли прохання і сльози матері, не допоміг вид тихого щастя в хатині колишнього товариша, Грицька Чупруненка, який одружився з веселою сиротою Христею. Щоб добути гроша на горілку, почав Чіпка в товаристві п’яниць забирати чуже, став провідником розбишацької ватаги. В хаті Максима ГуДзя ватага ділилася добром. Тут бачився Чіпка з Галею й посватав її. Ніжна Галя вміла спершу стримувати його від поганих діл. Чіпка став поважним господарем, і громада обрала його до земельної управи. Але коли надійшов указ віддалити Чіпку Вареника, тому що він колись крав пшеницю, він знову пішов давнім шляхом. Від тієї пори знову «карав», «одбирав своє», аж поки не опинився в Сибіру. Коли Галя побачила раз його закривавлену одежу по жахливій сцені різні на хуторі Хоменків, вона залилася божевільним сміхом: «Так оце та правда?.. Оце вона?..» Потім завдала собі смерть.
Повість «Хіба ревуть воли...» є вислідом спільної праці Панаса Мирного й його брата, Івана Рудченка (Івана Білика). Перша редакція повісті, значно коротша, як в остаточній переробці, була готова вже в 1872 р. В її основу лягли враження, що їх Панас Мирний виніс зі своєї подорожі з Гадяча до Полтави на початку 70-х років. Велике враження справило на Мирного оповідання про розбишаку Гнидку, почуте ним від молодого поштаря. Постать Гнидки зацікавила Мирного з етнографічного й психологічного боку. Оцю першу редакцію роману — «Чіпка» — читав старший брат Мирного, Іван Рудченко (що визначався глибшою освітою), і робив ряд зауваг. Радив змінити наголовок на «Легкий хліб» або «Розбишака», поглибити постать Чіпки з соціологічного погляду, краще її охарактеризувати, спинитися для контрасту на постаті Грицька та присвятити більше уваги природі. Білик дав також наголовки окремим розділам. На основі зауваг і поправок Білика Мирний зладив другу редакцію повісті і знову переслав її братові, який зі свого боку знову вложив у неї свою працю. Вкінці, як вислід «братської спілки», з’явився роман — один із кращих в українській літературі. Глибокий, вдумливий аналіз вдачі Чіпки, який нагадує такі літературні постаті, як Медведюк, Кармелюк, Гаркуша, Довбуш, — це тільки один бік повісті. Другу її частину виповнює майже столітня історія села Піски, котру автор висвітлив із широким розмахом.
Подібним вислідом «братської спілки» є також роман «За водою», готовий у 80-х роках минулого століття, але надрукований тільки в 1917 р.
Великий епічний талант Мирного виявився в ряді інших його оповідань та повістей, які захоплюють образами, повними жахливої життєвої правди. Такими є «Лихі люди», «Лихий попутав», «Повія», «Лихо давнє і сьогочасне», «Голодна воля». Написав він також комедію «Перемудрив» і драму «Лимерівна».
Прегарний образ дитячої психіки дав Мирний в оповіданні «Морозенко». Головною темою цього оповідання є переживання малого хлопчини, що зважується на діло, яке перевищує його невеличкі сили. Пилипко, семилітній синок бідної Катрі Зайчихи (про її судьбу склав Мирний окрему поему, що полишилася між його рукописами), надумав звечора на Маланку йти до хрещеного батька посипати. Він бачив, як турбувалася його мати злиднями, знав, що витрясла вона вже останню мисочку борошенця, й хотів їй допомогти та принести подарунки. Катря намагалася відхилити хлопчину від цього задуму й лякала його страшним Морозенком, що кусає малих дітей. Але це не допомогло. Хлопчина зірвався ранком, коли мати спала, й побіг до лісу. В лісі збився з шляху. Мороз був великий, і Пилипко замерз. Знайшла його мати на великій поляні, і в неї від нестямного болю розірвалося серце. Оте невеличке оповідання своїм мотивом схоже на баладу Гете «Лісовий цар». Реальні малюнки жахливих злиднів у хатині Катрі чергуються з буйними мріями хлопчини, якому перед смертю вбачається Морозенко й насуваються різні фантастичні привиди.
«Наче хто бризнув цілючою водою на моє серце...» — сподівався в листі до Левицького Панас Мирний під враженням, яке справили на нього повісті «Дві московки» і «Рибалка Панас Круть», уважаючи Левицького подекуди своїм учителем. В’яже обох письменників схожість у темах, світогляді, бистра обсервація народного побуту. Але в мистецьких засобах вони дещо розходяться. Левицького цікавлять зовнішні обставини, зовнішня краса життя, він кохається в описах природи. Натомість Мирного захоплює світ людської душі, Ті почувань та переживань.

«Скошений цвіт» Володимира Барвінського. На галицькому ґрунті, з життя української інтелігенції в Галичині дав низку цікавих образків Володимир Барвінський (у повісті «Скошений цвіт»).
Володимир Барвінський (1850 — 1883) вийшов із сім’ї, що видала кількох щирих працівників. Поруч Володимира визначився на літературному полі його брат Осип, автор драми «Павло Полуботок», на історичному — Олександр. Всі вони поруч таких працівників, як Омелян Партицький (редактор «Зорі»), Костянтин Лучаківський, Юліян Романчук (редактор «Батьківщини»), Олександр Борковський, спричинилися своєю працею та своїми науковими дослідами до збагачення української культури. Володимир Барвінський був редактором «Правди». В 1880 р. заснував політичний часопис «Діло». У своїх статтях політичного, економічного та суспільного характеру, в яких він виявив помітний публіцистичний талант, указав українській інтелігенції її завдання й спровадив її на шлях реальної праці.
У повісті «Скошений цвіт» вступається Барвінський за права жінок. Оповідає про нещасну долю сироти Малані, що виховалася в аристократичнім домі о. Мартина Рожницького. Покохала вона молодого ідеаліста Степана, який під впливом Шевченкових поезій, овіяний поезією гімназійного громадського життя 60-х років, сміливо й відверто голосив національні та демократичні кличі. Лихі люди знівечили його особисте щастя. За допомогою інтриг Гофманової студент теології Порфир приєднав для своїх планів опікунів Малані й одружився з нею, полакомившись на її віно. Своїм безпутним життям він занапастив долю Малані, що в безвихіднім горі покінчила життя самовбивством.
Повість «Скошений цвіт» є ілюстрацією думок і поглядів української інтелігенції 60-х років XIX ст. і як така має ціну цікавого історичного документу.

Борис Грінченко. Подібні постаті захоплених ідейних працівників на національному полі, як Степан у повісті «Скошений цвіт», дав Борис Грінченко в повістях «Соняшний промінь» і «На розпутті». У сумній добі заборони українського слова високо тримав він прапор української національної ідеї. Прибране ім’я Грінченка — Василь Чайченко. Походив із панської сім’ї, в якій щоденною мовою була російська. В нижчих класах гімназії потрапили йому до рук «Енеїда» Котляревського та «Приказки» Гребінки, й тоді пізнав він красу рідної мови. Великий вплив мав на Грінченка Шевченків «Кобзар», що схилив його до писання українською мовою. Замолоду мусив покинути науки й канцелярською працею заробляти собі на прожиток. Тривалий час був також учителем на селі. Помер в Італії в 1910 р.
Від 1880 р. почав Грінченко писати українською мовою поезії, оповідання, повісті й драми, вміщуючи їх у київських, галицьких і буковинських виданнях. Крім того, видавав також книжечки для науки дітей і для освіти народу. В першій мірі був Грінченко громадським діячем і належав до найвизначніших працівників на просвітньому полі. Літературна діяльність служила йому середником до розбудження й поширення національної свідомості серед інтелігенції й простолюддя. В поетичних творах він взиває бадьорим, енергійним тоном до праці й до любові рідного краю. Така праця має, на думку поета, колись принести користь:

Хоч у недолі й нещасті звікуєм,
Долю онукам дамо, —
Ми на роботу на світ народились,
Ми для борні живемо!
(«До праці»)

Головна сила його письменського таланту проявилася в його дрібних оповіданнях («Каторжна», «Нелюб», «Дядько Тимоха», «Ксеня»). В оповіданнях з народного або дитячого життя вказує він на високі приклади посвяти для загального добра. В оповіданні «Сестриця Галя» таким прикладом посвяти для родини є дівчина Галя. В оповіданні «Олеся» виідеалізувана постать сільської дівчини, що посвячує себе для всього села й своєю посвятою рятує його, ведучи татарський загін у лісову дряговину. Деякі менші оповідання є неначе фотографіями з життя. З-поміж драматичних творів Грінченка («Арсен Яворенко», «На громадській роботі», «Серед бурі», «На новий шлях») найчастіше з’являється на українській сцені історична драма «Ясні зорі».
В повістях «Сонячний промінь», «На розпутті», «Під тихими вербами» вивів Грінченко цікаві образки народного побуту.
З-поміж повістей Грінченка найбільшу ціну має «Сонячний промінь». У повісті виведено постать гарячого народолюбця Марка Кравченка, що, захоплений ідеями «Кобзаря», кидається до народної праці. Як студент університету, виїжджає він по смерті батька, бідного чоботаря, на лекцію до хутора пана Городинського. Тут знайомиться із сім’єю Городинських. Поодинокі представники тієї сім’ї, захоплені російською культурою, з погордою дивляться на селянина, на його мову й побут. Одначе Маркові вдається звільна приєднати для своєї ідеї доньку Городинських — Катерину. Під впливом любові до Марка вона стає по його від’їзді сільською вчителькою в Додільні. Тим часом Марко з причини доносів змушений покинути посаду гімназійного вчителя. На звістку про недугу Катерини він їде до неї, бачить злидні її життя й вінчається з нею. На жаль, здоров’я Катерини, підірване невигодами й турботами, погіршується й вона вмирає в Криму. З її смертю згасає хвилевий сонячний промінь у житті Марка Кравченка.
Ідейно спорідненою з повістю «Сонячний промінь» є повість «На розпутті».
Крім оригінальних писань, Грінченко разом зі своєю дружиною, письменницею Марією Загірною, ладив також переклади писань Шіллера, Гейне, Гьоте, Ібсена.
Володимир Самійленко. Коли Грінченко у своїх поезіях накликував сучасників до праці для загального добра, клич до єднання, до згоди кинув поет Володимир Самійленко:

Гей, хто хоче всім свободи,
Поєднаймось, як брати,
Сонцем правди, світлом згоди,
Боже, шлях нам освіти.

Володимир Самійленко (1864 — 1925) відомий в українській літературі також під псевдонімом Сивенький. На літературне поле виступив у 1886 р. у львівській «Зорі», потім — у харківському альманасі «Складка» (1887). Уже перші поезії Самійленка, між якими визначається переклад першої пісні Гомерової «Іліади» (переклад «Одіссеї» зладив Петро Ніщинський під псевдонімом «Петро Байда»), виявили його поетичний талант. Поезії Самійленка, зібрані в збірці «Україні», виказують силу поетичного слова. В деяких проявляються щирий гумор, гостра сатира, їдкий сарказм, інші вирізняються гарною легкою формою та красою мови. З-поміж поезій Самійленка здобули собі розголос сатира «На печі», що її поет написав на столітні роковини нової української літератури, й поема «Герострат». У поемі автор вивів постать Герострата, що, бажаючи здобути безсмертну славу, підпалив храм Артеміди в Єфесі. Велику вартість мають переклад «Божественної комедії» італійського поета Дайте й переклад Мольєрової комедії «Тартюф».

Театр. Михайло Старицький. Цінними перекладами збагатив також українське письменство Михайло Старицький, ім’я якого тісно пов’язане з розвитком українського театру. За його ініціативою й за участю талановитих артистів — трьох братів Тобілевичів (Карпенка-Карого, Садовського та Саксаганського) й артисток Марії Заньковецької та Ганни Затиркевич постала в Придніпрянщині перша правильна українська театральна дружина. В 1883 р. вона отримала дозвіл давати українські вистави, але за умови, щоб кожна українська вистава йшла в парі з виставою російської п’єси. Спочатку не вільно їй було грати в Києві та в інших містах в Україні, а тому дружина розпочала свої вистави в Москві та Петербурзі.
Організація отієї театральної дружини мала велике значення для розвитку українського драматичного письменства. Явилася потреба збагатити театральний репертуар, і ця потреба видвинула нові драматичні таланти, а саме М. Старицького, М. Кропивницького та Ів. Тобілевича.
До батьків новітнього українського театру належить Михайло Старицький (1840 — 1904). Літературну діяльність він розпочав (під псевдонімом Гетьманець) перекладами з російської мови. Ці переклади — з Крилова, Пушкіна, Лермонтова, Міцкевича, Байрона, Шекспіра й сербських народних пісень — виповнюють велику частину його літературної спадщини. З оригінальними творами уперше виступив у львівській «Правді» в 1868 р. Його ліричні поезії відзначаються поважною думкою, розумінням народних потреб та викінченою формою. Драматичну творчість розпочав у 70-х роках комедіями «Різдвяна ніч», «Як ковбаса та чарка...», «Чорноморці». Крім того, збагатив сценічний репертуар драматичними творами «Не ходи, Грицю, на вечорниці», «Циганка Аза», «За двома зайцями» та перерібками. У драмі «Не судилось» порушив важливу й болючу тему взаємин між інтелігенцією та простолюддям. Його історичні драми «Богдан Хмельницький», «Облога Буші», «Остання ніч», «Маруся Богуславка» здобули собі широкий розголос.
Безсумнівна велика заслуга Старицького в тому, що він вложив багато щирих зусиль, працюючи над виробленням української літературної мови. Багато його неологізмів, якими у свій час він дражнив сучасників, здобули собі тривке місце у скарбниці української літературної мови, бо в їх творенні Старицький в усьому йшов за духом народної мови.

Марко Кропивницький. Поруч Старицького другим визначним українським драматургом, який усе життя поклав на услуги українській сцені, був Марко Кропивницький (1841 — 1910). Він народився в с. Жеванівка, Лисаветгородського повіту, Херсонської губернії, як син управителя дібр. У 1871 р. поступив до одеського театру гр. Маркових і першим же виступом у ролі Стецька в комедії «Сватання на Гончарівці» здобув собі великий успіх. У 1873 р. виставив свій перший драматичний твір — «Дай серцю волю, заведе в неволю». У 80-х роках брав живу участь у театральній дружині Ашкаренка. Згодом за співучасті Заньковецької та Садовського заложив власну дружину, що здобувала тріумф за тріумфом по різних містах. Як автор драм, Кропивницький є найпомітнішим представником т. зв. «етнографічної драми». Його драматичні твори «Дві сім’ї», «Глитай», «Олеся», «Невільники», «Титарівна», «По ревізії», «Доки сонце зійде...» захоплюють не так викінченою драматичною побудовою, як живим і вірним малюнком села й життя в ньому. Поодинокі сцени в його драмах повні життя, але слабо пов’язані між собою. Мова його драматичних творів іскриться від народних приповідок та прислів’їв.

Карпенко-Карий. На новий шлях українську драматургію повів Іван Тобілевич (1845 — 1907), відомий в українському письменстві під прибраним ім’ям Карпенка-Карого. Він займає — поруч із Лесею Українкою — одне з перших місць між українськими драматичними письменниками. Не затримується так, як його попередники, виключно на етнографічному малюнку села, а намагається ввійти глибше в причини «голоду, вбожества, темряви», розв’язати складні питання громадського, соціального та економічного життя. Є творцем української соціальної драми. Походив із Арсенівки на Херсонщині. Його батько Карпо, управитель панських маєтків, відзначався природним розумом, багатим життєвим досвідом і вмілістю гарно, цікаво й дотепно оповідати. Мати походила з кріпацького роду. Була це людина м’якої, ніжної вдачі, що вміла вложити в серця синам міцне зерно добра. Теплим словом згадує про неї не тільки Карпенко-Карий. Обидва його брати, Садовський і Саксаганський, від матері взяли свої сценічні псевдоніми, висловлюючи ось так свою пошану до неї.
На тринадцятому році життя Карпенко-Карий закінчив повітову школу в Бобринці. Була в нього добра мрія про вищу школу, але довелося власною працею здобувати освіту. Короткий час він повнив службу в повітовому суді в Бобринці й Єлисаветі та при поліції в Єлисаветі й Херсоні, після чого всі свої сили й увесь свій великий талант присвятив українському театрові. По двохлітнім перебуванні на засланні в Новочеркаську посвятився цілою душею драматичному мистецтву, беручи участь у виставах різних театральних дружин і збагачуючи українське драматичне письменство. Тільки влітку для відпочинку тікав у свою «тиху пристань» — хутір Надеждівку, і тут заспокоював свою хліборобську любов, що нею — як він сам висловився — був «повен з давніх давен».
На театр Карпенко-Карий дивився як на конечну, незвичайно цінну школу народного виховання, а свою діяльність у театрі вважав важливою громадською службою. Від 1883 р. почали з’являтися його драми, в яких із великим реалізмом малюнку він торкнувся важливих соціальних, економічних та побутових відносин в українському житті. Слідом за «Бурлакою», де він відслонив понуру панораму соціального лиха та повного безправ’я в царській Росії, пішла «Бондарівна», потім — комедія «Розумний і дурень», драма «Наймичка», комедія «Мартин Боруля», в якій автор із великим гумором зняв на глум українську шляхту, що різними способами старалася втиснутися в ряди російського дворянства. За «Мартином Борулею» пішли нові драми — «Безталанна», «Батькова казка», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн», «Паливода» та історичні драми «Сербин», «Що було, те мохом поросло», «Гандзя», «Понад Дніпром», «Сава Чалий».
Українське село в сірому, буденному вбранні, хижацька погоня різних глитаїв за грішми, за землею, за наживою, безоглядний визиск людської праці, темне царство насилля, експлуатації, самолюбство, — ось улюблені теми драм та комедій Карпенка-Карого. Дуже часто він проводить у них думку, що на безталанні одного спирається щастя другого, причім автор знає людську душу й уміє підмітити деякі явища в людському житті.
«Суєта». Такий вдумливий аналіз людського життя знаходимо в комедії «Суєта», що своєю ідейною основою висувається на одне з перших місць у ряді драматичних творів Карпенка-Карого. Основа комедії така.
Багатий селянин Макар Барильченко має чотирьох синів і одну доньку. З-поміж синів Карпо є хліборобом, Михайло — вчителем гімназії, Петро — кандидатом прав, Іван — старшим писарем. У надії на приїзд Михайла та Петра Тетяна, жінка Барильченка, разом із донькою Василиною та невісткою Явдохою клопочеться, як найкраще погостити синів. Старого Барильченка шле вона назустріч синам. Але коли сини приїздять, виявляється, що вони вже відстали від рідні, від рідної землі, живуть своїм власним життям, якого старі Барильченки не розуміють. Михайло мріє про Рів’єру, куди виїхала його суджена Наталя Сорокатисячникова, й на виїзд туди витягає в батьків гроші. Одружившись, відпадає від рідної землі та рідної сім’ї і замість сподіваної втіхи приносить батькові та матері терпіння й упокорення. Відчужується від рідні також Петро, який одружується з Аделаїдою, яка не може стерпіти сопуху в селянській хаті. На батьківській землі залишається тільки один Карпо, як зерно, на господарстві. Інші відпадають, як полова. З рідної землі забирають вони все й у погоні за розкішним, вигідним життям переходять туди, де краще живеться.
Комедію «Суєта» Карпенко-Карий задумав як одну частину трилогії. Другою частиною є комедія «Житейське море», третю — «У пристані» — автор забрав із собою в могилу.
Поруч своєї високої ідейної вартості комедія «Суєта» захоплює таким глибоким розумінням життя та людських характерів, якого не виявив перед Тобілевичем жоден український драматург. Деякі сцени в комедії з огляду на обсерваційний хист письменника та його творчу силу висувають Карпенка-Карого на вершини української драматургії.
Під стягом драматичного мистецтва. Драматичні писання Старицького, Кропивницького та Тобілевича поклали тривкі основи під розвиток українського театру й заохотили інших письменників пробувати щастя в цій галузі літературної творчості. Крім Лесі Українки, Франка, Мирного, Грінченка, на полі драматичної поезії вибилися Людмила Старицька-Черняхівська драмами «Сафо», «Крила», «Гетьман Дорошенко», Любов Яновська («На Зелений Клин», «Дзвін до церкви скликає, а сам у ній не буває», «Людське щастя», «Moli me tangere»), а з-поміж галицьких письменників — Григорій Цеглинський (автор комедій «Тато на заручинах», «Соколики», «Аргонавти» і драми «Кара совісті»), Антін Крушельницький (також автор оповідань і повістей, з яких найціннішою є повість «Рубають ліс») та Василь Пачовський (автор гарної ліричної збірки «Розсипані перли» та історичних драм «Сонце руїни», «Роман Великий»). Пробували також сили у ділянці драматичної творчості Олесь («По дорозі в казку»), Степан Васильченко («Недоросток», «Кармелюк», «Не співайте, півні, не вменшайте ночі»). Поетичним словом промовив зі сцени Спиридон Черкасенко («Про що тирса шелестіла», «Казка старого млина», «Вельможна пані Кочубеєва»), але силою стихійного таланту довший час запанував над театром Володимир Винниченко.


Повернутись до “ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: 1 і 0 гість