forum.we.org.ua

Форум вебсайту "Україна-це ми!"

Володимир Радзикевич. Письменство. ДАВНЯ ДОБА

За загальною редакцією Івана Крип’якевича


КИЇВ — 2002 (за виданням 1937 року)

Історія української культури / За загал. ред. І. Крип’якевича. — 4-те вид., стереотип. — К.: Либідь, 2002. — 656 с.
ISBN 966-06-0248-0.
Ця ґрунтовна праця створена видатними українськими вченими й мистецтвознавцями Іваном Крип’якевичем, Володимиром Радзикевичем. Миколою Голубцем, Степаном Чарнецьким та Василем Барвінським у 30-ті роки XX ст. В яскравій та доступній формі автори подають основні відомості про розвиток українського письменства, образотворчого мистецтва, театру та музики від княжої доби до першої третини XX ст. у тісному зв’язку із поступом українського суспільства.
Для викладачів, культурологів, мистецтвознавців, студентів, усіх, хто цікавиться українською культурою.
Аватар користувача
pirate
Адміністрація
Повідомлень: 132
З нами з: 16 липня 2014, 13:30

Володимир Радзикевич. Письменство. ДАВНЯ ДОБА

Повідомлення pirate » 18 січня 2016, 16:01

1. Дорогою століть

Література як міра культури народу. Мірою того, як високо піднявся народ у своєму культурному розвитку, які добув собі права до повного самостійного національного життя та творчої співпраці в гурті культурних народів світу, є його література. Коли вживаємо слово «література», то розуміємо під ним не тільки збір усіх писемних пам’яток народу, в яких він виявив свої духовні змагання, пориви до висот, свої радощі, смутки, терпіння, надії, почування, свій гін до краси, але також усі неписані вислови його уяви, почування й думки, що їх розсипав у казках, переказах, піснях, приповідках, пословицях, зберіг у пам’яті та передав живим словом із покоління в покоління. Отже, література нації складається із двох окремих галузей творчості: письменства й усної народної творчості. Обидві вони розвиваються поруч себе рівнобіжно. Стежки їхнього розвитку часом наближаються, часом сходяться, сплітаються, то знову розходяться — в міру того як сходяться чи розбігаються життєві змагання верхів громадянства та його найширших кіл.
Для історика, що стежить за розвитком культури нації впродовж її історичного життя, обидві вони мають велике значення. Різно бачать люди завдання, що в житті народу має сповнити література, різні ставлять до неї домагання. В давніших часах усі писані пам’ятки якогось народу, без уваги на свій зміст, підпадали під поняття літератури. Сьогодні це поняття звужене. Обмежене воно тільки такими писаннями, що ворушать почування читача, хвилюють його уяву, іншими словами, творами, що своїм завданням мають у першу чергу служити красі й розбуджувати естетичні враження. Очевидно ця краса може проявлятися, й її можна знайти в різних видах і різних відмінах: може вона міститися в гарних сміливих поривах, у високих ідеях, у глибоких почуваннях, у незвичайних образах. Може вона проявлятися не тільки в самому змісті твору, але й у його формі: у красі мови, музиці слова, образності вислову. Все це надає якомусь творові прикмет гарного твору, все це є також мірою духовної культури поодиноких письменників та цілої нації, до якої вони належать.
На розвиток письменства кожного народу, як і на інші ділянки його духовного життя, великий вплив мають і географічне положення його країни, й історичні події, які довелося йому переживати впродовж століть. Географічне положення України на межі двох окремих світів — Заходу і Сходу — не тільки з давніх-давен виставляло її на тяжкі історичні переживання й трагічні потрясіння, даючи поетові нагоду порівняти її долю з долею тієї чайки, що «вивела діток при битій дорозі», але й відбилося тривким слідом у розвитку української усної й писемної творчості. На цьому «битому шляху» стрічалися різні культурні впливи, перехрещувалися, спліталися й перемішувалися, так що в усних і писемних пам’ятках українського народу, що сягають найдавніших часів, можна простежити впливи Сходу й Заходу, Півночі й Полудня, поруч східних і візантійських також західноєвропейські та скандинавські. Все це український народ перетопив у вогні свого почування, вирізьбив силою уяви, витворюючи окремі дорогоцінні клейноди. Також історичні події, що їх довелося українському народові переживати від часів перед уведенням християнської віри, впродовж світлих часів Першої Держави, впродовж татарського лихоліття, козацьких зривів, Гетьманщини, впродовж великої Руїни аж до визвольної війни, пожарів революції й кривавого танця Сходу, знайшли вираз в усній і писемній українській творчості. Високий ступінь розвитку української усної словесності визнають чужі дослідники; високий рівень письменської творчості засвідчує в давніх часах «Слово о полку», в новіших — у першу чергу творчість Шевченка, Франка, Лесі Українки.
Усна народна творчість. Усна народна творчість, або так звана усна словесність, у всіх народів скорше стала розвиватися, ніж письменство. Твори усної творчості постають тоді, коли якась талановита одиниця з-посеред широкого гурту дає у пісні вислів тим думкам та настроям, які хвилюють загал. Загал підхоплює пісню, й вона стає народним добром. Про автора забувають, його пізніше ніхто не знає, тільки його пісня переходить із вуст до вуст, з роду в рід. Так здебільшого постають усі твори усної словесності. Первісний їх, початковий вигляд із часом змінюється, очевидно, менше у віршових творах, закріплених метричною й ритмічною будовою («з пісні слова не викинеш»), більше — у прозових творах (казках, переказах). Бувають також хвилини переживань у житті народу, які так потрясають народною уявою, що вона всеціло звертається до нових подій. Тоді призабуваються і втрачаються не раз пісні чи інші народні твори, що досі були улюбленим добром народу, й уступають місце новим творам народного таланту й народного руху, що їх викликали нові історичні події. Приклад цього дають нам у житті українського народу т. зв. билини — історичні пісні з княжої доби, які своїм змістом відносяться головно до боротьби давніх українців із навалою степових кочовиків — печенігів, торків, половців. У хвилині, коли почалися в народі важливі переживання, пов’язані з татарським лихоліттям, з постанням та боротьбою козацтва, билини в Україні призабулися, а на їхнє місце постали нові пісні, відомі під назвою дум. Подібно перетворювалися, змінювалися, доповнювалися інші роди народної творчості — від обрядових пісень починаючи і казками й приповідками кінчаючи.
Українська усна народна творчість є дуже давня, дуже багата й тому має першорядне значення для історика культури. Давнину українських народних пісень засвідчують, із одного боку, живі досьогодні пісні, в яких збереглися подробиці дуже давнього побуту; з другого боку, маємо про них згадки в давніх писаних творах тих християнських духівників, що виступали проти давнього поганства, убачаючи його сліди й відгомони в народних піснях. Для історика народної культури, що хоче збагнути народне життя в усій його глибині й у різнорідних проявах, усна творчість має велике значення. Вистачить кількох прикладів. Коли історик української культури затримається при обрядових піснях: колядках, щедрівках, веснянках, русальних, купальних, — знайде у них багато цінного матеріалу для пізнання народного світогляду з тих часів, коли світло християнської віри не дійшло ще до нашої землі, коли український народ віддавав честь силам природи й ці сили уособлював у постатях Дажбога, Перуна, Лади та співав пісні в честь сонця, весни, води, русалок. Коли знову історик культури ввійде в коло українських народних пісень родинного характеру (приколискових, весільних, похоронних), то не тяжко йому збагнути, яке місце в житті народу займала родина та яка глибина різних родинних почувань крилася в його душі впродовж усього його історичного життя. З історичних пісень дізнається історик культури, як відчував народ важливі історичні події; з приповідок простежить, яку народ добув силу життєвого досвіду; з казок — як дивився на добро й зло, на правду й кривду; а з усіх творів — як глибоко розумів і як повно відчував красу світу та красу життя. Крім того, твори української усної словесності криють у собі таку силу уяви невідомих творців, таке багатство їхніх гарячих почувань, що стали джерелом поетичного натхнення поетів-митців. Українська усна словесність давала й дає письменникам-митцям теми й поетичний матеріал для їхніх літературних писань. Це й є причина, що й у нашому розгляді твори усної словесності знайдуть своє місце.

Обрядові пісні. До передхристиянських часів, тобто часів, коли український народ ще не прийняв християнську віру та не розпочав свою письменську творчість, сягають своїм постанням деякі з-поміж т. зв. обрядових пісень. Названо їх так тому, що постання їх стояло і стоїть у зв’язку із святами й обрядами. Колись в’язалися ці пісні із святами в честь сонця, весни, нового року та обрядами подружжя й весілля. Частина багатого кола цих пісень в’яжеться тісно з порами року. До обрядових пісень, що зв’язані з порами року, точніше з переміною зими й літа чи то боротьбою темних і ясних сил, належать колядки, щедрівки, веснянки (гаївки, або гагілки), купальні й русальні. До обрядових пісень, що не стоять у зв’язку з порами року, слід причислити весільні й похоронні. У деяких обрядових піснях, зокрема в колядках, добачають дослідники звеличення давніх богів та поклін силам природи. Це пісні з міфічною основою. В інших обрядових піснях бачимо звеличення господаря та його рідні в повній вірі, що таке звеличення має силу приворожити щастя й багатство. Тому-то в колядках і щедрівках господар — гарний, пишний та багатий. Він живе у великому дворі. На його дворі калинові й золоті мости. В його хаті застелені столи. На столах солодкі меди, зелені вина в золотих чарках, колачі з ярої пшениці. На ньому сорочка, як біль, біленька, як лист, тоненька, випрана в Дунаї, висушена на туровому розі. По його світлиці ходить господиня, пишная пані. На її ногах скриплять жовті чобітки. При поясі в неї подзвонюють срібні ключі. «По двору ходить, як місяць сходить», як засміється — «сад-виноград в’ється». Подібними словами славлять колядки рідню та челядь господаря.
Наскільки величальні колядки й щедрівки мали на меті накликати щастя на двір господаря, настільки пісні й ігри, що в’яжуться з весною (гаївки, веснянки), мали колись на меті приворожити весну, тепло, врожай. Своєрідними поетичними чарами визначаються обряди й пісні русальні та купальні. Була віра, що в русальну неділю (сьогодні — неділя Зелених свят) русалки виходять із річок з розпущеним волоссям, плавають по поверхні води, бігають по полях, гойдаються на вітях дерев, принаджують прохожих та їх залоскочують. На їхню честь співали колись пісні, як-от:

Сиділа русалочка на білій березі,
Просила русалка в дівочок сорочки:
«Дівочки, сестрички,
Дайте мені сорочки,
Хоч не біленької,
Аби тоненької».

Купальні обряди відбувалися в свято Купала, коли літнє сонце слало найсильніше проміння, з 23 на 24 червня. Уночі розкладали хлопці над річкою вогонь і скакали через нього. Дівчата заводили танки, пускали вінки на воду, ворожили про долю й співали пісні.
З приходом християнства в Україну багато з усіх тих пісень пов’язано з християнськими святами. Так, пісні, що в них славлено різдво сонця, початок нового року, перенеслися на Різдво Христове, Йордан; пісні на честь весни, пробудження весняної природи — на Христове Воскресіння, купальні — на свято Іоана Хрестителя. Багато слідів давнини зберегли також ті обрядові пісні, що не були зв’язані з порами року: весільні й похоронні. Серед весільних пісень та обрядів багато є таких, що нагадують часи, коли суджену умикав жених силою або купував. Сьогодні це тільки поетичний обряд, колись таке бувало насправді.

Билини. Поруч з обрядовими піснями існували в Україні у давнину також пісні лицарського, героїчного характеру, що їх названо билинами. В Україні вони не збереглися, а збереглися далеко на півночі, в Олонецькій та Архангельській губерніях. Співають їх російські рибалки при плетенні сітей. Але хоч в Україні їх нема творцем їх був український народ. На їхнє південне, українське походження вказують образи українських краєвидів, назви міст: Києва й Чернігова, часті згадки про ріку Дніпро та величну постать князя Володимира Великого, якого билини звуть «Красним Сонечком». У постатях поодиноких багатирів: Вольги Святославича, Святогора, Добрині, Іллі Муромця, Дюка Степановича, що борикаються з різними страховищами і звершують предивні діла, звеличали творці билин криваві змагання українського народу з дикими степовиками. Коли вродився Вольга, оповідають билини, задрижала земля, риби пішли в морську глибінь, птиці злетіли високо під небо, тури за гори пішли. Цей образ сили Вольги — це образ тієї живучої життєздатності, що дозволила українцям цілі століття відпирати вперту навалу степових орд. Близький до билин своїм характером переказ, що зберігся в Україні, про Михайлика й Золоті Ворота. Подаємо його так, як він затримався в устах народу.

«Як лихоліття було, то прийшов чужоземець, татарин, і ото вже на Вишгород б’є, а далі вже й під Київ підступає. А тут Михайлик лицар був, та як зійшов на башту та пустив із лука стрілу, то стріла і впала у миску тому татаринові. Той скоро сів коло скам’ї обідати, тільки що поблагословився обід їсти, аж та стріла так і встромилась у печеню. «Е! — каже, — це ж тут є сильний лицар! Подайте, — каже, — того Михайлика, то я одступлю». От кияни — шушу-шушу, і радяться: «А що ж — оддамо!» А Михайлик каже: «Як оддаєте ви мене, то в останній раз будете бачити Золотії Ворота!» Та сівши на коня, обернувся до їх та й промовив:

«Ой кияни, кияни, панове громада,
Погана ваша рада:
Якби ви Михайлика не оддавали,
Поки світ сонця, вороги б Києва не достали!»

Та взяв на ратище ворота, так як от сніп святого жита візьмеш, та й поїхав у Царгород через татарське військо. От як одкрив ворота, то чужоземці ввалились у Київ та й пішли потоптом. А лицар Михайлик і досі живе у Царгороді, перед ним стоїть стаканчик води і проскурка лежить, більш нічого не їсть. І Золотії Ворота стоять у Царграді. І буде, кажуть, колись таке, що Михайлик вернеться в Київ і поставить ворота на своє місце. І як, ідучи хто мимо, скаже: «О Золоті Ворота! Стоять вам ізнов там, де стояли», то золото так і засяє. А як же не скаже або подумає: «Ні, вже не буть вам у Києві!» — то золото так померкне».

Казки. Крім пісень обрядового й пісень героїчного характеру, сліди давньої давнини мають також інші твори усної словесності, що не відрізняються строгою пісенною формою, зокрема казки, приповідки, загадки. В першу чергу казка — це уламок дуже давньої старовини. Без сумніву, є казки пізнішого, навіть книжного походження. Одначе є також казки з міфічною основою, в яких відбився слід дуже давнього побуту й де полишилися останки давніх вірувань. Коли в різних казках ми стрічаємося з вірою в чарівну силу води, з вірою в силу заклять, у магічну міць слова, у пророче його значення, коли поодиноким предметам у казках приписуються чародійні таємниці, то все це є відгомін колишньої віри в дійсну можливість усіх таких явищ. Безсумнівні сліди давнини мають ті казки, в яких сили природи, як Вихор, Мороз, уособлені в окремих постатях. Є думка, що також такі казкові мотиви, як звільнення дівчини-красуні з-під влади Змія, є образами увільнення ясних, світлих весняних сил з-під володіння темних сил. Із часів, коли людина стояла дуже близько до природи, походять казки із звіриними темами, їхніх джерел треба шукати далеко на Сході, в індійських та єгипетських казках. Узагалі можна простежити, що казки різних народів, не раз дуже далеко віддалених, змістом дуже подібні. З того висновок, що не раз поставали вони подібним способом, як вислів подібних поглядів, зацікавлень та переживань народів, що стояли менш-більш на такому самому ступені духовного розвитку. Коли у світі стали ширитися апокрифічні перекази, багато народних казок прийняли від них свою основу чи подробиці та налети. Окремий відділ народних казок творять казки, в яких народ виявив свої погляди на добро й зло, правду й неправду. Це казки з етично-моральною основою. Нев’язана, вільна мова казок дозволяла різні в них зміни, вплетення нових мотивів, нових образів, нових видумок, наслідком чого теперішній їхній вигляд відбіг далеко від колишнього, первісного. Сила віри українського народу в кінцеву перемогу правди найшла гарний вислів у казці про правду й неправду.

Зміст казки. Зустрілися раз Правда з Неправдою й рішили йти одною дорогою. В дорозі Неправда весь час живилася тим, що мала з собою Правда. Коли в Правди не стало вже харчів, просила вона в Неправди, щоб та дала їй що-небудь з’їсти. «Е, ні, — сказала Неправда, — цього не буде; я не люблю по правді робить, і ти дурна, що по правді робиш». Гірко Правді стало. Терпіла, доки сил було, а потім знову попросила Неправду, щоби дала їй шматок хліба. Неправда лише тоді згодилася, коли Правда дозволила їй за шматок хліба виколоти око: спершу одне, потім друге. Тоді Неправда покинула Правду. Надійшла ніч. Правда зайшла в ліс і мусила ночувати на дереві. Під дерево зійшлися парубки й дівчата та стали розмовляти. З їхньої розмови дізналася Правда, що на дереві є цілюща роса. Коли нею протерти сліпому очі, почне бачити. Ранком Правда протерла росою очі й відзискала зір. Подякувала Богові й пішла в дорогу. Другої ночі довелося їй знову ночувати на дереві. Знову дізналася вона з розмови хлопців і дівчат, які прийшли під дерево, що на дереві є цілюща роса та що коли б тою росою вмити очі сліпій царівні в далекому царстві, царівна побачила б світ. Пішла Правда з цілющою росою в далеке царство й вилікувала царівну. На царському дворі зустріла Неправду. Цар дізнався, що Неправда заподіяла Правді, звелів Неправду схопити, прив’язати коневі до хвоста й пустити, щоб розніс її. От так пройшла Неправда світ, назад не вернулася.

Казка про Кожум’яку. В устах українського народу багато є казок, і зміст їх різнорідний. Найчастіше подивуються казки про сонце, місяць, мороз, град, про лісовика Оха, водяного діда, про недолю, злидні, про героїв, наділених надзвичайною силою (Покотигорошок, Вернигора, Вирвидуб), про героїчного коня, чудодійну дудку. Зокрема багато є казок, у яких виступає змій у різних ролях. Ось одна.
Колись був у Києві якийсь князь, і був коло Києва змій, і кожного року посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину. Ото прийшла черга вже й дочки самого князя. Нічого робить! Коли давали городяни, то треба і йому давать. Послав князь свою дочку в дань змієві. А дочка та була така хороша, що й сказати не можна, — то змій її й полюбив. От вона до його прилестилась та раз і питається: «Чи є, — каже, — такий на світі чоловік, щоб тебе подужав?» — «Є, — каже, — такий у Києві, живе над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж під небеса стелеться, а як вийде на Дніпро мочити кожі — бо він кожум’яка, — то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму та й учеплюсь за них, чи то він витягне їх? А йому й байдуже: як поцупить, то й мене з ними трохи на берег не витягне. От того тільки мені й страшно!»
Княжна взяла собі теє на думку й міркує: як би їй вісточку додому подати і на волю до отця дістатись? А при ній не було ні душі, тільки один голубок. Вона вигодувала його за щасливої години, ще як у Києві була. Думала-думала, а далі й написала до панотця: «От так і так, — каже, — у вас, панотче, єсть у Києві чоловік на прізвище Кожум’яка. Благайте ви його через’ старих людей, чи не захоче він із змієм побиться, чи не визволить мене, бідну, з неволі? Благайте його, панотченьку, і словами, і подарунками, щоб не обидивсь він за незвичайне якесь слово. Я за його і за вас буду до віку Богу молитися». Написала так, прив’язала під крильцем голубові та й випустила його в вікно. Голубок звився під небо та й прилетів додому, на подвір’я до князя. А діти саме бігали по подвір’ї та й побачили голубка: «Татусю, татусю, — кажуть, — чи бач — голубок від сестриці прилетів!»
Князь спершу зрадів, а далі подумав-подумав та й засумував: «Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину!» А далі приманив до себе голубка, глядить — аж під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, аж дочка пише — так і так. Ото зараз призвав до себе всю старшину: «Чи є такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум’якою?» — «Є, князю; живе над Дніпром». — «Як же б до його приступити, щоб не обидився та послухав?»
Ото сяк-так порадились та й послали до нього найстаріших людей. Приходять вони до його хати, одчинили помалу двері з острахом та й злякались: дивляться, аж сидить Кожум’яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож, тільки видно, як коливає отакою білою бородою. От один з тих посланців: «кахи!» Кожум’яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь, трісь!
Обернувся до них, а вони йому в пояс: «От так і так, прислав до тебе князь із просьбою». А він і не дивиться і не слухає: розсердився, що через них дванадцяти кож порвав!..
Коли нарешті його ублагали, обмотався коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, й пудів десять, та й пішов до змія. А змій йому й каже: «А що, Кирило? Прийшов биться чи мириться?» — «Де вже мириться? Биться з тобою, з іродом проклятим!»
От і почали вони битися. Аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве. Що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве! А він його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю! А змій, як вогонь, горить, так йому жарка і поки збігає до Дніпра, щоб напитися, та вскочить у воду, щоб прохолодиться трохи, то Кожум’яка вже й обмотався коноплями й смолою обсмолився. От-от вискакує з води проклятий ірод, і що розженеться проти Кожум’яки, то він його булавою — тільки луп! Що розженеться, то він, знай, його булавою — тільки луп та луп, аж луна йде!.. А тут дзвони дзвонять, молебні правлять, а по горах народ стоїть, як неживий, зціпивши руки, жде, що то буде!..
Коли ж зміюка: бу-бух, аж земля затрусилась! Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками: слава тобі, Господи! Ото Кирило, вбивши змія, визволив князівну і віддав князю. Князь уже не знав, чим його і дякувати, чим його і награждать. Та вже з того часу й почало зватися те урочище, де він жив, Кожум’яками.


Значення усної словесності. Пісні обрядового й історичного характеру та народні казки найбільше з-поміж усіх творів української усної словесності зберегли останки давнини. З інших творів у глибоку старовину сягають своїм корінням та своїм характером деякі замовляння й деякі народні приповідки («Не все це русалка, що в воду поринає») та загадки. У замовляннях криються сліди давньої віри людей в магічну силу слова та в таку ж силу руху. Вірили, що коли виконувати відповідні рухи, коли наслідувати поодинокі явища, коли знайти потрібні слова, можна «накликати», тобто приворожи-
ти те, чого бажаєш. У приповідках замкнув народ довголітній досвід і свою життєву мудрість. Поставали вони двояким способом. Деякі з них подають у замкненій, збитій формі думку якогось оповідання, цілої не раз казки, приміром: «Правдою весь світ перейдеш і назад вернешся». В інших узагальнюється якесь відокремлене явище й надається йому глибшого, алегоричного значення: «І на жалку кропиву мороз буває». Є приповідки, які утворив сам народ, є інші, які перейняв в інших народів або запозичив із книжок.
Цінність усіх цих творів усної народної словесності в тому, що, з одного боку, вони засвідчують ступінь духовного розвитку народу, є виразом творчої сили його уяви та глибоко вкоріненої туги за красою, з другого, що вони були тією скарбницею, в якій збереглися скарби народної мови, тим джерелом, з якого українські письменники в різних часах черпали теми, образи, помисли до своїх творів. До яких прецікавих висновків доходять дослідники, розглядаючи пам’ятки української усної словесності, доказом може служити перший том «Історії української літератури» Михайла Грушевського, в якому цей учений пише: «Коли у фрагментах старої обрядової пісні ми й тепер ще стрічаємо живу пам’ять про Дунай як ріку рік, котрої ім’я — це ріка, вода взагалі; про море, кораблі й бурі; про чорноморські степові краєвиди, з де-не-де розкиненими деревами, зі степовими стогами, завершеними соколом, що «далеко видить», чисте поле і синєє море, розкішне квітучі виногради, де родиться зелене вино, — все це дає нам погляд про той барвистий, яскравий круг вражень і споминів, що був принесений з полудня». Яким знову сильним впливом відбилася усна народна творчість у писаннях письменників, прикладом може бути творчість Івана Котляревського, Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, Степана Руданського, Олекси Стороженка, Івана Франка та багатьох інших.
Без сумніву, коли вилучити пісні обрядового характеру з виразними слідами та останками давньої давнини та епічні пісні лицарсько-героїчного характеру, про які була мова, або ті, що ввійшли до складу староукраїнських літописів, годі сьогодні встановити, котрі саме пісні походять із давніх, передхристиянських часів. Одне є певне: до того як український народ розпочав розвивати своє письменство, мав він уже багату скарбницю пісень, казок, переказів, приповідок, замовлянь, загадок, з яких деякі пройшли довгу дорогу століть і ще сьогодні причаровують блиском дорогих самоцвітів.

Аватар користувача
pirate
Адміністрація
Повідомлень: 132
З нами з: 16 липня 2014, 13:30

2. У взаєминах із Візантією

Повідомлення pirate » 18 січня 2016, 16:01

2. У взаєминах із Візантією

Візантійська культура. В такому духовному світі проживав український народ у часах, доки прийняв християнську релігію. Тісний зв’язок із буйною природою: дрімучими лісами, широкими степами, що розтяглися під чистою блакиттю неба, велів йому клонитися перед могутністю й красою тієї природи, величати її таємні сили, її незбагнуті чари. Цей буйний світ природи, серед якої жили давні українці, управляючи ріллю, полюючи на звірину по лісах та степах, ловлячи рибу по ріках, вплинув на їхню уяву, зродив багатий світ вірувань, витворив окремий їхній світогляд. Тільки дуже помалу уступав цей давній світогляд, і тільки дуже повільною ходою змінювалася ця давня передхристиянська культура під натиском нового світогляду й нової культури, що прийшли разом із християнською вірою.
Християнство принесло із собою в Україну нову культуру, звану візантійською, яка розпочала боротьбу з давньою, передхристиянською. Разом із священиками, монахами, церковними малярами, співаками, що після офіційного заведення християнства явилися в Україні, пішов також похід візантійської науки та візантійського мистецтва. Вплив Візантії доторкнувся спершу верхів громадянства і лише згодом дуже повільно втискався в життя і світогляд широкого загалу. Враз із іншими добутками візантійської культури прийшли в Україну книги, прийшло письмо, і це дало понуку до розвитку українського письменства.
Візантійською названо культуру тієї доби в розвитку всієї грецької культури, яка тривала від вступу на престол цісаря Константина в 324 р. аж до опанування Царгорода турками в 1453 р. Цей протяг часу зветься візантійським, бо осередком політичного й культурного життя був Візантій, який пізніше звали Константинополем, слов’яни ж Царгородом. Є в культурних надбаннях тих часів деякі характеристичні признаки й риси, що відбилися також у культурному житті України. Безсумнівною заслугою візантійської культури вважають ту обставину, що вона зберегла пам’ятники давньої старогрецької й староримської культури й передала їх у свій час усьому західноєвропейському світові. Ця хвилина наступила тоді, коли західноєвропейський літературний та науковий світ дозрів духовно настільки, що міг добутками класичної культури зацікавитися, прийняти їх, на свій лад розвинути та на них сперти дальший хід людської культури. Попри те У візантійській добі розвинулися деякі окремі галузі науки й літератури і в своєму розвитку вибуяли високо вгору. Передусім розвинулася теологія, ясніючи іменами таких християнських богословів, як Василій Великий, Григорій Богослов, Іоан Хризостом (Золстоустий), Іоан Дамаскін. Поруч із теологією розвинулися філософія й історіографія. В ділянці літератури багатий відділ творить релігійна поезія, що видала у VII в. знаменитого поета — творця тропарів, кондаків Романоса (Роман Солодкопівець). До буйного розвитку дійшла також народна поезія, якої висловом є поема про Дігеніса Акрита. Улюбленими творами були проповіді, повчання, життєписи святих, апокрифи й релігійні збірники. Були також спроби наукового письменства хоч відомості в них не все були згідні з правдою.
Пам’ятки візантійської культури йшли в Україну двома дорогами. Перша дорога вела з Царгорода Дніпром до Києва, друга — через південнослов’янські країни — Сербію та Болгарію. Першою, безпосередньою прийшли книги в грецькій мові, другою, посередньою — в церковнослов’янській.
Кирило та Мефодій. Церковнослов’янську мову ввели в літературне життя деяких слов’янських народів два великих учених апостоли слов’ян — святі Кирило й Мефодій. Були вони братами, синами вельможі Льва, що жив у Солуні в Македонії, де було грецьке й болгарське населення. В молодих літах обидва отримали дуже старанну освіту: спершу вдома, потім у Царгороді. Старший, Мефодій, служив у війську. Після десятилітньої військової служби постригся в ченці. Молодший із них, Константин (пізніше чернече ім’я — Кирило), учень знаменитого вченого Фотія, був бібліотекарем при церкві св. Софії і вчителем філософії у школі в Царгороді. Була це людина слабкого здоров’я. У 860 р. св. Кирило виїхав в апостольській місії до країни хозарів, які замешкували простори між гирлами Волги й Дону, й узяв із собою брата Мефодія, що проживав у монастирі. Проповідуючи серед хозарів, обидва брати перебували якийсь час на пограниччі України — в Криму. В 863 р. на домагання моравського князя Ростислава, що звернувся до візантійського цісаря Михаїла з проханням прислати йому слов’янських місіонерів, виїхали до Моравії. «Незабаром по приході до Моравії, — говорить оповідання про життя братів, — переклав Константин цілу літургію й навчав раннього і вечірнього богослужіння та Служби Божої. Крім того, переклав обряд хрестин і обряди інших святих таїн... І створилися вуха глухим, і почули слова Письма, і Бог із того тішився, а чорт смутився...» В Моравії й Паннонії вже перед тим, коли св. Кирило й Мефодій розвинули свою діяльність, проповідували християнську віру німецькі й італійські місіонери. Але відправляли богослужіння в латинській мові, якої слов’яни не розуміли. Це й спонукало князя Ростислава, що з політичних причин схилявся скорше до східного християнства, оглянутися за слов’янськими вчителями. І справді: вони стали проповідувати у слов’янській мові — саме в тій, яку вивчили, проживаючи в рідних сторонах серед македонських болгар. Цю мову розуміли також інші слов’яни. Святий Кирило забажав також подати слов’янам церковне богослужіння у зрозумілій для них мові. Для того склав азбуку: на думку одних учених — кирилицю, на думку інших — глаголицю, по чім брати переклали Святе Письмо і книги, що були потрібні при богослужінні, на тодішню болгарську мову. Одначе німецькі та італійські священики, що затривожилися успіхами праці солунських братів й боялися за свої впливи, внесли скаргу на св. Кирила й Мефодія в Римі, немов вони ширять єресь, бо вживають у богослужінні слов’янську мову. Інша мова в богослужінні — це була новина. Досі це виїмкове становище мови релігійних книг мали тільки мови єврейська, грецька та латинська. Папа прикликав обидвох апостолів до Рима, щоб вони виправдалися. В часі, коли брати були в дорозі, вмер папа Миколай І. Його наступник Адріан прийняв їх із почестями, дуже ласкаво. У Римі Константин вступив до монастиря й помер 869 р. Перед смертю казав Мефодієві: «Орали ми, брате, один загін. Тепер я відходжу. Знаю, що любиш монастир на Олімпі. Все-таки не кидай своєї праці». Мефодій не кинув. У сані архієпископа вернувся до Моравії й продовжував діяльність серед дуже непригожих обставин. Кілька літ довелося йому навіть просидіти у в’язниці. Все-таки дожив до хвилини своєї моральної перемоги. З почуттям сумлінно сповненого обов’язку помер у 885 р.
Є ряд свідоцтв і доказів того, що праця св. Кирила й Мефодія була великою, ідейною і в високій мірі жертвенною працею. Коли по трилітнім побуті виїздили слов’янські вчителі з держави князя Ростислава, давав він їм у нагороду срібло й золото. Але вони не схотіли цього брати. Взяли тільки невільників, яких зараз наділили свободою. І не пройшли їхні життєві зусилля безслідно. Правда, зараз по смерті Мефодія його учні мусили покинути Моравію й перенеслися до Сербії й Болгарії. Але прийшов час, коли заслуги Кирила і Мефодія заясніли в повному блиску. Мова, яку ввели вони в письменство, стала літературною мовою в деяких слов’янських народів. У Болгарії дала вона основу під розвиток болгарської літератури, що за панування царя Симеона на переломі IX — X вв. досягає «золотого віку» свого розвитку. Церковнослов’янська мова стає також літературною мовою в Україні й на тому становищі втримується довгі віки, аж до появи «Енеїди».

Церковнослов’янська мова. Церковнослов’янська мова сьогодні є мертвою мовою, як давня грецька чи латинська. Вживають її у церковному богослужінні деякі слов’янські народи — звідси й її назва. Колись говорили тією мовою предки нинішніх болгар, тому зветься вона також староболгарською. Характеристичною прикметою тієї мови були носові голосівки («юси»). В часах, коли український народ прийняв християнську віру, існувала вже в Болгарії багата література, що розвинулася під візантійським впливом саме в церковнослов’янській мові. Відси перейшла ця мова в Україну й в Україні стала мовою книг — літературною мовою. Для української літератури прийняття церковнослов’янської мови як літературної мало спочатку ту вигоду, що полегшувало літературну працю: бо досить було переписати готові вже на слов’янському ґрунті книжки, щоб поширити їх серед свого громадянства. Але з часом виявило це також і свої від’ємні сторони. Довгі часи ніхто не бачив потреби вводити в літературне життя живу народну мову, бо була готова літературна мова що мало різнилася від тодішньої живої української мови, для всіх доступна і всім зрозуміла. Інакше було в тих країнах, де, як, наприклад, у Польщі, мовою письменства була латинська мова Там скорше люди догадалися ввести в літературу свою рідну мову. В Україні тієї пекучої потреби не було, й тому церковнослов’янська мова такий довгий час стримувала доступ до літератури живої народної мови. Правда, під пером українського переписувача чи автора церковнослов’янська мова схилялася в більшій чи меншій мірі під склад живої народної мови, та все-таки не уступала місця. Але прийшов час, що живе слово перемогло. Перемогло, бо такий уже закон природи.

Початки літературної праці. Українське письменство в найдавніших часах свого розвитку має виразний церковно-релігійний, християнський характер. І нема нічого дивного. Воно постало як безпосередній наслідок прийняття християнської релігії і цій релігії мало служити для її поширення й закріплення.
Між книжками, що разом із учителями християнської релігії прийшли в Україну, на першому місці були книги Св. Письма й книги, потрібні до церковного богослужіння, їх у нас переписували й перекладали. Переписувано книжки, що прийшли із Сербії й Болгарії в церковнослов’янській мові, перекладено ті, що прийшли з Греції у грецькій мові. За цю роботу бралися спершу південні слов’яни — серби й болгари, що приходили в Україну поширювати християнство. Від них переймали згодом знання церковнослов’янської мови й слов’янської азбуки українці й за їхнім прикладом засідали до літературної праці.
Писання книг у давніх часах не було легкою справою. Труднощі робив матеріал, на якому писали, й письмо, яким писали. Писано на шкірі-пергамені не такою скорописсю, яку вживаємо сьогодні, а простолінійними буквами, або уставом. Деякі рукописи виявляють сліди великої старанності й естетичних нахилів укладника. Початкові літери часто прикрашені різними орнаментами: то звіриним, то геометричним, то рослинним. Крім таких мистецьких початкових літер, чи ініціалів, подибуємо у давніх рукописах окремі рисунки (мініатюри) та заставки. Це все вимагало багато часу, терпеливості й витривалості. Зате з подивом і признанням дивилися сучасники на людей, що виконували цю працю. Літописці не щадять їм слів похвали і тих, що писали книжки, величають словами: «премудр», «учен», «філософ велій».
Переписування книг в очах загалу було не тільки ознакою вищої освіти, начитаності, але також, із уваги на християнсько-релігійний їхній характер, виявом християнсько-релігійної побожності. Це й було причиною, що за цю муравлину працю бралися не тільки священики, ченці, єпископи, але й князі та княгині. До якої міри була ця тяжка праця, засвідчують дописки на рукописах у роді: «Якоже радуется жених о невесте, такоже радуется писец, видя последний лист» або дописка в дотепній формі: «Радий заєць, як утече з тенет, — так і писець, коли скінчив останній рядок».

Переклади Св. Письма і писань отців церкви. Завдяки такій упертій, повній посвяти праці духівників, що не раз довгі літа витрачали на переписування однієї книги, постала в Україні багата література перекладів. Можна в ній вирізнити ось які роди: книги Св. Письма, писання отців церкви, збірники, твори наукового змісту, апокрифи, повісті.
До найдавніших книг Св. Письма, що постали на українській землі, належить Остромирова Євангелія з 1056 — 1057 рр. Назву має ця Євангелія від новгородського посадника Остромира, для якого її зладжено. Але постала вона в Києві, тому й причислюємо її до українських пам’яток. Євангелії з поясненнями отців церкви звалися учительними, тексти апостольських листів і псалтирів з поясненнями звалися толковими апостолами чи толковими псалтирями. Зокрема, улюбленими книжками були псалтирі. Їх залюбки читали давні українці й виучували напам’ять. І в пізніших часах псалтирі робили велике враження. Доказом цього є ряд перекладів старозавітних псалмів на живу мову та поетичні переспіви таких поетів, як Кониський, Куліш, Шашкевич («Псалми Русланові»), Шевченко.
Поруч Св. Письма в обсяг літератури перекладів входили писання святих отців церкви. Зокрема, твори Іоана Золотоустого, Єфрема Сиріна й Іоана Дамаскіна тішилися широким розголосом. Є підстава думати, що писання Іоанна Золотоустого тому робили враження й тому подобалися, що цей письменник сильним поетичним словом голосив кличі, які для людей, що досі жили в поганстві, мали всі чари новини. Високо підніс він прапор християнської любові до ближнього, накликував до неї, проповідував ідею альтруїзму. Існували окремі збірники повчань Золотоустого, як «Маргарит», «Златоструй», «Златоуст». Наскільки писання Іоана Золотоустого захоплювали проповіддю любові до ближнього, настільки Єфрем Сирін жахливими образами смерті, пошесті, приходу Антихриста впливав на уяву, наповнював людські серця тривогою, взивав до каяття та схиляв до того, що деякі вирікалися світу, світових приман та розкошів і віддавалися аскетизмові. Цей письменник-песиміст, що не бачив ніякої принади в цьому світі, дуже вороже ставився до жіноцтва, вважаючи його приводом і причиною всякого лиха й нещастя.

Збірники. Улюбленим читанням на українських землях з давніх-давен були збірники. Цих збірників було багато, й вони мали різний характер. Були збірники релігійного змісту й збірники мішаного — релігійного й світського характеру. Збірниками релігійного характеру були, крім двох збірників кн. Святослава, «Золотий ланцюг», «Ізмарагд», мінеї, прологи й патерики.
Збірники кн. Святослава прийшли з Болгарії. В Україні переписано їх для чернігівського князя Святослава Ярославича — звідси й їхня назва. Один із них постав у 1073 р., другий — у 1076. Доповнюють їх виривки із Св. Письма, писань отців церкви, деякі історичні відомості й покажчик «ложних» та «правдивих» книг. У другому збірнику є також повчання дітям Ксенофонта й Феодори, що послужило взірцем згодом Володимирові Мономахові.
У збірнику 1076 р. є цікава стаття про читання книжок. Автор радить читати книжки помалу «й тришды обраштаяся о единой главизне». Тільки тоді приносить книжка користь. Щоби виказати користі з читання книжок, автор послуговується ось якими порівняннями й образами: узда є кермою і стримом для коня, для праведника — книги; не збудується корабель без цвяхів, ні праведник без читання книжок; як людина в полоні лине думкою до батьків, так думки праведника линуть до читання книжок; прикрасою для жовніра є зброя, для корабля — вітрила, для праведника — читання книжок.
Подібну заохоту до читання книжок находимо також у збірнику «Ізмарагд», де в одному місці порівняно книжки з морською глибиною: «Книги до
глубины морю подобни, в ниже пониряюще бисер износят драгій». Цю думку передав у нових часах Франко у збірці «Мій ізмарагд».

Книги — морська глибина,
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч труду мав досить.
Дивнії скарби виносить.

Релігійними збірниками були також мінеї, прологи й патерики. Всі вони подавали життєписи святих, тільки уклад цих життєписів скрізь був інший: у мінеях за місяцями на цілий рік, у патериках по поодиноких краях, у прологах у скороченні. З патериків в Україні відомі були: Синайський («Лимонар, або Духовний Луг»), Скитський і Єрусалимський. Вони послужили джерелом та взірцем при укладі українського Печерського патерика.
Збірниками історичного характеру були хроніки, хронографи й палеї. Автори хронік подавали історичні факти по роках так, як вони відбувалися, не дбаючи про те, щоб в’язати їх в одну цілість. Розпочинали коротким переглядом подій від початку світу, по чім ближче й докладніше затримувалися при новіших часах. В Україні відомі були в перекладі на церковнослов’янську мову хроніка Іоана Малали, письменника VI — VII вв., що доводив історичні події до 563 р., хроніка Георгія Амартола, в якого перегляд історичних подій кінчався 842 р., та Константина Манассії, що доводив історію до 1081 р. Палеї подавали старозавітну біблійну історію, переплітаючи її апокрифічними переказами. Були два роди палеї: Толкова й Історична.
Інший характер мали «Пчоли». Були це збірники золотих думок, коротких висловів, що мали загальне значення. Поруч висловів, вийнятих із Святого Письма та писань отців церкви, були там також думки античних грецьких та римських письменників. Завдяки своєму різнорідному змістові, бистроумним помічанням про людську мудрість і глупоту, багатство і вбогість, про гордість і терпіння «Пчоли» подобалися, їх залюбки читали й деякі думки собі засвоювали.
Ось якого роду й характеру були золоті думки, що їх читаємо в «Пчолах»:
Золотоустий сказав: птицям дав Бог пір’я й крила, тому в повітрі літають і від людських сітей тікають; людям дав Бог уміння писати й читати книжки, щоб на них найшли Господній страх, мудрість і розум, і так вони оминули диявольських сітей.
В іншому місці: Золотоустий сказав: як сад-виноград не може видати доброго плоду, коли його не очистимо від сухого хворосту, так і горда людина не може спастися й розумною бути. Або: мудрий Сірах сказав: чоловіче, якщо мідного персня не вмієш на руці носити, то золотого ніколи на руку не клади. Так само якщо нужди й біди не приймеш, то й у добрі не зможеш жити.
В іншому місці: мудрий Арістотель каже: як роса сохне від сонця, так і розумний чоловік гине від злої жінки.
Або: мудрий Арістотель каже: чоловіче, чи ти старий, чи молодий, а хочеш узяти собі дружину, то не гляди ні її скарбу, ні краси її лиця, але найперше питай про її розум, бо розумна жінка всьому добру в своєму домі е початком і навіки вірним приятелем для свого чоловіка і сторожем від усякого лиха.

Аватар користувача
pirate
Адміністрація
Повідомлень: 132
З нами з: 16 липня 2014, 13:30

3. У світі уяви

Повідомлення pirate » 18 січня 2016, 16:01

3. У світі уяви

Апокрифи. Дуже багатий, своїм змістом дуже знаменний і своїм впливом дуже важливий відділ перекладного письменства становлять апокрифи. Були це перекази на біблійні теми, що поставали й поширювалися там, де приймалася християнська віра. Служили вони доповненням і розширенням Святого Письма та біблійних книг. Люди, що приймали християнську релігію, власною уявою й власною видумкою бажали заповнити прогалини, які вони знаходили в біблійних книгах. Так постали різні перекази — про створення світу, янголів, про Адама та Єву, їхній гріх, про старозавітні й новозавітні біблійні постаті, про позагробове життя. Спершу ці перекази поширювалися в усній формі, згодом їх списувано, не раз навіть разом із біблійними книгами, так що тяжко доводилося потім їх вилучити. Були вони, без сумніву, доказом зацікавлення християн релігійними справами, засвідчували їхню побожність, тому церква не ставила перепон їхньому поширенню. Лише з бігом часу, коли вороги католицької церкви почали ними послуговуватися для своїх власних, ворожих церкві цілей, церква заборонила покористовуватися ними, й вони появилися у списках заборонених книг. Але саме ця обставина причинилася до їх поширення, розбуджуючи ще більшу до них цікавість. Апокрифи поширилися в усьому християнському світі й полишили тривкий слід у літературі, мистецтві, усній людовій творчості. На основі апокрифічних переказів описав Данте пекло в «Божественній комедії». Апокрифи за їхнім змістом можна поділити на старозавітні, новозавітні, апокрифи про святих та апокрифи про позагробове життя (есхатологічні). У відділ старозавітних апокрифів входять апокриф про створення світу і людей, про Адама та Єву, про падіння янголів (Книга Єноха), апокриф про Хресне дерево, Завіти дванадцятьох патріархів, про суди царя Соломона. Подій Нового Завіту торкаються апокрифічні євангелії Якова, Фоми, Нікодима, оповідання про Христа (наприклад, «як плугом орав»), Ходіння Богородиці по муках, Виявлення ап. Павла. Були апокрифи, що займалися життям святих — Тирона, Георгія, Микити, Ірини — та позагробовим життям (Іоан Богослов на Фаворській горі та Виявлення Мефодія Патарського).
Що цікавило людей у цих апокрифічних оповіданнях? Відповідь легка.
Передусім апокрифічні перекази й оповідання своїм змістом торкалися питань, які дуже захоплювали людей, що недавно прийняли християнську віру, їхня цікавість туди була спрямована і там знаходила заспокоєння. Крім того, автори апокрифічних переказів виявляли не раз сміливість думки, багатство уяви. Ось як розповідає апокриф про початок світу і постання людини: коли Бог покликав до життя чоловіка, тіло його створив із землі, кості — із каменю, кров — із моря, очі — з сонця, думки — із хмаринок, зір — із світла, віддих — із вітру, тепло — з вогню. Без сумніву, такі помисли припадали до вподоби і вказували на працю людської уяви. Або Соломонові суди. Скільки було тут поля до дотепу, до власних помислів! В одному з таких оповідань йдеться, як один чоловік усе майно записав найстаршому синові. Інші його сини були невдоволені й прийшли на суд до Соломона. Соломон наказав їм принести руку померлого батька. Брати пішли на могилу. Соломон звелів своїм слугам стежити за ними. Коли брати стали розкопувати могилу, найстарший просив, щоб не робили цього, обіцяючи поділитися з ними маєтком. Коли Соломон це почув, признав увесь маєток найстаршому.
Апокрифічна література ширилася на українських землях в багатьох редакціях і відписах і полишила тривкі сліди в письменстві, в усній народній творчості й мистецтві. Не згадуючи вже про те, скільки слідів полишили апокрифічні перекази в народних піснях, казках чи писаннях пізніших письменників — Галятовського, Радивилівського чи Руданського. Спинимося для вказання розміру цього впливу хоч би на народних віруваннях, що в’яжуться з різними деревами й рослинами. Сосна — вірить наш народ подекуди ще сьогодні — все зелена тому, бо показалася нездатною на цвяхи при страсній муці Христа; осика — проклята Богом, бо не поклонилася Св. Трійці; береза — побіліла зі страху, бо Іуда хотів на ній повіситися; бузина — проклята, бо Іуда на ній повісився; кукіль — чортове зілля, чорт його посіяв. Навіть назви деяких рослин, як божа ручка, божа благодать, ручка матері божої, петрів батіг, чортів горіх та інші, узяли початок з апокрифічних оповідань.
«Ходіння Богородиці». Багатством ярких образів, які є витвором дуже буйної уяви, виповнений апокриф «Ходіння Богородиці по муках». Пресвята Богородиця просить Сина, щоб дозволив їй поглянути на муки грішників. Христос не відмовляє матері. Архангел Михаїл у товаристві чотирьохсот янголів показує Пресвятій Богородиці пекло. При цій нагоді подані описи різних мук, у деяких редакціях з характеристичними рисами українського національного життя. В одному місці почула Пресвята Богородиця плач і страшний крик та спитала, що це за люди кричать. Святий Михаїл відповів: «Це ті, що не повірили в Святу Трійцю, тільки поклонялися сонцю, місяцю, землі, воді, Троянові, Хорсові, Велесові й Перунові». В іншому місці побачила Пресвята Богородиця провалля великої глибини: з обох боків льодяні стіни, зверху люто зціплено морозом, яких триста сажнів морозу. Там зима, якої не зогріти, темрява, якої не освітити, й там скрегочуть грішники зубами. Сказала Пресвята Богородиця: «Ох, яке страшне це місце і лютий мороз!» Сказав Михаїл: «Свята Богородице! Ця вельми зимна мука нечесним людям, що творять на землі чари, омани, ворожби та похваляються своїми нечистими силами». Побачила Свята Богородиця там під льодом велику силу чоловіків і жінок, що задубіли від морозу, наче лід, що нагі сиділи на дні. Від них виходили морозні іскри й невпинний крик: «Горе, горе нам!» Спитала Свята Богородиця Михаїла: «Чим згрішили оці?» Сказав Михаїл: «Це є грішники, немилосердні багачі, що відпихали вбогих від своїх воріт; мерзли сироти під їх ворітьми. Тому так мучаться»... У дальшій своїй мандрівці бачила Пресвята Богородиця муки злодіїв, розбишак, п’яниць, чародіїв, чарівників, ворожок, грішних дяків, монахів, священиків, мельників, багачів, грошолюбів, лихварів, клеветників, обмовників, тих, що борозну переорюють, що насіння крадуть, молотильників, ковалів, ткачів, кравців, шевців, римарів, тих, що сіль крадуть... Заплакала й просила Сина, щоб змилувався над ними. Сказав Христос: «Ради милосердя мого Отця, ради молитов Матері, ради Михаїла й багатьох мучеників даю вам, грішники, звільнення від мук на час від Великого четверга до Зелених свят...»

Повісті. «Варлаам та Йоасаф». Подібно до апокрифів, витвором буйної уяви є також повісті. Деякі з повістей, що прийшли до нас із Візантії мають первісне своє джерело на далекому Сході, в арабських та індійських казках. В Індії має своє джерело й повість про Варлаама й Йоасафа. Є це переробка життєпису індійського царевича Сіддхартхи, відомого під ім’ям Будди, в дусі християнських ідей. З Індії до Єрусалима привіз її монах монастиря св. Сави. Відси розійшлася вона по всьому християнському світі. Завдяки дуже гарячій обороні християнського світогляду добула собі широкий розголос. Її авторство приписувано навіть одному з найбільших світочів християнства — Іоанові Дамаскінові. В повісті розповідається про індійського царя Авеніра, що був завзятим ворогом християнської віри. В Авеніра довго не було дітей. Коли вродився йому син Йоасаф, ворожбити сказали, що царевич буде славний, але його слава буде не з цього світу, бо він стане християнином. Зажурився цар Авенір і постановив цьому запобігти. Казав побудувати окрему палату, де у відокремленні від світу, під опікою й охороною певних людей ріс і виховувався молодий царевич. Ніхто чужий не мав туди доступу. Але раз забажав царевич поглянути на місто. Цар дозволив. В часі поїздки по місті побачив царевич перший раз немічних, старих, недужих людей і дізнався, що на світі є недуги, є старість, є смерть. У його голові розбудилися нові думки: думки про марність життя. Саме тоді проживав у пустині пустинник Варлаам. Божий голос звелів йому зайнятися царевичем. Варлаам прийшов до палат. Але слуги не хотіли допустити його до царевича. Тоді Варлаам сказав, що він приніс царевичеві дорогоцінний камінь, що має силу лікувати недужих, а глухим давати слух. Слуги його пустили. Тоді Варлаам розпочав із царевичем розмову й пояснив йому правди християнської релігії, послуговуючись різними оповіданнями й притчами. Розповів Йоасафові також «Притчу про єдинорога», що стала згодом славна й відома завдяки перекладам і переробкам у різних літературах. Ішов, говорив Варлаам, чоловік пустинею. Нараз побачив єдинорога й почав утікати. Утікаючи, потрапив у провалля. На щастя, в бічній стіні провалля росла берізка, і чоловік ухопив її руками. Повиснув над безоднею. По хвилині спер ноги на твердій опорі і став розглядатися, де він і що з ним. І ось що побачив. Над ним стояв єдиноріг, а на дні провалля розложилася страшна зміюка. Глянув чоловік на єдину свою надію, на берізку, й побачив, що її коріння невпинно підгризають дві миші: біла й чорна. І похололо на серці в чоловіка. Аж ось доглянув він на вітті берізки краплини меду. Про все забув і став їх досягати.
У тій притчі хотів Варлаам дати царевичеві образ людського життя. Різні небезпеки є в ньому. Дві миші — це день і ніч, що невпинно вкорочують людський вік; єдиноріг — смерть; змій — вічна загибель, що жде неправедних. Все-таки про всі небезпеки чоловік забуває в погоні за короткими розкошами, принадами й радощами життя.
Проповідь Варлаама зробила враження. Царевич став християнином. Коли дізнався про це цар Авенір, різними засобами пробував відвести сина від християнства. Але царевич силою волі переміг усі спокуси. По смерті батька завів у своєму царстві християнську віру, потім пішов у пустиню до Варлаама й там жив іще 30 літ.
Поетичний переспів притчі про єдинорога дав в українській літературі Іван Франко у «Притчі про життя». Тільки коли у Варлаамовій притчі провідною думкою є марність людського життя, Франко у своїй притчі призадумується, де людина має шукати медових краплин. Радить глядіти їх у високих ідеях та змаганнях, тоді й життя буде мати свою вартість, свою ціль, красу й принаду:

Та одно лиш нам
Лишилось те, чого ніяка сила,
Ніяка нам пригода взять не може:
Це чиста розкіш братньої любові,
Це той чудовий мед, якого крапля
Розширює життя людськеє в безмір,
Підносить душу понад всю тривогу,
Над всю турботу із-за діл минувших
В простори, повні світла і свободи.
Хапайте сквапно каплі ті, брати!
Бо лиш в тому, що серце ваше чує,
Чим груди повні, чим душа живе,
У розкоші любові та бажанні,
Братерстві, у надії, у змаганні
До вищих, чистих сфер лежить ваш рай.

«Троянська війна». «Александрія». Авторство повісті про Троянську війну приписували видуманим сучасникам Троянської війни — Діктісові й Даресові.
Зміст повісті: Гекубі, дружині троянського короля Пріама, снився сон, що її син стане причиною загибелі Трої. Коли прийшов на світ Паріс, його відвезли в гірські провалля. Але пастухи врятували його, і він виріс між ними. Одного дня прийшли до нього богині Юнона, Мінерва й Венера за дорученням Зевса, щоб той розсудив, котра з них найкраща. Паріс вирішив спір богинь на користь Венери, за що вона пообіцяла йому в дар найкращу жінку — дружину короля Менелая Єлену. Викрадення Єлени стало причиною Троянської війни.
«Александрія» — це повість про Александра Великого, якого постать окружив старовинний світ світлою славою, про якого складав перекази, співав пісні. У повісті він — син єгипетського царя-ворожбита Нектанеба. В часі своїх походів на Схід бачить давні дива. Бачить людей на два лікті, інших на два сажні, песиголовців, людей із пташиними голосами й таких, що мають шість рук. Бачить жінок, що вкриті щетиною. Переходить землі, що полискують дорогим камінням, доходить до місця, де сонце сходить. Зустрічає нечисті народи Гога й Магога й проганяє їх за північні гори. Дерева, що говорять людською мовою, ворожать йому смерть. Умирає у Вавилоні.
Повість «Александрія» має назву псевдокалісфенової повісті, бо авторство її приписували хибно Калісфенові. Видно, що наївна казкова фантастика цієї повісті колись людям подобалася, бо позістало з неї багато відписів, переробок і редакцій.
«Живе озеро» (оповідання з «Александрії»): Коли кухар Александра забрав сухі риби й пішов полоскати їх до озера, сталося дивне диво. Як тільки намочив риби в воді, вони віджили й повтікали в глибину. Кухар Феліон налякався, побіг і розповів про це цареві. Здивувався Александр і, не ймучи йому віри, велів знову набрати риби й пішов сам із своїми воєводами до озера. І знову, як тільки занурено риби у воду, вони віджили й поплили в глибину. Здивувалися воєводи, а Александр сказав: «Слава Богу небесному, браття! Показав нам Господь живуче озеро». І стояв Александр три дні при тім живучім озері. Скупався в ньому сам, і проявилася в нього велика сила й молодеча міць, немовби йому було вісімнадцять літ. І велів цар усьому війську в озері скупатися...
«Індійське царство». «Сінагріп і Акір». Подібно до «Александрії», багатством фантастичних образів та описів визначається повість про Індійське царство, що збереглася в тому самому рукописному збірнику, що «Пісня про похід Ігоря». В основу тієї повісті ляг лист легендарного царя пресвітера Іоана до грецького царя Мануїла. У XII в. скрізь
у християнському світі ширилася думка, що десь далеко на Сході, в Азії, царює якийсь християнський цар, пресвітер Іоан, і від нього надіялися хрестоносці підмоги у змаганнях із мусульманами. В своєму листі, оповідається в повісті, цар Іоан пресвітер написав у відповідь цареві Мануїлові, що питав його про силу та чудеса Індійського царства ось що: «Якщо бажаєш довідатися про мою силу та всі чуда мого царства, продай своє царство та прийди до мене сам і послужи мені — а я зроблю тебе слугою... Я є цар над трьома тисячами царів і шістсот». Далі дає цар Іоан опис свого царства, в якому є дивні люди, дивні звірі, дивні птиці. Багато там золота, срібла й дорогого каміння, натомість нема ні гадюк, ні комарів, ні мух, нема ні бідних, ні скупарів, ні брехунів.
Повість про Сінагріпа та Акіра збереглася разом із повістю про Індійське царство в тім збірнику, що й «Пісня про похід Ігоря». Джерел повісті треба шукати у східних казках, як це виказує порівняння повісті з оповіданням, що знаходиться в арабському збірнику казок «Тисяча й одна ніч». Розповідається в повісті про багатого й мудрого Акіра. Був він дорадником царя Сінагріпа, що панував в Адорській (Арабській) і Наливській землях. Акір, не маючи дітей, прийняв за сина небожа Анадана. Одначе невдячний Анадан кинув наклеп на свого добродія перед царем, і цар велів Акіра вбити. Вірний слуга врятував його. Тим часом про мниму смерть мудрого Акіра дізнався фараон і поставив Сінагріпові домагання, щоб цей послав йому такого будівничого, який збудував би палати між небом і землею та відгадав його загадки. Загрозив війною, якщо Сінагріп цього не зробить. Сінагріп став жалувати за Акіром. Тоді слуга виявив йому, що Акір живий. Зраділий цар вислав Акіра до Єгипту. Акір вив’язався із тяжкого завдання так, що до крил двох орлиць велів прив’язати клітку. До клітки всадив хлопчину, який уносився вгору й кричав на єгиптян, щоб дали йому матеріалу, бо хоче будувати город. Щасливо відгадав Акір також інші загадки. Серед почестей повернувся додому. Невдячного Анадана досягнула кара по заслузі.
Повість подобалася завдяки наукам, які Акір давав молодому Анаданові. Говорив він таке: «Ліпший горобець у руці, ніж тисяча птиць у повітрі»; «Ліпше гарна смерть, ніж погане життя».
«Стефаніт та Іхнілат». «Девгеній Акріт». В індійському збірнику казок «Панчатантра» («П’ятикнижжя») треба шукати джерела грецької повісті «Стефаніт та Іхнілат». З названого збірника вийшли індійські («Гітопадеза»), перські («Каліла-ва-Дімна»), арабські й грецькі переробки оповідання про двох шакалів, із яких один лукавий, Іхнілат, очорнює бика перед царем левом. Каже, що бик задумує повалити лева з престолу. Одночасно підбурює бика проти лева. Лев карає бика смертю. Коли правда виявляється, карає й лукавого шакала. Повість має форму оповідання в оповіданні. В одне оповідання вплітається друге, в це знову нове — так що виходить цікава плетінка. Провідна думка повісті «Стефаніт та Іхнілат» збігається з думкою приповідки: «Хто під ким яму гребе, сам у неї падає».
Повість про Девгенія Акріта є переробкою візантійської поеми про Дігенеса Акрітеса, що постала у X в. як відгомін боротьби із сарацинами. Герой повісті Девгеній (Дігенес) дістав ім’я відси, що був сином араба й грекині (походив із двох родів).
Зміст: арабський цар Амір викрав грецьку дівчину-красуню з царського роду. Її брати його доганяють. Одначе Амір годиться прийняти християнську віру. Тоді вони віддають йому сестру за жінку, тим більше що він і «багатством багатий, і славою славний, і силою сильний». У Аміра й грекині є син Девгеній. Уже в молодих літах убиває він лева. Потім одержує перемогу над царем Філіпатом та його донькою Максиміяною. Перемагає також Стратига й одружується з його донькою.

Аватар користувача
pirate
Адміністрація
Повідомлень: 132
З нами з: 16 липня 2014, 13:30

4. Для християнства

Повідомлення pirate » 18 січня 2016, 16:02

4. Для християнства

Зав’язки оригінальної творчості. Переклади й переробки, що були досі предметом нашого розгляду, мали велике значення в житті українського народу. Книги Св. Письма, писання святих отців церкви, збірники релігійного характеру поширювали й закріплювали християнську віру, впливали на народний світогляд, на моральні й етичні погляди народу. Життєписи святих, ідеали, які вони висували, без сумніву, причинювалися до витворення аскетичних уподобань, до постання монастирів та до розвитку чернечого життя. Література повістей та апокрифів дала багато фантастичного матеріалу, який народ використав на свій лад у піснях і казках. Крім цього, під впливом перекладів, спираючися спершу на чужі взірці, стали й українці писати свої власні оригінальні твори, які дали основу під дальший розвиток української літератури.
Перші прояви та перші зав’язки оригінальної літературної творчості давніх українців бачимо подекуди вже в перекладах і переробках. Не все перекладено дослівно. Українські перекладачі робили часом зміни й переробки відповідно до свого розуміння, смаку, уподобання, — словом, вносили вже до літератури перекладів власну оригінальну творчість. Після того лише приступили до самостійної літературної праці. Чим далі ми входимо в глибину століть, тим слово «література» має ширше значення. Його поняття розтягається й на такі писання, як проповіді, життєписи святих, релігійні повчання, які сьогодні є вже поза межами літератури у вузькому розумінні слова, чи то поза межами красного письменства.
Не всім творам староукраїнської літератури судилося дійти до наших часів. Те, що дійшло до нас, — це тільки одна частина давньої творчості. Багато давніх рукописів утратилося в часі татарського лихоліття, в добі першої Руїни. Разом із занепадом монастирів, у яких головно процвітала літературна праця й де головно зберігалися книги, втратилося також багато творів давнього письменства. Все-таки те, що дійшло до нас, є свідоцтвом розмаху, творчої сили й таланту давніх письменників.
Цей розмах оригінальної творчої праці, що його виявили деякі письменники в домонгольській добі, заслуговує на тим більший подив, коли зважити, що круг освіти, який давали тодішні школи, не був широкий. Школи були головно при кафедральних церквах і при монастирях. Є звістки, що деякі з князів дуже пильно дбали про науку. Так, про Володимира Великого говорить літописець, що він казав збирати дітей дружинників і давати їх у науку. Такі самі звістки маємо про Ярослава Мудрого. Одначе наука зводилася тільки до читання, писання, рахунків, деколи грецької мови. Тільки зрідка подибуються люди, що досягли вищого літературного рівня й засвоїли кращий спосіб вислову.
Письменників із прикметами вищого стилю, що дбали про красу вислову і в тій цілі послуговувалися порівняннями, поетичними образами та багатими засобами візантійського красномовства, причислюють історики літератури до т. зв. вищої школи. Тих, що писали просто й ясно, дбаючи про зміст, а не про форму, називають письменниками нижчої школи. До письменників вищої школи належить у першу чергу митрополит Іларіон. Крім нього, треба ще сюди причислити Клима Смолятича й Кирила Турівського.

Митрополит Іларіон. Іларіон був священиком у Берестові, близько Києва. Там вишукав собі печеру, в якій проводив час у пості, молитвах і побожних співах. У Берестові мав свій літній двір князь Ярослав Мудрий. Великий князь звернув свою увагу на Іларіона, його побожність, чесний характер та його освіту і вплинув на єпископів, щоб вони вибрали Іларіона митрополитом у Києві в 1051 р. Був це перший випадок, що українець засів на митрополичому престолі, бо досі це місце займали греки.
Про Іларіона словами високої похвали згадує літописець. «Бе, — каже він, — муж благ, книжен и постник».
Іларіон полишив твір «Слово про закон і благодать». Він має теологічний, догматичний характер. Автор розуміє під законом Старий Завіт, під благодаттю — Новий, порівнює обидва Завіти й виказує, що Старий був тільки слугою Нового, його тінню. У кінцевій частині «Слова» містить «Похвалу князеві Володимирові», в якій хвалить Володимира Великого за те, що просвітив Україну світлом християнської віри. Твір закінчує молитва, в якій автор просить, щоб Бог не кидав нового стада.
У «Похвалі» говорить Іларіон, що кожний край хвалить того свого вчителя, що просвітив його світлом християнської віри. Хвалить Рим Петра й Павла, Азія — Іоана Богослова, Індія — Фому, Єгипет — Марка. Треба також українцям прославити великого князя української землі Володимира Великого, що не в невідомій землі панував, а в українській, про яку знають та про яку чують на всіх кінцях землі. Потім славить автор князя Володимира, прирівнюючи його заслуги до заслуг Константина Великого. Хвалить також Іларіон Володимирового сина Ярослава Мудрого, що не тільки не зменшив діла свого батька, навпаки — поширив його, будуючи церкви, прикрашаючи їх. При кінці звертається до князя Володимира з проханням, щоб устав із гроба, глянув на добутки своєї праці — на розвиток християнства, на багатство Києва — й подякував Богові.
Закінчує «Похвалу» патріотична молитва: «Тебе взиваємо, правдивого Бога, до Тебе, що живеш на небі, очі наші підносимо, до Тебе руки наші здіймаємо, молимося Тобі: зглянься на нас, бо Ти Добрий, чоловіколюбний, помилуй нас, взиваючи грішників до каяття і на Страшному Суді не відлучи нас від тих, що стоять по правиці, тільки наділи нас щасливістю праведних. І як довго стоїть світ, не наводи на нас напасті спокус, не віддавай нас у руки чужинців, щоб не назвали Твоєго города городом зайнятим, а Твоє стадо — зайдами на своїй землі та щоб не сказали в чужих країнах: де є їхній Бог? Не зсилай на нас ні турбот, ні голоду, ні наглої смерті, вогню, потопу, щоб не відпали від віри нетверді вірою. Мало нас карай, багато милуй, мало рань, а милосердно лікуй; мало смути, скоро звесели, бо не може наша душа довго стерпіти Твого гніву, як стеблина вогню. Вкороти свій гнів, умилосердься, бо Твоя є сила милувати й спасати. Тому й продовжи ласку Твою для людей Твоїх: прожени ворогів, покори країни, вкороти голод, наших володарів зроби пострахом для сусідніх країв, посели городи, церкву свою розбудуй, своє добро збережи, мужчин, жінок і молодців вибави. Всіх, що в роботі, в полоні, на засланні, в дорозі, у плавбі, в темницях, в голоді і спразі і наготі, — всіх помилуй, усіх потіш, усіх розрадуй, зсилаючи їм радість тілесну й душевну».
Іларіон виголосив свій твір, як догадуються, в Десятинній церкві в роковини смерті Володимира Великого. Його «Слово» є свідоцтвом не лише його високої освіти, його начитаності, але й його великого таланту. Іларіон знає всі засоби візантійського красномовства, які опанував якнайкраще, вміє використати їх, і використати з почуттям міри, й ужити їх для своєї цілі. Щоб виказати, наскільки вище стоїть Новий Завіт у порівнянні із Старим, вживає автор символічні образи, порівняння, протиставлення (Старий Завіт — місяць, Новий — сонце, Старий — невільниця Агар, Новий — вільна Capa).
Одначе найкращою прикметою твору, що свідчить про національну свідомість автора, про його щиру, гарячу любов до батьківщини, це є та гордість, що він — син української землі, гордість, що диктує йому слова, які виблискують золотими літерами: «Не в невідомій землі панував, а в українській, про яку знають та про яку чують на всіх кінцях світу».

Кирило Турівський. Клим Смолятич. Подібно до Іларіонового «Слова», всі прикмети вищого стилю мають писання Кирила Турівського, якого звали «другим Золотоустим». Кирило Турівський походив із міста Турова (нар. бл. 1130 р.). Замолоду вступив у монастир. Згодом став єпископом у Турові. Крім проповідей і повчань, писав також молитви. У творах Турівського бачимо такі самі засоби візантійського красномовства що й у Іларіона, тільки нема в нього того таланту й почуття міри. Твори Кирила Турівського так переповнені прикрасами — образами, порівняннями, притчами, приповідками, драматичними діалогами, що вони затемнюють головну думку. Ось як зачинає автор свою проповідь на Провідну неділю: «Сьогодні сонце пишається, підіймається вгору й радісно зогріває землю; встало бо нам із могили сонце правди — Христос — і спасає всіх тих, що вірують у нього. Сьогодні місяць зійшов із вищого ступеня й віддає честь більшому світилу: вже старий закон із суботами й пророками скінчився, як засвідчує Св. Письмо, і віддає честь Христовому законові з неділею. Сьогодні гріховна зима скінчилася через каяття, і лід невірства розтанув через пізнання Бога: і так зима служби ідолам закінчилася завдяки апостольській науці й Христовій вірі, а лід Фоминого невірства розтопився через показання Христових ребер. Сьогодні весна пишається, оживляючи земні істоти: бурхливі вітри, тихо повіваючи, годують плоди, земля живить насіння та родить зелену траву. Весна — це є добра Христова віра... бурхливі вітри — гріховні задуми, що завдяки каяттю перетворилися в чесноти...»
Образ розбудження життя в природі під впливом променів весняного сонця служить авторові прикладом для вияснення стану людської душі, що будиться й відроджується до нового життя під впливом євангельської науки. В писаннях Турівського часто можна найти відгомін думок і стилістичних досягнень візантійських проповідників та богословів. Найкращими його творами є молитви, в яких простими словами дає він вислів своїм гарячим релігійним почуванням. Є в них щирість, ніжність і поєтичний лет.
До ряду письменників вищої школи слід причислити й Клима Смолятича. Смолятич був другим українцем, що засів на митрополичому престолі в Києві. Його вибір був причиною великого заколоту, бо відбувся проти волі патріарха. Літопис говорить про нього, що «був книжником і філософом, якого не було на українській землі». Полишив Послання до смоленського священика Фоми, що походить із часів 1147 — 1154 рр. Твір Смолятича цікавий тим, що в ньому находимо спробу оборони вищого стилю. Священик Фома робив докір Смолятичеві за те, що послуговується у своїх листах до князя Ростислава різними стилістичними прикрасами, що спирається на писання грецьких поетів і філософів: Гомера, Арістотеля, Платона. У своєму творі, що є відповіддю Фомі, боронить Смолятич вищий стиль, кажучи, що навіть Христос послуговувався при виголошенні своєї науки образовим поясненням, а саме притчами.

Феодосій Печерський. Письменниками нижчої школи називають дослідники українського письменства тих авторів, що писали просто й ясно, не дбаючи про поетичні прикраси та вважаючи своєю головною ціллю навчити чогось читача. Найвизначнішими з-поміж них є Феодосій Печерський, Яків Мніх, Нестор і Володимир Мономах.
Один із письменників тієї школи, а саме Феодосій Печерський, у великій мірі причинився до розвитку чернечого життя на українських землях, зокрема до розвитку Печерського монастиря.
Про початок цього монастиря, що в культурному житті України відіграв дуже визначну роль, розказує літописне оповідання ось що. Коли князь Ярослав Мудрий поставив Іларіона митрополитом у Києві, його печера, яку він викопав собі над Дніпром, полишилася пустою. По кількох літах зайшов сюди чоловік із города Любеча. Бог вложив у його душу думку піти на Афонську гору. Там звидів він різні монастирі і в одному з них просив ігумена, щоб постриг його в ченці. Ігумен сповнив його прохання й дав йому ім’я Антоній. Потім сказав йому: «Йди знову в Україну, й нехай буде з тобою благословення Святої Гори». Антоній вернувся в Україну, перебував у різних монастирях, але ні одного не злюбив. Став шукати місця, де міг би жити на самоті. Так знайшов над Дніпром Іларіонову печеру. В ній замешкав. Їв сухий хліб, пив воду, молився, постив і розширював свою печеру. Слава про його побожне життя розходилася широко, й до нього стали сходитися люди та просити благословення й молитов. Прийшов і київський князь Ізяслав ураз із дружиною. Згодом став св. Антоній приймати тих, що бажали разом із ним вести чернече життя. Вони розширили печеру, поробили келії, утворили церковцю. Коли число їх збільшилося, Антоній наставив їм ігуменом Варлаама, а сам перенісся на іншу гору. «Жийте, — казав братчикам, — окремо, а я хочу бути сам-один...»
За часів ігумена Варлаама число монахів зросло. Завдяки св. Антонієві вони отримали від князя Ізяслава гору, побудували велику церкву, прибрали її іконами, поставили монастир і зробили огорожу. Від тієї пори став монастир зватися Печерським. Коли Варлаам став ігуменом у монастирі св. Димитрія, св. Антоній на прохання братчиків наставив їм ігуменом Феодосія. Феодосій народився у Василеві (сьогодні Васильків) на Київщині між 1035 і 1038 рр. Молоді літа провів у Курську, куди переїхали його батьки. Про нього розповідає літописець Нестор, що вже хлопцем вирізнявся від інших дітей: не любив забав, читав книжки, виявляв нахил до чернечого життя. Кількома наворотами тікав із дому, щоб поступити до монастиря. Вкінці прийняв його св. Антоній до себе. Як ігумен Печерського монастиря, поклав Феодосій великі заслуги для його розвитку. Передусім зорганізував чернече життя, завів у ньому лад і ввів студитський устав, який роздобув в одного монаха, що приїхав із Греції з митрополитом Георгієм. Устав був суворий: вимагав дуже строгих постів, довгих молитов, точного розкладу й перебігу занять на кожну днину й усунення приватного майна. Власним прикладом старався Феодосій заохотити ченців до аскетичного життя: сам рубав дрова, носив воду, виконував тяжку фізичну працю. Виявив також відвагу, коли гострими словами докоряв князеві Святославові за те, що він прогнав свого брата Ізяслава з Києва.
Попри ці заслуги, які поклав Феодосій для розбудови Печерського монастиря, має він іще заслуги на літературнім полі. Письменником зробило його вивищення на становище ігумена. Феодосій став писати повчання «для братії». У них простими, але теплими й ніжними словами заохочував ченців до аскетичного життя, взивав до витривалості в обітах, велів ходити до церкви, вирікатися світських приман, стерегтися лінощів. Феодосією Печерському приписувано також деякі інші писання, але нема певних доказів, що саме він їх написав. Великим ділом його життя було те, що заложив при монастирі бібліотеку. Це зробило Печерський монастир осередком літературного життя.

Яків Мніх. Про монаха Якова, якого вважають автором двох життєписних творів, не маємо певних звісток. Було кілька монахів того імені. Одного з них призначив св. Феодосій своїм наступником. Цей і мав написати «Пам’ять і похвалу князеві Володимирові» і життєпис Бориса й Гліба. В першому творі хвалить автор Володимира Великого і княгиню Ольгу. Володимира порівнює з цісарем Константином Великим, княгиню Ольгу — з царицею Єленою. У другому описує мученицьку смерть Бориса й Гліба. В оповіданні є описи й образи великої драматичної сили, які роблять враження. Борис на прохання батька вирушає з Ростова проти печенігів. Але не стрічається з ними. В повороті довідується про смерть батька та про задуми брата Святополка. В розпуці й жалобі по батькові, у тривозі й непевності про власну долю рішається здатися на Божу волю. Тим часом Святополк схиляє до себе людей дарунками й велить Путиші й вишгородським мужам убити Бориса. «Якщо, — каже, — ви обіцяли покласти за мене голови, підіть знайдіть мого брата, підшукайте догідну пору й убийте його». Борис затримується над рікою Альтою. Його дружинники радять йому, щоб він ішов до Києва і сам сягнув на престол свого батька. Але Борис відкидає їхню раду. «Я, — говорить, — не підійму руки на свого брата, що заступає мені батька». У великому смутку й тузі він молиться, зітхає, плаче гіркими сльозами й співає побожних пісень. Чути тупіт коло шатра. Вдираються посланці Святополка і без жалю забивають його. З молитвою на устах віддає мученик душу Богові. Також і Гліб дізнається про недугу батька. Дорогою через Смоленськ вибирається до Києва. За Смоленськом доходить до нього звістка від Ярослава: «Не йди до Києва; батько вмер, а Бориса вбив Святополк». Човни Гліба зустрічаються з човнами вбивників. Злочинці перескакують до його човна. У руках тримають мечі, що виблискують, наче вода. Веслярам весла випадають із рук, і всі зі страху деревеніють. Гліб зі сльозами в очах благає вбивників: «Не губіть мене, милі й дорогі браття, не губіть мене! Я не зробив вам ніякого лиха». Але вони не слухають. Нещасний кличе батька, матір, братів, молиться. Горясір дає знак. Кухар Торчин убиває Гліба. Чиста, пахуча жертва несеться до Бога.
У життєписі звертає автор більшу увагу на душевні переживання обох братів, на їхні думки й почування, ніж на опис самих подій. Тим і відрізняється твір Якова від інших життєписних пам’яток.

Нестор. Про життя й мученицьку смерть Бориса й Гліба полишив іще твір монах Нестор. Є він також автором життєпису св. Феодосія. Про життя самого Нестора відомо нам, що прибув до Печерського монастиря скоро по смерті св. Феодосія (після 1074 р.), за ігумена Степана, який прийняв його і постриг у ченці. В першому творі («Читання про життя й погублення блаженних мучеників Бориса й Гліба», що постав між 1081 — 1088 рр.) оповідає Нестор не тільки про життя й смерть, але також про чуда обох мучеників. Кращим і цікавішим є другий його твір — життєпис св. Феодосія. Хоч автор спирався в ньому на візантійські взірці, зокрема на житіє Сави Освяченого Кирила Скитопольського, все-таки виявив у ньому безсумнівний літературний талант. Нестор мав також уложити чи остаточно зредагувати найдавніший український літопис.
У життєписі св. Феодосія підкреслює Нестор між прикметами його вдачі покору. Розповідає, як одного разу Феодосій зайшов до князя Ізяслава. Була вже пізня пора, й князь по довшій розмові наказав того відвезти додому. Візник, що побачив св. Феодосія у скромнім простім одягу, думав, що це якийсь убогий монах, тому просив його пересісти з воза на коня. «Ти, — казав, — кожен день святкуєш, а я працюю. Зробімо так: я ляжу на возі, а ти сідай на коня». Феодосій із покорою сів на коня. Коли задрімав, зліз із коня й ішов пішки. Зійшли ранні зорі. Стали їхати дорогою вельможі, бояри, впізнавали Феодосія й низько кланялися йому. Коли це побачив візник, дуже налякався. Але Феодосій звелів дати йому їсти, наділив дарунками й відіслав додому.
З інших прикмет Феодосія цінує Нестор сміливість виступу, що проявилася в його докорах князеві Святославові, коли той прогнав із Києва свого старшого брата Ізяслава. Говорить про це ось як: «Тоді отець наш Феодосій наповнився Святим Духом і став йому докоряти, що не по правді зробив і незаконно засів, коли прогнав старшого брата. Так-то він докоряв йому, раз пишучи й посилаючи листи, іншим разом — переказуючи через вельмож, які до нього приходили. Після того написав до нього довгий лист із докорами в словах: «Голос крові твого брата голосить на тебе до Бога, як Авеля на Каїна», і, приводячи як приклад багатьох інших давніх гонителів і братовбивників, послав листа. Коли князь прочитав лист, розсердився дуже, загримів на праведного, неначе лев, і кинув лист до землі. Від тієї пори рознеслася звістка, що блаженного присуджено на заслання...»

«Повчання Володимира Мономаха». З багатьох причин дуже цінною пам’яткою староукраїнського письменства є «Повчання Володимира Мономаха дітям». Князь Володимир Мономах — одна з найвизначніших постатей у княжих часах — був сином дуже освіченого князя Всеволода, який славився знанням п’ятьох мов. Від свого батька перейняв Володимир Мономах замилування до книжок і до освіти. Його матір’ю була грецька царівна, донька цісаря Константина Мономаха. На київському престолі панував від 1113 до 1125 р. й полишив по собі світлу пам’ять як розумний князь і добрий організатор. Написав «Повчання дітям», з яким тісно в’яжеться лист до князя Олега. Мономах просить у ньому Олега відіслати йому тіло сина Ізяслава.
Зміст «Повчання дітям». У ньому можна виділити три окремі частини: релігійні вказівки; правила, що торкаються обов’язків князя; й нарешті життєпис самого автора, що має служити дітям прикладом і наукою. Спираючись на Св. Письмо та писання отців церкви, говорить Мономах у релігійному викладі про Божу любов і Божу всемогутність. Коли ми, думає автор, на кого лихі, бажаємо його крові. Натомість Бог терпить усі наші гріхи й дає можливість за допомогою каяття, сліз і молитви одержати над ними перемогу й позбутися їх. Дає також докази Божої всемогутності, діла якої — сонце, місяць, темрява, світло, води, земля, птиці, риби й людина у всіх своїх подобах і обличчях. Закликає до каяття, поклонів, молитов. Навіть серед ночі добре є співати побожні пісні й бити поклони. Так само, сидячи на коні, коли нема іншого діла, ліпше говорити «Господи, помилуй», ніж думати якусь нісенітницю. У другій частині говорить автор про обов’язки щодо ближнього та про повинності доброго господаря. Наказує помагати бідним, брати в опіку вдовиць й сиріт. Забороняє карати смертю: «Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати». Велить додержувати присяги, шанувати священиків, ченців, старших, викинути гордість із серця, застерігатися лінощів. Радить синам самим виконувати усі обов’язки на війні, самим усе пильнувати, ні на кого не покладатися. Гостя треба шанувати, відки не прийшов би, бо гість розносить славу по світу — добру або лиху. Жінку треба любити, але не давати їй влади над собою. «Що вмієте, — закінчує автор свої вказівки, — того не забувайте, а чого не вмієте, того вчіться... І нехай сонце не застає вас у постелі...» У третій частині розказує про різні пригоди й небезпеки у своєму житті, із яких вийшов цілий і здоровий. Говорить це тому, щоб вияснити, що нема чого людям лякатися й тривожитися, бо без Божої волі ніщо не діється. На це дає приклади з власного життя: два тури брали його на роги; лось раз топтав ратицями, другий раз колов рогами; дикий кабан вирвав йому меч; ведмідь укусив його в ногу; лютий звір скочив на плече й повалив його разом із конем. Все-таки Бог стеріг і хоронив його.
При писанні «Повчання» користувався Володимир Мономах «Завітами дванадцятьох патріархів» і такими статтями, як «Повчання синам Ксенофонта» та «Повчання синові Феодори», що ввійшли у збірник князя Святослава.
У світлі рад і вказівок «Повчання» на весь зріст стає перед нами постать самого автора. Являє він собою ідеал християнського лицаря на взір тих лицарів, що в одній руці держали меч, у другій — хрест. Лицарська його вдача проявляється в тих його радах і вказівках, у яких каже своїм синам терпеливо витримувати невигоди воєнних походів, самим на війні усе пильнувати, ні на кого не покладатися, то знову, коли згадує про свої походи проти половців та пригоди на ловах. Поруч із тим є він прикладом доброго, справедливого християнського володаря, що не дозволяє сильнішим кривдити слабших, що велить опікуватися бідними, вдовицями й сиротами, що за святий обов’язок уважає бути гостинним, що в житті керується засадами християнської релігії. Мимохіть насувається порівняння його постаті з постаттю Карла Великого, як вона виходить у старофранцузькій «Пісні про Роланда».

Печерський Патерик. Твори письменників «нижчої школи» своїм змістом у великій частині належать до пам’яток агіографічного письменства, якого головною темою є життя й подвиги святих. Такими творами є писання монахів Якова і Нестора, оповідання про життя св. Антонія, перенесення мощів св. Миколая. Найвизначнішим пам’ятником цього саме роду літератури на українському ґрунті є Печерський Патерик, що постав на взір грецьких патериків. Є це збірка оповідань про життя й чуда святих ченців, що проживали в Печерському монастирі. Печерський Патерик був найпопулярнішим твором староукраїнського письменства.
В основу Патерика лягли писання Симона, Полікарпа й «Слово про перших ченців Печерського монастиря», автором якого вважають Нестора. Симон був володимиро-суздальським єпископом у 1214 — 1226 рр. Написав Послання до Полікарпа, в якому нагадує йому, по що прийшов у монастир, і радить позбутися сміливих мрій і честолюбних забаганок. Для прикладу, яким повинно бути його життя, подає автор життєписи визначних печерських монахів. Збірку оповідань Симона доповнив монах Печерського монастиря Полікарп новими оповіданнями й надав своєму творові форму Послання до Акиндина. Згодом поставали нові редакції Патерика, з яких найважливіша «касіянівська» редакція 1465 р., зладжена на доручення крилошанина Касіяна. Сьогодні думають, що форма листів, яку бачимо в Патерику, є тільки літературною формою. Цю форму прийняли Симон і Полікарп від візантійських письменників. Їхньою метою було вславити Печерський монастир, підкреслити його велике значення як осередка давньої культури. Для пізнання духовного життя в давній Україні Печерський Патерик має першорядну цінність. З нього дізнаємося, хто вступав у монастир, як жили ченці в монастирі, чим вони займалися, які були взаємини між князем та монахами, які були монастирські маєтки, хто ними завідував, які чесноти чернечого життя вважалися найкращими тощо. Друком вийшов Патерик у 1635 р. в польській мові заходом Сильвестра Косова, у 1661 р. — в церковнослов’янській мові.
На характер оповідань, що ввійшли до складу Печерського Патерика, кинуть світло два приклади.
Маляр Алімпій. Молодого Алімпія віддали батьки в науку іконного малярства. Він допомагав у роботі грецьким митцям, що малювали образи в церкві Печерського монастиря за князя Всеволода Ярославича та ігумена Никона. В часі тієї роботи побачили всі, як ясним блиском засвітився образ Пресвятої Богородиці. І не могли глядіти на ясне сяйво й попадали ниць. І ось із уст Пресвятої Богородиці вилетів білий голуб, перелетів до уст Спасителя і там зник. Потім знову вилетів із уст Спасителя, сідав на образах святих і зник за намісним образом Пречистої. Хотіли його зловити, але ніде не було драбини. Тим часом голуб ізлетів знову й заховався в уста Спасителя. І знову світло, ясніше від сонця, освітило всіх. Попадали ниць і поклонилися Господові. З ними був Алімпій, що бачив діло Св. Духа.
Після того Алімпія пострижено в ченці Вмів він прегарно малювати й прикрашати ікони. Працював із замилуванням, з любові до Бога. Відновлював даром образи до різних церков і не відчував утоми. Днями працював, вночі молився і співав пісні. Одного разу побожний чоловік доручив йому намалювати ікону. Але Алімпій занедужав і не міг працювати. Чоловікові, що питав його про ікону, сказав: «Не приходь до мене й не докучай. Ікона в день празника стане на своєму місці». В навечір’я пр’азника Успіння знову прийшов побожний чоловік і докоряв Алімпієві, що образ не готовий. На докори відповів Алімпій: «Чи неможливе це для Бога ікону своєї Матері словом намалювати?..» Після відходу чоловіка ввійшов у кімнату світлий молодець і зачав працювати. Алімпій подумав, що розгнівався на нього власник жони і прислав іншого маляра. Але надто скоро працював молодець, надто скоро поступала робота вперед. До трьох годин образ був готовий. Коли настав вечір, не було ні молодця, ні ікони. Тим часом власник ікони цілу ніч провів без сну, у смутку, що не заслужив на ласку. Коли рано ввійшов у церкву, побачив образ на своєму місці. Злякався, побудив рідню й челядь, і всі пішли до церкви. Там побачили ікону, що ясніла, як сонце. Потім пішли разом із ігуменом до преподобного Алімпія. Ігумен запитав: «Отче! Хто це намалював ікону?» Той відповів: «Ангел намалював її і ось тепер стоїть і хоче мене забрати». По тих словах віддав Богу душу.
Григорій Чудотворець. Григорій вийшов раз до Дніпра по воду. Тієї самої днини прийшов сюди князь Ростислав Всеволодович. Задумав він іти походом проти половців і бажав отримати благословення Печерського монастиря. Коли княжі дружинники побачили старця, стали з нього сміятися. Але старець пророчим духом бачив їхню близьку смерть і став їх взивати до каяття, бо «всі ви у воді помрете враз із вашим князем...» Князь Ростислав розгнівався, велів зв’язати старцеві руки й ноги та кинути його в воду. Старець потонув. Третього дня знайшли його в келії. Одяг його був мокрий, лице ясніло, і сам був неначе живий. Князь Ростислав із усією дружиною потонув у річці, як це передбачив св. Григорій.

«Ходіння ігумена Данила». Подібно до Печерського Патерика, улюбленим читанням давніх українців було «Ходіння ігумена Данила». В часах, у яких ширилася на українській землі християнська релігія, поширився також звичай відвідувати місця, в яких жив та продовжував свою науку Христос. Таких людей називали паломниками, бо вони привозили зі Святої Землі на пам’ятку пальмові галузки. Деякі з них описували свої враження з подорожі в книжках, які називано також «паломниками» або «странниками», чи «ходіннями».
Найціннішою пам’яткою тієї галузі творчості є паломник ігумена Данила, що відбув свою подорож за панування Святополка II. Ігумен Данило походив із Чернігівської землі або був ігуменом в якомусь монастирі на Чернігівщині, бо прирівнює ріку Йордан до ріки Снов, яка пливе у Чернігівській землі. У Палестині пробув понад два роки, від 1106 до 1108 (дехто думає, що 1112 — 1113), коли там королем був Балдуїн. Опис почав Данило від хвилини, як відплив із Царгорода. Його дорога йшла через Ефес, береги Лікії, Кіпр до Яффи. З Яффи прибув до Єрусалима й замешкав у монастирі св. Сави. Дуже докладно описав Єрусалим та його околиці. Завдяки такому точному описові його твір переложено в наукових цілях у XIX в. на мови грецьку, німецьку й французьку. Описи місцевостей оживив Данило деякими апокрифічними переказами й легендами, як оповіданням про вогонь, що сходить з неба й запалює світло на Господнім гробі. Дуже цінним є твір Данила завдяки ясній, виразній національній його свідомості та прив’язанню й любові до батьківщини. «Что хощеши, ігумене руський?» — питає його король Балдуїн. Данило відповідає: «Княже мой! Господине мой! Молю ти ся Бога діля і князей діля руських, повели ми, да бих і аз поставил своє кандило на гробі святім всея Руськия земля». Те що Данило ставить світло на Господнім гробі не тільки від себе, за свої гріхи, а від усієї української землі, приносить честь його імені. Із описів краєвидів примітний краєвид з-над берегів ріки Йордану:
«Йордан ріка тече бистро, а береги має з того боку вельми круті, з цього боку пласкі. А вода його мутна й солодка дуже, і не можуть напитися досита ті, що п’ють цю святу воду; а ця вода здорова для тих, що п’ють її; не болить нічого від неї. В усім Йордан схожий на ріку Снов, так само широкий та глибокий, і вельми круто та швидко тече; оболоння має, як і ріка Снов; а завглибшки чотири сажні посередині самої купелі, як я сам переконався і змірив, бо перебрів на другий бік Йордану і багато походив по тім Йорданськім березі. Завширшки Йордан є як ріка Снов при усті. А є багато дерев на Йорданському березі превисоких, неначе верби, але це не верби; вище купелі неначе лози — багато її на березі Йордану, але це не наша лоза, а інша... І є тут тростини багато, і багато звірів живе, і свиней диких тут безліч, і багато пардів; є тут і леви по той бік Йордану, в камінних горах тут і родяться.
Інші гори є під тими горами, білі дуже, і ті є близько Йордану. І тут є місце оподалік на два достріли від Йорданської ріки, лицем до сходу, де пророк Ілія був взятий на огняній колісниці на небо. І тут є близько потік Ілії, наповнений водою, а вода холодна й солодка. Тут є і печера св. Іоана Предтечі Христового, коли жив тут у цій святій печері. А тут близько є ще друга печера, де жив пророк Ілія з учеником своїм Єлисеєм. І все те бачив я своїми грішними очима. І подобив мене Бог тричі бути на Йордані, і в сам праздник хрещення води був я на Йордані з усією моєю дружиною, і бачили ми благодать Божу, що сходила на воду Йорданську, і багато народу приходить тоді до води зі свічками, і всю ніч буває спів та свічок горить безліч. Опівночі буває хрещення води, бо тоді Дух Святий сходить із неба на Йорданські води, і гідні люди добре бачать, як сходить Святий Дух, а всі народи того не бачать, тільки всякому чоловікові буває велика радість у серці. Коли ж священики занурять чесний хрест і промовлять: «Во Йордані крещащу ти ся, Господи», тоді всі люди вскакують в Йордан, хрестяться в річці, як і Христос опівночі хрестився від Іоана».

Аватар користувача
pirate
Адміністрація
Повідомлень: 132
З нами з: 16 липня 2014, 13:30

5. Лицарський побут у письменстві

Повідомлення pirate » 18 січня 2016, 16:02

5. Лицарський побут у письменстві

Літописи як літературні пам’ятки. На перший погляд, і паломник ігумена Данила, що подає відомості з обсягу географії, і «Руську Правду», що є збіркою звичаєвого права в давній Україні, і староукраїнські літописи, що подають історичні факти, можна вважати науковими творами, які виходять поза межі літератури у вузькому розумінні слова. Але і паломник ігумена Данила, і староукраїнські літописи, крім своєї наукової вартості, мають ще й літературну. Паломник Данила — завдяки вплетеним апокрифічним оповіданням і легендам, староукраїнські літописи — завдяки своєму поетичному забарвленню та останкам народних пісень і народним переказам, які ввійшли до їхнього складу.
Постання староукраїнських літописів — це дуже складне питання. Хоч над його виясненням довгі літа працювали визначні дослідники, висліди їхньої праці не скрізь однозгідні. На основі різних літописних заміток, записок, літописних оповідань поставали найперше літописні зводи. Кілька зводів, що їх сполучено разом в одну цілість, творять літописний збірник. Одним із найдавніших літописних зводів є так званий Несторовий літопис.
Найдавнішими збірниками, в яких зберігся Несторовий літопис, є Лаврентіївський та Іпатський. Лаврентіївський постав у 1377 р. на півночі. Зладив його монах Лаврентій. Пізніший є волинський Іпатський збірник, що постав в Іпатськім монастирі в Костромі з початком XV ст. В Іпатському збірнику першу складову частину виповнює «Повість врем’яних літ», у якій історичні події доведеш до 1110 р. Неначе продовженням «Повісті» є Київський літопис, що доводить історичні події до 1201 р. і виповнює другу частину Іпатського збірника. Третю частину збірника становить Галицько-Волинський літопис, у якому опис історичних подій кінчається 1292 роком.
В основу Несторового літопису були покладені давніші літописні зводи: Феопемпта з 1039 р., Никона Великого з рр. 1069 — 1073 і Початковий звод з 1112 р. Спираючись на них, Нестор дав новий літописний звод, якого наголовок такий: «Се повести времянных лет, откуду есть пошла руская земля, кто в Киеве нача первое княжити и откуду руская земля стала есть». В Несторовім літописі оповідання починається від історії Ноєвих синів і розселення народів після збурення Вавилонської вежі. Йде коротка історія ассирійців, вавилонян і греків. Потім автор дає опис звичаїв слов’янських племен. Від 862 р. разом із оповіданням про покликання варязьких князів зачинається історія Київської держави. Найважливішою частиною літопису є хрещення України за Володимира Великого.
Питання авторства «Повісті» — спірне. Одні вчені приписували її Несторові, інші — Сильвестрові, ігуменові Видубицького монастиря. За авторство Нестора промовляє дуже виразне свідоцтво автора Печерського Патерика монаха Полікарпа, який у життєписі Микити Затворника між монахами, що молитвами проганяли бісів, згадує Нестора, «що написав літопис». Учені, що заступали противний погляд та відкидали авторство Нестора, спиралися на противенства, які дійсно існують між творами, що їх певно написав Нестор (життям Бориса й Гліба, життям Феодосія) і відповідними оповіданнями в літописі. Сьогодні приймаємо, що Нестор був автором одного з літописних зводів, а саме «Повісті врем’яних літ». Сильвестр був тільки пізнішим її редактором.

Літописні перекази. Різні були джерела, що служили поміччю при зложенні найдавнішого українського літопису. Були між ними твори візантійського письменства: хроніки, палеї, життєписи, були державні документи, договори українських князів із греками, оповідання наочних свідків (наприклад, воєводи Яна Вишатича), апокрифи. Крім цього, дуже важливим джерелом служили народні перекази й останки народних пісень, що оживлюють літописне оповідання й надають йому поетичного забарвлення. Ось деякі з них у вільному викладі.
Легенда про св. Андрія. Св. Андрій, брат св. Петра, проповідував християнську віру в Синопі, на берегах Чорного моря. З Синопа прийшов до Корсуня, з Корсуня над Дніпровий лиман. Захотів піти до Рима, пішов горі Дніпром і станув на київських горах. «Чи бачите, — звернувся до учеників, — ці гори? На них заясніє Божа ласка, постане великий город, і здвигне Бог багато церков». Потім вийшов на гори, поблагословив їх і поставив хрест. Відси пішов на північ, між словенів, де є Новгород. Побачив тут людей, що купаються, б’ються віниками і здивувався. Потім пішов до варягів, відси до Рима і скрізь розповідав, що бачив у словенів, як купаються в дерев’яних лазнях, як б’ють себе віниками й ледве живі вилазять із купелі.
Легенда про св. Андрія дуже цікава. З одного боку, бачимо в ній намагання прославити город Київ — як такий, що про нього проголосив уже пророцтво один із Христових апостолів. З другого боку, за всіх поплутаних звісток про мандрівку св. Андрія видно виразну нехіть мешканця південних земель до північних племен, яких звички та поведінку він висміює.
Переказ про заложення Києва. Поляни жили родами. Були серед них три брати: Кий, Щек і Хорив, що мали сестру Либідь. Кий сидів на горі Боричевій, Щек на Щекавиці, Хорив на Хоривиці. Вони заложили город і назвали його на честь найстаршого брата — Київ. І був коло города великий ліс і бір, і вони полювали на звіра. Інші, що не знають, говориться в переказі далі, кажуть, що Кий був перевізником, бо був там тоді перевіз з одного боку Дніпра на другий. Але якщо б Кий був перевізником, не ходив би до Царгорода. Тільки цей Кий княжив у своїм роді. До якого царя ходив, не знаємо, але те знаємо, що прийняв його цар із великою почестю. Коли вертався Кий до Дунаю, побудував малий город, в якому хотів осісти зі своїм родом. Але не дали йому ті, що близько жили. Ще досьогодні називають мешканці над Дунаєм місце Києвець. Кий прийшов у свій город Київ і тут закінчив життя. І брати його й сестра закінчили тут життя.
Хозарська данина. І найшли їх (полян) хозари і сказали: «Платіть нам данину!» Поляни подумали й дали їм від хати меч. Понесли його хозари до свого князя й своєї старшини і сказали: «Ось найшли ми одну данину». Вони запитали: де? «В лісі на горах над рікою Дніпром». «Що дали?» Вони показали меч. Тоді сказали старці: «Недобра данина, княже. Ми дійшли до зброї, що гостра тільки з одного боку, а в них зброя обосічна; вони будуть брати данину від нас і від наших країн». Це й сталося,
Смерть Олега. Запитав раз князь Олег ворожбитів про свою долю. Один віщун ворожив йому, що його улюблений кінь стане причиною його смерті. Коли про це почув князь Олег, віддав коня слугам, а собі наказав подати іншого. По кількох літах вернувся з походу й запитав про свого коня. Слуги сказали, що кінь загинув. Тоді Олег став сміятися зі слів ворожбита. Забажав поглянути, де лежать кості його коня, поїхав туди й наступив ногою на череп. У тій хвилині вилізла з черепа гадюка і вкусила князя в ногу. Від того Олег помер.
Усі ці перекази, які вплів літописець у своє оповідання поруч із гарними порівняннями та поетичними образами, надають давньому літописові мистецьку ціну. Попри мистецькі цінності «Повість врем’яних літ» має високу ідейну вартість. В автора слідно гарячу любов до батьківщини, тривогу за добро й щастя української землі. Всі події оцінює літописець із християнсько-релігійного погляду, вважаючи їх чи то наслідком Божої кари (напади ворогів, недуги, смерть), чи Божої ласки. Також на такі знаки, як затьма сонця, місяця, землетруси, дивиться автор літопису як на окремі знаки, що Бог насилає людям для остороги.

«Слово о полку Ігоревім». Найкращим твором староукраїнського письменства й гордощами всієї української літератури є славне «Слово о полку Ігоревім». Віднайшов цей знаменитий твір при кінці XVIII в. граф Мусін-Пушкін у Спасо-Ярославському монастирі в Московщині і в 1800 р. видав друком. Рівночасно було зладжено також відпис рукопису і передано його цариці Катерині II. На жаль, сам рукопис, що його віднайшов граф Мусін-Пушкін, не зберігся до наших часів. У часі походу Наполеона в Росію в 1812 р. загинув він при пожежі Москви. Є це величезна втрата. Видання 1800 р. не скрізь поправне; також і відпис ледве чи є точний і вірний. Це й є причиною, що деякі місця у «Слові» досьогодні неясні, хоч багато вчених працювало над їх виясненням.
Про автора «Слова» нічого певного нам не відомо. Мусив це бути княжий дружинник, сучасник описуваних подій і людина світська. Що не був духівником, можна збагнути з того, що багато згадок присвятив деяким поганським богам та давній поганській вірі. Одне є певне: був це геніальний поет, людина ширшого погляду, гарячий патріот, якому присвічувала висока ідея: щастя та добро української землі.
«Слово» постало в 1187 р. В цьому році помер князь Ярослав Осмомисл, до якого звертається автор як до живого з покликом, щоб стріляв хана Кончака «за рани Ігоря, за українську землю». Крім цього, згадується в поемі про рани молодого князя Володимира Глібовича, що також помер у 1187 р. Виходить, що коли похід відбувся в 1185 р., коли в «Слові» описується втеча Ігоря, що лише по році побуту в неволі вернувся в Україну, коли згадуються Ярослав Осмомисл та Володимир Глібович як живі, то «Слово» постало в 1187 р.
За Київським літописом цей похід виглядав ось як. У 1185 р. вибрався Ігор, князь Новгорода Сіверського, походом проти половців. Разом із Ігорем вирушили: його брат — курський та трубчевський князь Всеволод, син Ігоря — путивльський князь Володимир і небіж Ігоря — рильський князь Святослав. Чернігівський князь дав Ігореві до помочі відділ наємних ковуїв під проводом боярина Ольстина Олексича. В дорозі побачили війська сонячне затміння. Дружина злякалася. Дехто відраджував князеві йди далі, але князь Ігор не послухав. Перейшли ріку Донець. У першій стрічі з половцями над рікою Сюурлієм, у п’ятницю, українці розбили половців і набрали полонених. Тішилися й перехвалювалися тим, що так далеко зайшли в половецькі степи. Але на другий день удосвіта стали половці наступати з усіх боків, «як ліс». Розпочався новий бій. Князя Ігоря ранили в ліву руку. Завзята боротьба тривала цілий день і цілу ніч. В неділю рано ковуї не вдержали поля й почали тікати. Князь Ігор намагався їх завернути і скинув шолом, щоб його пізнали. Але втримати їх було годі. Бій закінчився погромом українських військ. Всі князі дісталися в полон. З усього війська тільки 15 людей вернулося додому. Настали тяжкі часи. Половці вдерлися в Україну. Тим часом Ігор проживав у неволі. Поводилися з ним людяно, бо шанували його за відвагу. Дозволили йому мати при собі священика та їздити на лови з соколом. Один половчанин, Лавор, намовляв князя до втечі. Ігор спочатку не згоджувався, але вкінці відважився, перебрів річку Тор і всів на коня. По одинадцяти днях був уже над Донцем, відки подався до Новгорода.
Зміст «Слова». Автор розпочинає свій твір поетичним заспівом. Порівнює свою творчість зі творчістю давнього співця Бояна. В Бояна була буйна уява. Коли хотів було співати комусь пісню, носився думкою по дереві, сірим вовком по землі, сизим орлом попід хмарами. А коли згадував про незгоди давніх князів, то пускав десять соколів на лебедину стаю. Як тільки сокіл долітав до лебеді, вона співала пісню то старому Ярославові, то Романові Красному, то Мстиславові, що переміг хана Редедю перед полками касогів. Але то не десять соколів пускав Боян на лебедину стаю, тільки своїми віщими пальцями торкався струн, а струни самі гомоніли славу князям. Згадка про Бояна дуже цікава як доказ, що вже давніше, перед автором «Слова», були в нас співці з буйною уявою, що вміли складати й співати пісні, як норманські скальди, в супроводі якогось інструменту.
Далі описує автор похід і зловісні знаки, якими природа застерігала Ігоря. Ігор глянув на сонце й побачив, що воно темрявою вкрило його військо. Але Ігор не злякався того:

Лучше згинемо всі у поході,
Лучше зложимо голову в полі,
Ніж будем каратись в неволі.
Відіпнемо ж ми коні з припону
Й помчимося до синього Дону,
Щоб шоломом води там зачерпти,
Або коп’є зломити й умерти.
(Переспів Богдана Лепкого)

У дальшому поході зустрівся з військами брата Буй-Typa Всеволода, який став хвалити своїх курян: «Мої куряни — сміливі лицарі: під трубами повиті, під шоломами виколисані, з кінця спису вигодовані; всі шляхи їм відомі, яруги їм знані, луки в них натягнені, сагайдаки втворені; скачуть, як сірі вовки в полі, щоб собі добути честі, а князеві слави». Тим часом природа віщує нещастя. Сонце вкрилося темрявою, ніч застогнала грозою й пробудила птахів та звірів. Див, темний дух нещастя, почав кричати на верхах дерев, щоб переслати вістку половецьким землям: Волзі, Помор’ю (узбережжя Чорного моря), Посуллю, Сурожеві (береги Азовського моря), Корсуневі й Тмуторокані, що йде українське військо. Вовки вили по яругах, орли крекотом скликали звірів на кості, лисиці брехали на червоні щити. Замовкло щебетання солов’їв, пробудився гамір галок.
Йде опис першого бою й перемоги українського війська. У п’ятницю рано українці розбили половців. Розсипалися стрілами по полю й забрали половецький табір із усім добром: золотом, шовками, оксамитами й половецькими дівчатами. Всякими дорогими тканинами, опанчами й кожухами стали мости мостити по болотам і по трясовині. Але другої днини раннім ранком криваві зорі заповідали світанок. З моря стали надходити чорні хмари й намагалися закрити чотири сонця (хмари — половці, чотири сонця — князі). Вітри, Стрибогові внуки, почали стрілами віяти на українську дружину. Гуділа земля, каламутно текли ріки, курява покрила поля. Половці йшли від Дону і від моря і з усіх сторін. Бісові діти криком поля перегородили, а українці перегородили червоними щитами.
На тлі того загального образу битви виступає хоробра постать князя Буй-Typa Всеволода:

Всеволод, ярий туре!
Перший ти в борні завзятій,
Мечеш стрілами, мов буря,
І гримиш мечем булатним
По шоломах! Де поскочиш
Хижим туром і шоломом
Золотим замерехкочеш,
Там умить лягають долом
Стяті голови ворожі.
(Переспів Святослава Гординського)

На цьому місці вриває автор опис бою й лине турботною думкою в давні часи. Шукає причини того нещастя, яке ось-ось має впасти на українську землю. Бачить цю причину в розладі на українській землі, у княжих сварках і міжусобицях, у часі яких пропадала сила й слава української землі. Таким князем, що спричинив бучі й колотнечі, був Олег Гориславич (дід Ігоря). За нього «засівалися й росли незгоди та сварки, гинуло життя Дажбожого внука»:

Мало де погейкували
Ратаї тоді у полі.
Зате часто грали круки,
Трупом ділячися живо,
А галки свій говір знали
В перелеті на поживу.
(Переспів Василя Щурата)

Лише після приступає автор до жахливої хвилини погрому:

Гей, від ранку до вечора, з вечора до ранку
Летять стріли гартовані, летять без устанку.
Гримлять шаблі об шоломи у танку вогневім,
Тріщать в полі незнаному копії сталеві.
Б’ють шаблями об шоломи сили молодецькі
В чужім полі, на роздолі — в землі половецькій.
Чорна земля поборена,
Копитами поорана,
Кістьми була посіяна,
А кровію поливана —
Зійшла в українській землі туга...
Що шумить-дзвенить в туманах
Ще до зір далеко, рано?
Ігор кличе — накликає,
Ігор військо завертає,
Бо настала зла пригода —
Жалко брата Всеволода...
Бились день один і другий,
А на третій стязі впали
І брати розстались в тузі
Тут, над берегом Каяли.
Вже вина не стало й крові,
Русичі свій пир скінчили,
Сватів своїх напоїли
І за рідний край в любові
Буйні голови зложили...
Ничить трава жалощами,
А дерево в туги до землі схилилось...
(Переспів Миколи Матіїва-Мельника)

Після погрому невесела настала година. Колишню силу української землі прикрила пустиня. Між синами Дажбожого внука постала Обида. Вона сплеснула лебединими крилами на берегах синього моря і дівчиною прилинула на Троянову землю. Проминули давні походи проти поганців. Князі завели між собою колотнечі. «І це моє, і то моє», — стали казати. З того користали половці і з усіх боків набігали на українську землю. Заплакали українські жінки: «Вже нам наших милих лад ні мислю змислити, ні думкою здумати, ні очима оглядати, а золотом і сріблом уже нам не подзвонювати». Широко розлилося горе, великий сум плив українською землею. Не так було ще давно, коли великий київський князь Святослав, що був пострахом для половців, далеким походом пішов у половецькі землі, зрівняв гори й яруги, скаламутив ріки й озера, а самого половецького хана Кобяка вихром вирвав із-посеред його полків і забрав у полон. Тоді всі чужинці прославляли Святослава. Тепер вони дорікають Ігореві, що на дно половецької ріки Каяли насипав українського золота і сам із сідла золотого пересів у невільницьке.
Другу частину «Слова» зачинає сон князя Святослава. Тривожний сон приснився князеві Святославові. Снилося йому, що він лежав на горах на тисовому ліжку, що його вкривали чорним покривалом, що черпали йому синє вино, змішане з отрутою. На груди сипали йому з порожніх сагайдаків перли, а ці перли складалися з невірних кочовиків. У його золотоверхім теремі не стало сволока і всю ніч крякало вороння.
Бояри вияснили Святославові сон так, що це два соколи злетіли з батьківського престолу пошукати города Тмуторокані. Але соколам підтято крила та самих їх закуто в залізні пута. Разом із двома сонцями померкли й два молодих місяці. Тоді князь Святослав промовив золоте слово. Дорікав князям Ігореві і Всеволодові, що нерозважно, на власну руку, не повідомивши інших князів, пішли походом. Не добули собі вони слави, тільки сором нанесли його сивині. Святослав радий би сам попробувати ще сил у новому поході, але княже лихо йому на перешкоді... Автор звертається після того до окремих князів: Всеволода, що княжив у Володимирі над Клязьмою, до Рюрика й Давида, до Ярослава Осмомисла — з покликом, щоб вони вступили в свої золоті стремена за рани Ігоря, за обиду свого часу, за українську землю.
До Ярослава Осмомисла звертається з ось якими словами:

О князю Ярославе Осмомисле!
Ти на столі золотокутім сів
у Галичі, і сталь своїх полків
Угорські гори підпирати вислав.
Ти заступаєш королеві путь,
Замкнув ворота синього Дунаю,
Крізь хмари гаті кинувши, і в краю
Усім, аж по Дунай, ти чиниш суд.
Від грізьб твоїх тремтять краї незнані,
Ворота київські не раз ти відмикав,
Стріляєш ген, за землями в султанів —
Стріляй же і в кощея Кончака
За землю руську й Ігореві рани.
(Переспів Святослава Гординського).

Після зазиву до інших князів згадує автор Всеслава полоцького, що міг перекидатися вовкулакою. Аж ось на стінах города Путивля розлягається голос великої жіночої туги. Це княгиня Ярославна, донька Ярослава Осмомисла, дружина Ігоря, плаче за мужем: «Полечу, — каже, зозулею по Дунаю, омочу бобровий рукав у Каялі, отру криваві рани на хоробрім тілі моєго лада». Звертається з проханням до вітра: «Чому, господине, так нагально вієш, пощо кидаєш ханові стріли на військо моєго мужа? Мало тобі простору віяти попід небосхилом, колихати кораблі на синьому морі? Чому мої радощі розвіяв ти по шовковій тирсі?» Потім звертається до Дніпра-Славутича, що пробив собі дорогу крізь кам’яні гори в половецьку землю, що носив на своїх хвилях Святославові судна. «Принеси, — молить, — мого мужа до мене, щоб я не слала сліз на море рано». Вкінці шле благання до сонця, що для всіх є миле й ласкаве, їй тільки одній приносить горе, бо спекою томить українське військо, замикає лицарям сагайдаки, згинає луки. Плач Ярославни, яким автор розпочинає третю частину своєї поеми, є неначе спонукою до втечі Ігоря. Розказуючи про цю втечу, автор відразу вдаряє у безжурний, бадьорий тон. Вдарило море опівночі. Понеслися важкі хмари. Це неначе сам Бог указував Ігореві шлях у рідну землю. Погасли вечірні зорі. Овлур свиснув за рікою, даючи знак. Ігор пустився тікати. Продирався горностаєм в очереті, білим гоголем плив крізь воду, босим вовком біг по степу, соколом зносився під хмари, б’ючи гуси й лебеді на сніданок, обід і вечерю. Разом із ним тікав Овлур. Природа помагала князеві в утечі. У розмові з рікою Донцем Ігор дякує йому за те, що стелив йому зелені трави на берегах, стеріг дикими птицями на водах, одягав теплими мряками. Не такою була ріка Стугна, що забрала тіло молодого князя Ростислава. Вкінці прибув Ігор в Україну, де настала велика радість.
Значення поеми. «Слово» є лицарською поемою, яка нагадує своїм характером старофранцузьку «Пісню про Роланда». Подібно до неї виступають у «Слові» постаті сміливих лицарів, що вміють постояти за честь і славу своєї держави. Таким лицарем є князь Ігор, що не лякається ніяких зловорожих знаків і сміливо змагає дорогою, якою раз ступив. Сила волі, звитяга, бажання слави — це головні риси його лицарської вдачі. Лицарем є також Буй-Typ Всеволод, гордий за свою військову дружину, смілий і відважний, як тур українських степів.
Провідною думкою твору є честь і слава української держави. Ця основна ідея спонукує автора докоряти таким лицарям, як Ігор і Всеволод, за те, що у надмірній жадобі власної слави виправилися в похід, не продумавши як слід, чи є він корисний для цілої держави. Ця сама ідея схиляє його також звертатися з гарячим покликом до князів, щоби покинули особисті свари, власні амбіції та щоби з’єднали свої сили для добра й слави української землі.
Поруч тих ідейних цінностей має також «Слово» високу мистецьку ціну. Це підтверджують прекрасні, живі описи походу, боротьби, сильні зазиви до князів, сумовиті згадки про міжусобиці, жива участь природи (природа перестерігає Ігоря знаками, сумує й тужить по погромі, помагає в утечі, радіє з повороту), поетичні останки давнього поганського світогляду. Автор перебуває під сильним впливом народної поезії. З неї він бере епітети: синє море, чисте поле, сірі вовки, чорний ворон; повторні тавтологічні вислови (труби трублять; ні мислю змислити, ні думкою здумати) й порівняння: битви з молоченням збіжжя, сівбою, побоєвища з чорною ріллею. Ритмічна будова «Слова» наближена до українських народних дум.
В українській мові переспівували «Слово» Михайло Максимович, Тарас Шевченко, Юрій Федькович, Степан Руданський, Панас Мирний, Василь Щурат, Богдан Лепкий, Святослав Гординський, Микола Матіїв-Мельник.
Наслідування «Слова». Були люди, що не хотіли просто вірити, що поема тієї міри й такого характеру могла постати у XII в., сумнівалися, чи вона автентична, думали, що це фальсифікат. Сьогодні нема вже сумніву, що цей твір постав у XII ст. Існують пам’ятки, деякі з них недавно відкриті, в яких, без сумніву, є слідний вплив «Слова». Слідний він у «Слові про Мамаєве бойовище», в якому маємо опис перемоги князя Дмитра Донського над ханом Мамаєм у битві на Куликовім полі в 1380 р. Іншою, окремою редакцією цього твору є «Задонщина». Відгомін «Слова» можна найти також у «Слові про погибель руської землі», де описується сумне становище української держави перед другим татарським нападом. Полишила також «Пісня про Ігорів похід» вплив на апокрифічне «Слово про Лазареве воскресіння». Розказується в ньому, як праотці, що перебували в пеклі, одержавши звістку про воскресіння Лазаря, благали його, щоби просив Христа їх визволити. Потім оповідається, як Христос зійшов до пекла й визволив праведників.

«Моління Данила Заточника». Відгомін давнього княжого й дружинного побуту знаходимо також подекуди у «Молінні Данила Заточника». Твір має специфічний характер. Це є прохання дружинника, якого князь мав прогнати зі свого двору за якусь провину, про помилування. Ця форма змушувала довгий час вірити, що справді був якийсь Данило, якого князь заслав на озеро Лаче в Олонецькій губернії, де Данилові гірке було життя. Пізніше дослідили, що автор мав на меті дати збірку різних думок та афоризмів на різні теми й тій збірці надав форму прохання («моленія») до князя: в одній редакції — до Ярослава Володимировича (1182 — 1199), в другій редакції — до переяславського князя Ярослава Всеволодовича (1123 — 1136). Цю форму знайшов автор у грецьких письменників. Слово Заточника дуже нагадує «Пчоли». В ньому поруч із виривками зі Св. Письма є також народні приповідки. Автор дає низку думок про багатих і бідних, про мудрість і нерозум, про добрих і злих княжих дорадників, про добру й лиху жінку.
«Як слово гине, — каже автор, — яке часто розливають, так гине чоловік, на якого часто спадають нещастя». «Як багатий заговорить, усі замовнуть, а слова його піднесуть попід небеса. Заговорить убогий — усі крикнуть на нього й замкнуть його вуста. Чия одежа багата, того річ чесна». «Кожен хитрить та мудрує в чужій біді, тільки в своїй нічого не придумає». «Коли хто заопікується людиною в журбі, неначе холодною водою напоїть її в гарячу днину». «Посилаєш мудрого, мало йому кажи, посилаєш нерозумного, сам не лінуйся йти за ним». «Краще чути суперечку розумних, ніж науку нерозумних». «Як у діравий міх воду лити, так нерозумного вчити». «Ліпше в діравім човні на воді їздити, ніж лихій жінці повірити тайну».
Завдяки довгій низці ось таких думок Слово Заточника подобалося. Пізніше якийсь із переписувачів додав при кінці твору оповідання про те, як Данило запечатав своє прохання у віск і кинув його в озеро. Риба проковтнула його. Коли рибалка зловив рибу, знайшов прохання Заточника й заніс князеві. Князь дізнався таким способом про тяжке життя дружинника та повернув йому волю. Це оповідання нагадує відомий переказ про перстень Полікрата.

Аватар користувача
pirate
Адміністрація
Повідомлень: 132
З нами з: 16 липня 2014, 13:30

6. На переломі

Повідомлення pirate » 18 січня 2016, 16:03

6. На переломі

Перша Руїна. Українське письменство досягло в домонгольській добі високого ступеня розвитку. Від часу введення християнської віри й перших зав’язків писемності до перших татарських набігів появилися твори, в яких деякі письменники виявили не тільки поважну творчу працю, але й силу великого поетичного таланту («Слово про Ігорів похід»). На жаль, прийшли події, що потрясли життя народу й затримали гарний, сміливий хід української творчої праці. В 1169 р. суздальський князь Андрій Боголюбський завдав тяжкого удару Києву. «Два дні, — говорить літописець, — грабували його війська город. Палили будинки, вбивали чоловіків і дітей; жінок та дівчат забирали з собою. Обдирали церкви та монастирі, тягли із собою книжки, ікони, ризи, дзвони. Настали в Києві туга та смуток». Діло Андрія Боголюбського завершив у 1240 р. татарський хан Батий. Коли Батий з великою силою орди став під Києвом, «не можна було нічого почути в місті від скрипу татарських возів, реву верблюдів, іржання кінських стад». Батий зайняв і збурив Київ. Після страшного татарського нападу Україна стала пустелею. Люди поховалися по лісах, степи поросли бур’яном та тирсою. Разом із руїною церков та монастирів утратилося багато рукописів, пропали раз і назавжди цінні літературні пам’ятки.
Татарщина полишила тривкий слід в українських народних піснях. Велике народне горе знайшло тут сильний вираз у яскравих поетичних образах. В одній пісні співається:

— Ой, Романе, Романочку,
Що то в полі за димове?
Чи то вірли крильми б’ються,
Чи вівчарі з турми гонять?
— Ой, сестричко Оленочко,
Скажу тобі правду щиру:
Тото в полі не димове;
Ні то вірли крильми б’ються,
Ні вівчарі з турми гонять.
Лиш то турки і татари...

Або в іншій:

Зажурилась Україна, що ніде прожити:
Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти,
Ой, маленьких витоптала, великих забрала,
Назад руки постягала, під хана погнала...

Галицько-Волинський літопис. Після повалення могутності Києва занепало політичне значення Київської держави. Її місце зайняла тепер на заході України Галицько-Волинська держава. Вона перейняла по Київській державі її духовну спадщину, її збережений духовний доробок, добутки її культури. Літературне життя, припинене в Києві, знайшло змогу дальшого розвитку в західних областях українських земель, де постає дуже цінний, високою поезією навіяний історичний пам’ятник — Галицько-Волинський літопис. Виповнює він третю частину Іпатського збірника. Автор Галицько-Волинського літопису оповідає про історичні події в Україні від 1205 до 1292 р., зокрема про володіння Данила й Василька і про татарське лихоліття. Літописець оповідає так гарно й поетично, виявляє таку глибоку любов до рідного краю, що його твір читається як прекрасна повість. «Другого такого літопису, — каже Богдан Лепкий, — ніде не найдемо, як не найдемо такого степу, як наш, ані такої ріки, як Дніпро».
Казка про євшан-зілля. Якою високою поезією виблискує Галицько-Волинський літопис, доказом того є хоч би прекрасна казка про степове євшан-зілля. Михайло Грушевський назвав цю казку «чудовою квіткою української поезії».
Так умер, оповідається в казці, великий князь Роман (мова про Романа Мстиславича, що загинув 1205 р.), вічної пам’яті самодержець усієї України, що переміг усі поганські народи мудрістю розуму, поступаючи згідно з Божими заповідями. Нападав бо він на невірних, як лев, сердитий був, як рись, і нищив їх, як крокодил, і переходив їхню землю, як орел, хоробрий був, як тур. Він наслідував свого діда Мономаха, що знищив невірних ізмаїльтян, названих половцями, вигнав Отрока (половецького хана) до обезів за залізні ворота (на Кавказ), а Сирчан, що полишився над Доном, ожив від риби. Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом Дон, зайняв усю їхню землю і відігнав поганих агарян. А по смерті Володимира лишився у Сирчана один співець Ор. І послав його до обезів зі словами: «Володимир помер; вернися, брате, та йди в свою землю; говори йому мої слова, співай половецьких пісень. Як не послухає тебе, дай йому понюхати зілля, назване євшан». А коли той не схотів ні вертатися, ні слухати його, дав йому зілля. І, понюхавши його, заплакав і сказав: «Та краще у своїй землі лягти кістьми, ніж на чужій бути славним». І прийшов у свою землю, а від нього родився Кончак... Змінив зміст цієї казки Микола Вороний у своєму переспіві під назвою «Євшан-зілля» так, що замість двох братів увів половецького хана та його малого сина.
Історичні події й описи, що лягли в основу всіх трьох літописів, дали теми повістей: Ю. Опільского — «Іду на вас»; Осипа Назарука — «Ярослав Осмомисл»; Володимира Бирчака — «Володар Ростиславич»; І. Франка — «Захар «Беркут»; Катрі Гриневичевої — «Шестикрилець».

Митрополит Кирило. Єпископ Серапіон. Згодом, як проминули перші потрясіння, також у Києві відживає літературна праця. Появляються твори церковно-релігійного характеру, в яких відбився тривожний, понурий настрій тих часів. Поодинокі письменники намагаються вияснити, що нещастя, яке спало на Україну, є Божою карою за гріхи, за двовір’я, за поганські пісні, вірування, ігри. У «Слові нікоєго христолюбця і ревнителя Христової віри» знаходимо гострі докори, що люди вірять у поганських богів, «коровай їм ламають і кури їм ріжуть, вогневі моляться, зазиваючи його Сварожичем». На нестачі в житті духовенства, занепад побожності вказував митрополит Кирило. Бажаючи зарадити лихові, спровадив із Болгарії Номоканон, або Кормчу книгу, де були постанови, що торкалися не тільки церковного життя, але й домашнього та родинного. Для духовенства видав митрополит Кирило окреме Правило, в якому домагався совісного виконання обов’язків і суворого життя.
Другим письменником, що продумував над тим, як зарадити горю, як піднести дух народу, був ігумен Печерського монастиря в Києві, пізніше володимирський єпископ Серапіон (єпископом став 1274 р.). У його проповідях бачимо живий відгомін жахливих подій із часів татарських нападів. «Спав Божий гнів на нас, — пише Серапіон в одній із своїх проповідей. — Зруйновані Божі церкви, зневажені священні сосуди, потоптані святощі; святителі дісталися в поживу мечеві; тіла преподобних монахів кинено на жир птицям. Кров наших батьків і наших братів, як вода, напоїла землю. Щезла сила наших князів і воєвод; наші хоробрі, пройняті жахом, утекли; багато наших братів і дітей повели в полон; наші села запустіли й поросли бур’яном. Наша величність спокорніла, краса згинула; наше багатство дісталося їм у користь. Наш труд одержали у спадщину невірні, наша земля стала добром чужинців, і самі ми попали в неславу у всіх тих, що живуть у сусідстві нашої землі, посміховищем для наших ворогів, бо ми самі звели на себе, як дощ із неба, Божий гнів...» Серапіон виказує, що ці великі страшні терпіння — це Божа кара. «За наші гріхи, — пише він, — навів на нас Бог народ лютий, народ, що не пощадив ні молодої краси, ні немочі старців, ні молодості дітей». Щирий, сердечний, теплий тон, живе співчування людському горю, народному нещастю надають проповідям Серапіона особливу ціну.

Змагання до релігійної унії. Щоб рятувати українські землі перед руїною з боку татарської орди, задумав уже князь Данило прийняти унію з Римом. В заміну за допомогу західноєвропейських держав у боротьбі з татарами, яку мав зорганізувати римський папа, пообіцяв Данило провести злуку української церкви з римською. Отримав, щоправда королівську корону (коронувався в Дорогичині 1253 р.), але помочі не діждався, тому й кинув думку про унію. Цю думку підхопив митрополит Григорій Цамблак, що був із роду болгарином. За нього та за його попередника, митрополита Кипріяна, посилилися південнослов’янські впливи в Україні. У XIII — XIV вв. розвинувся в Сербії та Болгарії живіший літературний рух. У Сербії припадає це оживлення на часи панування Степана Душана, в Болгарії — на часи патріарха Євтимія. Ці сербські й болгарські впливи йшли головно через чернечу республіку на Афоні, де була багата грецька й слов’янська книгозбірня. Очевидно, обидва названі митрополити, що були болгарами, спричинилися до закріплення тих впливів. Один із них, а саме Григорій Цамблак, їздив на собор у Констанці та бажав довести до злуки українську церкву з Римом. Нову унійну спробу стрічаємо у змаганнях митрополита Ісидора, що в 1439 р. був на Феррарсько-Флорентійському соборі. Цікаво, що хоч нехіть до латинників серед українців була давно, як засвідчують це деякі перекладні й оригінальні пам’ятники, та хоч цю нехіть підсилювати грецькі впливи, думка про релігійну унію в Україні все наново виринала.
У 1476 р. київський митрополит Мисаїл написав послання до папи Сикста IV з проханням прийняти українців під опіку. Автор просить папу, щоб не вірив тим, що кидають наклепи на українців, запевнює його про свою прихильність до папського престолу та просить злучити українську церкву з римською. Своє послання пише вибагливим стилем, прикрашаючи його різними вишуканими зворотами. Видав цей твір пізніше Іпатій Потій на доказ, що вже перед ним були унійні змагання в Україні.

Литовсько-руські літописи. Литовські князі розпочали у XIV в. боротьбу з татарами. Відбирали в них одну за одною українські землі й прилучували до своєї держави. Так, за Ольгерда (1341 — 77) й Любарта (пом. 1384) велика частина українських земель увійшла в сполуку з Литвою. Литовські князі «старини не рухали, новини не вводили». Приймали вони віру українців, їхню канцелярійну мову, письмо, судили по місцевих звичаях, і склалося так, що Литва запанувала над Україною політично, а Україна над Литвою культурно. Українська мова стала мовою княжого двору, уряду та мовою освічених людей. З тієї доби литовсько-української спільноти збереглися такі пам’ятки, як Судебник Казимира. Литовський Статут і литовсько-руські літописи.
Є три окремі групи литовсько-руських літописів. Збірники першої подають історію литовського народу від другої половини XIV в. до половини XV в. В оповіданнях про взаємини між Вітовтом та Ягайлом літописець боронить становище Вітовта і складає йому похвалу. Друга група литовсько-руських літописів подає оповідання про найдавніші часи Литви казкового характеру аж до часів Гедиміна. Потім йде оповідання про новіші часи, яке закінчується короткою хронікою на 1575 р. Третю групу творить кодекс президента суду Биховця. Тут літописне оповідання набагато живіше, прибирає місцями повістевий виклад. Цими літописами користувалися польські хроністи. Крім багатьох списків литовсько-руських літописів, помітний іще Короткий київський літопис, у якому витяг із староукраїнських літописів продовжується новими записками. До цих записок додано цікаве оповідання про литовсько-московську війну та про перемогу князя Костянтина Острозького під Оршею над Москвою в 1515 р. Острозького прирівнює автор до індійського царя Пора. Похвалу князеві Острозькому кінчає славою, що нагадує ритмічну будову «Слова про похід Ігоря».

Ідейні та мистецькі цінності староукраїнського письменства. Твори українських письменників із першої доби розвитку * української літератури виказують високу ідейну та мистецьку цінність. [* Час усього розвитку української літератури ділять її дослідники для легшого розгляду на поодинокі доби, спираючись на різні факти, що мали далекосяжне значення в житті народу. Загально ділять історію українського письменства на три головні доби. Перша з них — це доба, в якій літературною мовою була мова чужа: церковнослов’янська. Кінчається вона з кінцем XV в., коли під впливом важливих історичних подій українська література змінила свій характер. Однією з таких подій було припинення впливів Царгорода, що в 1453 р. дістався під володіння турків. Друга доба розпочинається з початком XVI в.] Коли йде мова про ідейні обрії найдавніших українських письменників, зокрема про їхні етичні та моральні погляди, яким дають вислів у своїх творах, то вони збігаються з основною ідеологією християнства. У великій частині творів із силою підкреслена думка про потребу переваги духовного світу людини над її матеріальним світом (життєписи, повчання). В інших пам’ятках, у яких письменники не закликають до якогось окремого аскетичного життя та не обмежуються виключно вузькими закликами до самовідречення й самоумертвлювання, в ясному світлі виступає одна з основних ідей християнізму — ідея активної любові до ближнього (Володимир Мономах, ігумен Данило). Поруч із ширенням і закріплюванням християнських чеснот, поруч із голосною проповіддю активної любові до ближнього золотою ниткою в’ється у поодиноких пам’ятках староукраїнського письменства ідея любові до рідного краю, рідного народу, ідея посвяти особистих користей та особистих цілей для добра батьківщини, для української державності («Слово» Іларіона, «Ходіння ігумена Данила», «Слово о полку»). Правда, у деяких творах аскетичного характеру звеличування таких чеснот, як покора, самовідречення, доходить до надмірного насилення, й це недооцінювання, а то й понижування людської гідності може робити прикре враження. Але це враження затирають і усувають приклади високого лицарства та великого героїзму, які знаходимо у «Повчанні Володимира Мономаха» (хоробрість на війні, на ловах), літописах (походи Святослава, боротьба Мстислава з Редедею, героїзм хлопчини, що продирається крізь табір печенігів, боротьба отрока з печеніжином) та в «Слові о полку» (хоробрість Ігоря, Буй-Typa Всеволода). Також із мистецького погляду стоять твори староукраїнського письменства на високому рівні. Різнорідність літературних форм, багатство стилістичних засобів, буйна творча уява, образовість вислову — все це прикмети, що свідчать про літературний хист та про високу духовну культуру письменників. Прийшла широка хвиля татарщини. Пригасло та вкрилося попелом полум’я поетичного натхнення. Пригасло, але не загасло. Повіяв бурхливий козацький вітер із Великого Лугу і продув попелище. Прилинув новий подув із Заходу, розбудив у пригаслій пожарині наново іскри що роздулися у широке полум’я відродження.


Повернутись до “ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: 1 і 0 гість