forum.we.org.ua

Форум вебсайту "Україна-це ми!"

Іван Крип’якевич. Побут. КНЯЖА ДОБА

За загальною редакцією Івана Крип’якевича


КИЇВ — 2002 (за виданням 1937 року)

Історія української культури / За загал. ред. І. Крип’якевича. — 4-те вид., стереотип. — К.: Либідь, 2002. — 656 с.
ISBN 966-06-0248-0.
Ця ґрунтовна праця створена видатними українськими вченими й мистецтвознавцями Іваном Крип’якевичем, Володимиром Радзикевичем. Миколою Голубцем, Степаном Чарнецьким та Василем Барвінським у 30-ті роки XX ст. В яскравій та доступній формі автори подають основні відомості про розвиток українського письменства, образотворчого мистецтва, театру та музики від княжої доби до першої третини XX ст. у тісному зв’язку із поступом українського суспільства.
Для викладачів, культурологів, мистецтвознавців, студентів, усіх, хто цікавиться українською культурою.
Аватар користувача
pirate
Адміністрація
Повідомлень: 132
З нами з: 16 липня 2014, 13:30

Іван Крип’якевич. Побут. КНЯЖА ДОБА

Повідомлення pirate » 18 січня 2016, 15:36

1. Природа і людина

Давні часи. Входимо у давній, давно померхлий світ. Тисяча літ відділяє нас від тієї доби, коли перші князі починали організовувати Київську державу, шістсот років — від занепаду Галицької держави. Величезний простір часу минув від пори, коли жили Володимир Великий чи Ярослав, Роман чи Данило. І якщо хочемо справді зрозуміти ті віддалені відносини й події, то перш за все мусимо здати собі справу з того безмірного часового віддалення, з того, що не десятки й не сотні, а ціла тисяча років минула від тієї доби, коли ми починали наше культурне життя.
Які ж величезні зміни пройшли за цей довгий ряд століть! Всієї нашої уяви мусимо добути, щоб зобразити собі, як виглядала наша земля й наші люди перед тими довгими століттями. Нелегко уявити собі первісні пущі й степи, що через них пробивалася давня людина, нелегко відтворити всю красу природи тоді, як ще її не порушила людська рука... Як же таємниче виглядали серед непрохідних пралісів невеличкі оселі первісних людей, що по недоступних гущавинах і нетрях шукали собі захисту. І як відмінно виглядав цей давній чоловік: сильний, кремезний, загартований у боротьбі з усякими небезпеками, що йшли з лісової глушини. Він був у першу чергу ловцем і рибалкою, жив тим багатим звіриним світом, що його ховали в собі пуща й широко розлиті води лісових рік та озер. Поволі присвоював домашню худобу, спроквола й несміливо брався до хліборобства. Всяке приладдя, одяг, посуд, все потрібне до щоденного життя споряджував собі сам, власними руками, власним промислом. Зрідка тільки зустрічався з чужосторонніми купцями та з подивом глядів на невидані чужоземні вироби й прилади. Частіше мусив боронитися перед злющими й хитрими степовими наїзниками, що на своїх годованих конях несподівано нападали на його оселю. Він боронив хоробро своє обійстя, а як не міг оборонитися — ховався в недоступних багнах та дряговинах і там перечікував лихо. Небезпека ворожих нападів примушувала людей єднатися, спільно радити над своїми справами, разом готувати зброю, разом ставити укріплені засіки й городки. Поволі розвивалися солідарність, самопоміч, племінне братерство — зародки державної організації.
Дуже важко уявити собі духовне життя давніх наших предків. Які були їхні міркування, почування, погляди, змагання? Що примушувало первісну людину прикрашати мистецьким орнаментом знаряддя, вироблене з кістки, або оздоблювати вбогий глиняний посуд? Які душевні переживання наказували їй змальовувати у піснях свої радість і горе? Як творилися різні звичаї, обряди, вірування? Як же мало маємо тут вказівок, щоб про це щось певне сказати! Цілі століття відділяють нас від тієї доби, пройшли величезні хвилі важливих подій і всебічних впливів, усе до основ перемінилося, — як же віднайти нам давню людину, її вдачу, її характер, всі її духовні прикмети? В іншому світі жили наші далекі предки й певно мали інші погляди на життя, інакше реагували на події, інші відчували потреби, іншим захоплювалися.
Нелегко ввійти у давні часи. Те, що можемо сказати про життя минулих поколінь, уявляється нам як стара знищена картина: деякі постаті ще бачимо докладно, розрізняємо їх лиця й рухи; інші тільки неясно проглядають з темного тла, про деякі подробиці тільки здогадуємося, але головний зміст картини — те, що найбільше хотіли б ми знати, залишається таємним й нерозгаданим. Будемо старатися відгадати хоч найважливіше.

Природа. «Вони живуть на кінці світу в країні тінистій і багатій лісом, і сонце мало доходить туди через глибину й гущину лісів...» Такими словами старовинні письменники залюбки описували далекі північні землі, що їх замешкували «варварські» народи — слов’яни й германці. Ці слова добре передають враження людей з полудня, що несподівано опинилися у «бореальних» країнах і з острахом входили в темні, вогкі первісні пущі. Безкінечний праліс, безкрая нерубана пуща — це була найбільш характерна прикмета краєвиду Середньої і Північної Європи. З усіх боків ліси замикали вид: мандрівник цілими днями й тижнями міг продиратися крізь зарощені нетрі й не знаходив кінця лісовій країні — все перед собою бачив мовчазні стіни пущі. Ніким не рубані дерева валилися й западалися самі, на них буяли нові парості, ліс ріс і густішав безнастанно й непрохідними звалищами замикав доступ до себе. Серед лісової тіні затримувалися води, творилося дряговиння, багна, болота, озера, потоки й ріки — перехід ставав ще більш важкий і утруднений.
Наші давні літописи не раз згадують ці великі пущі у різних сторонах України. Найбільший простір лісів простягався в північних землях. Полісся, славне й тепер як країна лісів, звалося «деревською» землею, а плем’я деревлян, «що сиділи в лісах», звідси й узяло своє ім’я. Так само радимичі, в’ятичі й сіверяни жили в лісах над Дніпром і Десною. Північна Чернігівщина мала назву «лісної землі». Пуща підходила під самий Київ: «був коло города ліс і бір великий і ловили звірів», — оповідає найдавніший літопис про київських полян. І три засновники Києва — Кий, Щек і Хорив — «сиділи на горах у лісах». І далі шлях із Києва на Волинь, до Володимира ішов «лісною стороною». Велика пуща займала також белзьку землю — в напрямі з Белза на Львів були непрохідні ліси й болота. На західній межі над Вислоком стояли старі нерубані ліси, що творили природний рубіж між Галицькою державою та Польщею. Не було тут ніяких доріг, і тільки вузькими прорубинами — «просіками» — відбувалася комунікація. Ціле Підкарпаття було також однією безмежною пущею.
Але пуща не всюди була замкнена й суцільна. У густому лісі місцями траплялися вільні місця — поляни, луги, луки, сіножаті. Особливо ж ці незарощені простори простягалися широкими смугами попри більші ріки: на вогкому забагненому ґрунті ліс не міг утриматися й залишав місце травам та корчам. Далі на південь, у напрямі до Чорного моря ці вільні простори ставали щораз ширші. Дерева росли вже тільки вузькими смугами або острівцями над ріками й у вогких місцях — сухе підсоння не давало їм розростатися ширше. І чим далі, тим більше перемагала трависта рістня, широкі буйні степи, або поля, як їх називали у княжі часи. Серед такої первісної природи шукала собі пристановища первісна людина.

Людина. Про зовнішній вигляд і фізичний тип наших предків не можемо сказати нічого певного. Чужинці, що перші зіткнулися зі слов’янами, подають не раз про них перші-ліпші каламутні звістки. «Всі вони високі й незвичайно міцні, тілом і волоссям не дуже білі чи ясні, також не зовсім чорні, а скорше всі русяві», — писав грек Прокопій. Арабським купцям, що бували у Східній Європі, ще більше впадали в очі рум’яне тіло й русяве волосся місцевих мешканців. Вони кажуть навіть, що люди носять волосся довге, як кінська грива, та що фарбують його у чорне. Але не маємо певності, чи ці племена, з якими зустрілися чужоземні подорожні, були справді наші предки, а не якісь інші слов’янські племена.
Слов’яни тепер поділяються дуже виразно на два типи: один високий і чорнявий, другий — низький, ясноволосий. Серед українців переважає перший тип — високих брюнетів. Як же після цього приймати на віру оповіді давніх письменників, що слов’яни були русяві? Чи ж так дуже змінився вигляд нашого народу, що з ясноволосих ми стали чорняві? Скорше треба припускати, що ті чужі подорожники знали тільки деякі слов’янські племена та їхній вигляд приписали всім слов’янам, — так часто роблять поверхові обсерватори. Нема ніякої певності, що слов’яни були суцільним антропологічним типом. Всі народи світу мішалися між собою від непам’ятних часів, і чисті раси рідко де утрималися. Щодо України, то наша земля лежала при великім шляху народів, що веде з Азії до Європи, яким безнастанно пересувалися різні далекі племена. У наших південних землях проживали колись таємничі кіммерійці, потім різні іранські народи — скіфи, сармати, алани, пізніше заходили сюди фракійці, германці, греки, врешті цілими століттями кочували тюркські й монгольські племена — гуни, авари, мадяри, болгари, хозари, печеніги, торки, половці, татари. Всі вони сусідували з нашими слов’янами, і це було зовсім природно, що різнорідні племена входили між собою у кровні зв’язки й перемішувалися. Як же важко було утримати чистий расовий тип!
Які великі були чужі впливи — це бачимо на самій княжій династії. По чоловічій лінії княжий рід виводився зі Скандинавії, отже був германського походження. Княжі жінки дуже часто бували також із чужосторонніх дворів: Ярослав Мудрий мав за жінку шведську королівну, його сини Ізяслав — польську княжну, Святослав — німкеню, Всеволод — грецьку царівну; дружина Володимира Мономаха походила з Англії; Мономахів Ізяслав одружився з черкешенкою, син його Мстислав — із полькою і т. д. Ці подружжя були спонукані часто політичними мотивами, а не раз молоді княжичі одружувалися, захоплені красою полонянок, особливо черкешенок.
Князів наслідували й бояри, які також, певно, добирали собі жінок з-поміж полонянок. Найбільш перемішане населення мусило бути на південному пограниччі, де різні степові племена приймали християнство, переходили до осілого життя й цілком розпливалися серед української людності.
Але хоч доплив чужої крові був значний, все-таки слов’янське живло перемогло, і витворився суцільний український тип зі своїми характерними фізичними прикметами. Давні українці були народ здоровий, поставний і гарний. «Зростом був високий, плечима широкий, лицем гарний», — це звичайна характеристика визначних князів, яку дають нам літописці, — ідеал чоловічої краси. Деколи додають ще інші прикмети: «червоний лицем, з великими очима»; «волосся мав жовте, кучеряве, руки й ноги гарні»; «від голови до ніг не було в ньому хиби». Високі, кремезні, здорові постаті подобалися сучасникам, вони в них любувалися і славили їх.
Але слабих і хворих бувало тоді, мабуть, не менше, ніж сьогодні. Довговічність не була більша, ніж у нас. З-поміж князів ледве кілька перейшло поза шістдесятий рік життя: Володимир Мономах прожив 72 роки, Данило — 62, його брат Василько — 65, Лев галицький — близько 75, одна з княгинь жила 84 роки. Діти помирали часто малими, у княжих родинах не менше, ніж у «чорних людей». Пошесні недуги нищили не раз народ тисячами: у Пилипівку 1092 р. у Києві мор узяв 7000 жертв. А кілько ж народу гинуло серед безнастанних воєн, найбільше від нападів степовиків!

Оселі. Наші предки селилися найохочіше в таких околицях, де кінчався ліс і починалися вільні простори степів. Коли протягнемо лінію від Коломиї на Вінницю, Канів і Полтаву, то будемо мати південну межу, до якої наше населення доходило у княжі часи. Поза цю межу лише тут і там виходили невеликі острівці людських осель. Місця на пограниччі лісу і степу давали людині найбільше користі: з лісу люди добували прожиток і одяг, у лісі знаходили захист в часі небезпеки, а на вільному полі легше було побудуватися, вигідніше тримати худобу й розводити хліборобство. Дуже дбали також про те, щоб недалеко була ріка, щоб мати воду й рибу. Слов’яни не жили густими оселями, а кожна родина поселювалася окремо. Грецький письменник Прокопій у VI в. оповідає про це так: «Живуть вони у нікчемних хатинах, селяться далеко одне від одного й переміняють часто свої житла». Подібними словами оповідає наш найдавніший літопис: «Поляни жили розрізнено, кожний із родом своїм на своїх місцях». Таку окрему оселю, ніби хутір, звали двором, або дворищем. Господар мав при своїй хаті своє поле, пасовисько, сіножать, ліс — усе разом в одному місці. Так само виглядають ще й тепер наші оселі в глибоких горах.
Пізніше оселі стали густіші. Родина розродилася і не могла поміститися в одному місці. Сини і внуки ставили собі окремі господарства, недалеко батьківської оселі. З малого хутора поставало село. Але й тоді не трималися ніякого плану, кожний селився, де було йому вигідніше. Найстарші наші села не мали рівних вулиць, а хати були порозкидані по різних місцях. Тільки з часом для легшої оборони ставили доми близько один коло одного. Деколи така оселя мала план кола: посередині була незабудована площа або ставок, а довкола стояли хати; за хатами сипали вал кругом цілої оселі, щоб мати забезпеку від ворога.
Для спільної оборони цілої околиці будували укріплені городи у недоступних місцях. Найчастіше город стояв на високому стрімкому горбі серед густого лісу, у місці, до якого можна було дійти тільки потаємними захованими стежками. Інші городи були на островах, серед рік і озер або на підвищених місцях між болотами й багнами. Не раз ставили город при людному шляху, над берегом ріки, для оборони торгових доріг. Городи мали найчастіше план кола або неправильного багатокутника, довкола були обведені валами й ровами та дерев’яними палісадами.
Якщо город мав значення для торгівлі, то під ним поселялися купці й ремісники, і поставало людне підгороддя, де відбувалися торги. Такі городи розвивалися скоро, побільшувалися безнастанно й ставали великими містами.
Україна в ті часи була ще дуже рідко заселена. Не маємо з тої доби ніяких переписів населення, тож важко подати певні цифри, яка була густота людності. Але на підставі різних ознак можна здогадуватися, що на 1 кв. км припадала ледве одна людина, і то в густіше заселених околицях. Осель було вже тоді дуже багато; наприклад, у Галичині можна вважати, що більш як половина сіл походить із княжих часів. Але це не були села у нинішньому розумінні, великі та людні; скорше маленькі хутори, в яких містилося тільки 2 — 3 господарства разом. І міста не були занадто людні. Навіть Київ хоч уважався величезним городом, був невеликий простором і у порівнянні з сьогоднішніми містами був невеличким містечком.
Місто. Місто у княжі часи мало вигляд укріпленої твердині. Посередині на високому горбі стояв головний замок, т. зв. дітинець, сильно забезпечений валами й мурами. Це був акрополь міста, оборонна цитадель, самий центр міського життя. Довкола йшов т. зв. окольний город, або острог, значно ширший, але слабше забезпечений. У часі крайньої небезпеки населення залишало окольний город і шукало захисту в дітинці.
Укріплення города складалися з ровів, валів, заборол, частоколів, укріплених воріт і веж. Якщо місце від природи було малооборонне, то сипали по кілька рівнобіжних валів. У Галичі (Крилосі) є три такі вали, у Вишгороді під Києвом було їх аж шість. Вал був високий, на кілька чи кільканадцять метрів. Деколи вал скріплювали дерев’яною підбудовою у вигляді стін із дубових брусів. На хребті валу ішов острог — огорожа з густо набитих паль. Звали це також частоколом. Часом поверх валів ставили заборола, або стіни, що складалися з дерев’яних зрубів і в’язань. На валах стояли також городні, або городниці — вежі, високі на поверх, з яких зручніше було обстрілювати ворога. Ззовні валів копали глибокий рів і до нього напускали води з сусідньої ріки. Через рів був перекинутий міст, зроблений з рухомих частин так, що легко було його розкидати. Часом міст був зводний, підносили його догори при допомозі журавця — якогось коловороту.
До міста вели в кількох місцях ворота, в’їздові брами. Вони мали різні назви, звичайно від шляхів, з яких приходили, або від населення, що при них жило. В Києві найславніші ворота звалися Золоті, що їх побудував Ярослав Мудрий; над ними була церковця, а звалися вони, мабуть, від золоченої бляхи, якою були криті. Інші ворота мали назви: Угорські, Жидівські, Лядські. У Володимирі були ворота Київські й Гридшині, в Галичі — Німецькі.
Місто ділилося на різні частини. У Києві був Старий город, або Гора, де стояли найдавніші укріплення й де за переказом поселилися Кий, Щек і Хорив. Пізніше Ярослав Мудрий поширив місто і побудував Новий, або Великий, город. Внизу, над Дніпром, був Поділ, де містилися головна торговиця і пристань для кораблів. Інші частини звалися Кудрявець, Щекавиця, Угорське, Копирів Кінець, Боричів Узвіз тощо.
У місті найважливіша була осередня частина, де стояли найсильніші укріплення. Тут на невеликому просторі густо біля себе товпилися головні будови. У Києві в Старому городі стояли княжий терем, найстарша Десятинна церква, різні менші церковці й монастирі. Був звичай, що кожний князь ставив собі нову церкву або домашню каплицю, а не раз і монастирець, якщо під старість приймав чернецтво. Княжий терем був збудований з каменю й розкішно прикрашений. За поганських часів перед двором стояли статуї Перуна й інших богів. Коло Десятинної церкви Володимир Великий поставив бронзові фігури коней і людей, привезені з Корсуня у Криму. У Старому городі була простора площа, де відбувалися віча, а також малий торг. Пізніше в Новому городі Ярослав побудував величаву церкву св. Софії та новий терем.
Старий Галич мав свій осередок у теперішньому Крилосі, де дотепер залишилися величезні потрійні вали; тут на високій горі стояв княжий двір, кафедральна церква Успіння Богородиці та інші церкви. У Холмі в часи Данила посередині города стояла висока вежа, з якої можна було оглядати цілу околицю, — «будована з тесаного каміння й побілена, світилася на всі сторони, як сир». Поруч із нею князь побудував великим коштом кафедральну церкву та інші менші святині.
До укріпленого города прилягало пригороддя, або підгороддя, тобто передмістя. Тодішні міста визначалися тим, що їх передмістя простягалися дуже далеко, не раз цілими милями. Такий розлогий був давній Галич, як це видно з останків будов, які відкрито в різних місцях над річками Луквою і Лимницею. Кожний заможний боярин ставив собі окремо укріплений двір, а при ньому церкву або й монастир. В околиці міста бували теж княжі двори, де князі перебували влітку для відпочинку. Князь Всеволод Ярославич побудував такий «красний двір» у Видубичах під Києвом при славному монастирі св. Михайла. Тут був також княжий звіринець, де відбувалися двірські лови.
Під містом бували густі ремісничі оселі, а також хліборобське населення шукало захисту під мурами города. Коли князь Данило побудував укріплення в Холмі й «побачив, що Богові миле це місце, почав прикликувати захожих людей, німців і русь, людей чужої мови і ляхів; ішли день у день, і молодь, і майстри всякі втікали від татар, сідельники, лучники, тульники і ковалі заліза, міді та срібла; і закипіло життя, і наповнилися двори довкола города, поля і села».
Наші міста в княжі часи визначалися величчю й красою. Німецькі вояки, що були в Україні в часи Володимира Великого, описують Київ як велике місто, що має 400 церков, 8 торгів і незчисленну силу народу. Угорський король Андрій, що приїхав під Володимир, побачивши, як на заборолах стоїть озброєне військо, як здалека блищать шоломи й щити, з подивом гукнув: «Такого города не бачив я й у німецьких сторонах!»

Шляхи. Найдавніші шляхи, якими користувалися люди, були водяні. Найперше значення мав Дніпро, бо мережею своїх приток обгортав мало не цілу Україну і злучував усі українські землі в одну цілість. Його верхів’я наближалися до балтійських рік, а гирло вливалося до Чорного моря, — так Дніпро творив славний «путь із варяг у греки», прямий шлях від Балтійського до Чорного моря. Над Дніпром лежали найлюдніші пристані України — Любеч, Вишгород, Київ, Витичів, Заруб, Канів, — всюди розвивався живий корабельний рух. Але великою перешкодою дніпрової плавби були грізні пороги. Докладно описав їх уже в X в. цісар Константин Порфирородний, даючи порогам слов’янські й варязькі назви.
Перший поріг по-слов’янському звався ніби «Не спи». Він вузький, посередині має круті й високі скелі, що виступають, немов острови. Вода б’ється об них, піниться і спадає вниз із великим гуком. Човни спинялися перед цим порогом, подорожні йшли берегом, а гребці роздягалися, входили у воду й обережно перетягали човен, стежачи пильно, щоб не вдарити ним об камінь і попихаючи його дрюками. Коли минали поріг, забирали з берега людей і пливли далі. Таким самим способом перетягали човни через пороги «Острівний» і «Звонецький». Найбільший поріг — це «Неясит». Він зветься так тому, що у скелях цього порога ховалися пелікани. Переплисти його не можна було, й човни знову переносили на плечах або тягли суходолом. Дальші пороги — «Вільний», «Варючий» і «Напороже» — були вже легші для переходу. Переправа через пороги була така важка, що гребці, опинившись уже на безпечному місці, на Запорожжі, складали богам жертви в подяку за те, що доїхали щасливо. На низу Дніпра пристані були ще коло Березані та Олешшя (тепер Олешки).
З дніпрових припливів важливе значення мала Прип’ять, якою вів прямий шлях на захід. Коли 1130 р. Ярослав Мудрий ішов походом проти поляків, його військо відбувало далеку дорогу човнами. На Прип’яті головними пристанями були Турів і Пинськ. Таке саме значення на Лівобережжі мала Десна з пристанями Трубчевськ, Новгород Сіверський, Чернігів, Остер.
У західних землях були дві важливі водяні дороги: Буг, що слугував для комунікації з Балтійським морем, та Дністер, що лучив Галич із Чорним морем і Царгородом.
У місцях, де дві ріки наближалися одна до одної, частину дороги відбували т. зв. волоком: човни витягали на суходіл і протягали на валках до другої ріки.
З часом розвинулися також сухопутні дороги. Вони йшли зразу підвищеними місцями, минали багна й болота, продиралися крізь ліси крутими непомітними стежинами. Щоб полегшити перехід війську, князі не раз наказували прорубувати ліси на далеких просторах. Так, наприклад, перед походом на Новгород 1015 р. Володимир Великий наказав «теребити путі», тобто прорубувати шлях серед пралісу.
Головні сухопутні шляхи перехрещувалися в Києві. З полудня, від Чорного моря, ішли три шляхи: Грецький, Солоний і Залозний. Ними йшли каравани з Греції й транспорти солі з Криму. У західні землі вели два шляхи: один, Василівський, — на київський Звенигород, Васильків і впоперек через Рось, Буг і Дністер, на галицьке Підгір’я, до соляних джерел; другий — на Білгород, Звягель, Корець, Луцьк, Володимир, Холм у Польщу. На схід ішли дороги на Путивль і Курськ та на Переяслав.
У Галичині головні шляхи виходили з Галича. Один ішов на Теребовлю до Києва, другий через Звенигород і Бузьк на Волинь, третій через Городок до Перемишля, четвертий через Синевідсько в Карпати, п’ятий через Коломию до Молдавії та Візантії.
Перешкодою для сухопутної комунікації бували великі ріки, особливо коли розливалися під час повені. Дністер 1164 р. розлився так широко, що десь в околиці Жидачіва потонуло у ньому триста возів чумаків, що везли сіль. Тому подорожні воліли минати переправи та їхали дальшою дорогою на безпечніші вододіли. Не раз під час війни війська чекали, поки ріки «установляться», тобто замерзнуть, і тоді переправлялися по льоду. Коли ж ріка «розполонилася», стала вільна від льоду, комунікація знову спинялася.
Згодом на ріках вишукали всюди броди, й ними переправлялися проїжджі. Назви осель Броди, Брідки, Межибродє вказують на місця давніх бродів. В околицях, де був живіший рух, постали перевози, на яких перевізники в кожній порі року перевозили подорожніх через ріку. Таким перевізником на Дніпрі мав бути Кий, від якого виводили назву Києва.
Мости на ріках будували вже в дуже ранні часи. Перші згадки про них маємо вже в часи Володимира Великого. Мости були дерев’яні, а ставили їх таким способом, щоб під час війни легко було їх розкинути — «перемітати». В Києві на Дніпрі перший міст побудував князь Володимир Мономах 1115 р. Був також міст на Дністрі під Галичем. Коли 1229 р. на Галич йшов князь Данило, галицькі бояри не хотіли пропустити його до столиці, й боярин Сем’юнко, «подібний до лисиці червоністю», підпалив міст, аж вогонь погаснув і Данилові війська щасливо перейшли через Дністер.

Аватар користувача
pirate
Адміністрація
Повідомлень: 132
З нами з: 16 липня 2014, 13:30

2. Господарство

Повідомлення pirate » 18 січня 2016, 15:37

2. Господарство

Лови. Сільське господарство в ті часи відрізнялося від нинішнього одною важливою прикметою: воно далеко більше було залежне від дикої природи, ніж тепер. Хліборобство, що сьогодні є головним заняттям українського населення, спочатку не мало великих успіхів і лише під кінець княжої доби дійшло до повного розвитку. Так само не дуже успішно йшло розведення худоби. Натомість — принаймні в ранні часи — більшість людності віддавалася ловам і рибальству, яким сприяли природні обставини.
Багата первісна природа давала людині легкий і вигідний прожиток. Великі пущі й незаселені степи ховали в собі безліч усякої звірини, а ріки й озера повні були риби. З великої звірини у княжі часи згадуються зубри, тури, олені, лосі, ведмеді. Зубри водилися ще тоді й у Галичині: Ярослав Осмомисл уладжував на них лови на честь грецького царевича Андроніка Комніна. Назви осель Зубря, Зубряче, Зубрець тощо вказують тепер, де були головні гнізда цього великого звіра. Ще більше поширений був тур, предок домашнього вола і подібний до нього постаттю. Він був чорної масті, з ясною смугою вздовж хребта, без гриви, з великою головою, товстою шиєю й невеликим підгруддям. Могутні його роги виходили з черепа майже під прямим кутом, були похилені наперед, а потім кінцями загиналися назад. Визначався дикістю й відвагою. Літописець уживає порівняння: «хоробрий, як тур». Був небезпечний так само, як зубр, кидався на ловця й не раз підкидав його рогами разом із конем. Тури перевелися в Україні десь при кінці XVI в.
У степу водилися також дикі коні, яких пізніше звали тарпанами. Дикий кінь був менший від господарського, мав велику голову, коротку морду, гострі вуха, товсту шию, широкі груди, прямий зад; масті був мишастої, з темною смугою вздовж хребта, грива й хвіст чорні. Тарпани жили великими табунами, по 50 — 60 голів.
Із дрібної звірини цінувалися найбільше ті, що мали гарне хутро. З найстарших звісток літопису видно, що найбільше пошукували білок, тобто попелиць (як їх тепер у торгівлі називають), і чорних куниць; їхні шкурки уживали спочатку навіть замість дрібної монети. Але вже у княжі часи їх дуже винищено, і ці шкурки йшли до нас із Литви, де сила звірини заховалася в непрохідних пущах. Бобер згадується рідше, але й він мав свою ціну. Маємо згадки про боброві рукави княгинь та про боброві тули — сагайдаки. Рідко згадується рись. Щось інше від неї був «лютий звір», що кидався згори на ловця й міг повалити людину з конем.
Степи були повні всякої звірини. Один подорожній, що переїздив через степову смугу 1392 р., прямуючи до моря, пише: «Була це дорога гірка й томлива; нічого не було видно, ні города, ні села; ніде не бачити людини, тільки пустині великі і звірів сила: кози, лосі, вовки, лисиці, видри, ведмеді, бобри й птиці: орли, гуси, лебеді, журавлі та інші». На дрібну звірину полювали задля дорогоцінного хутра. З України йшли великі транспорти цих шкурок у південні й західні землі.
На лісову звірину полювали також задля м’яса, особливо перед воєнними походами, щоб забезпечити військо поживою. Лови відбувалися у різні способи. Звіра гонили на конях з луками або йшли проти нього пішки з рогатиною; також заставляли сила, тенета або завішували на деревах великі сіті _ перевіси. Терени, призначені на лови, звалися ловища або перевісища. Князі видавали окремі розпорядження, де й як мають відбуватися лови. Кращі райони залишали для себе на двірські лови. Закони про ловища встановила вже княгиня Ольга. Бували також лови з нагінкою: кличани криком наганяли звірину. Окремі псарі пильнували ловецьких псів. На птицю полювали з привченими до ловів соколами або яструбами. Ловами займалися цілі села, як ще дотепер вказують назви Козильники, Сокільники, Бобровники та ін.
Над ріками були окремі оселі риболовів. Рибу ловили вудками, сітями й великими неводами та мережами. На більшу рибу уживали також гарпуни у вигляді тризубів. Риболовлю проводили також на Чорному морі, на гирлах Дніпра та Дунаю. Галицькі риболови спускалися Дністром через море аж до вустя Дунаю.

Скотарство та бджільництво. Поволі поруч із ловецтвом поширювалося скотарство. Наші предки самі вивели деякі породи худоби, приручуючи диких звірів. Так деколи удавалося дикого коня тарпана «вибити з дика», хоч це не була легка справа. Рогату худобу українці розвели, мабуть, з освоєних турів: сірі українські воли виказують своєю будовою велику подібність до давніх турів. Але багато порід худоби й коней приходило до нас з Азії, від степовиків, що тільки й жили зі скотарства. Про це оповідає близько 950 р. грецький цісар Константин Порфирородний: «Русь старається мати згоду з печенігами, бо від них вона купує корови, коні й вівці і з того живе легше і вигідніше, бо цієї худоби нема зовсім на Русі». І пізніше з походів на половців наше військо приводило як здобич цілі стада худоби, коней, овець і навіть верблюдів.
Худобу випасали головно у степах, «полях» або по лісових полянах. Були окремі назви пастухів різного роду, наприклад овчухи і волухи. Але у княжі часи худобу тримали тільки для власної потреби, задля молока й м’яса; про вивіз худоби на чужі торги ще нічого не чути.
Коней в Україні спершу було небагато, й тому князі мусили наймати собі на службу всяких степовиків, що славилися як добрі вершники. Дуже часто в українськім війську стрічаємо печенігів, торків, половців та ін., що творили кінні відділи. Деколи князі осаджували кочовиків на своїх землях, зобов’язуючи їх розводити княжі стаднини. Так, село Торки у Перемищині має назву від степового племені торків, що осіли тут ще у княжі часи. Ще в XVI в. мешканці цього села і кількох сусідніх тільки тим і займалися, що доглядали державної стаднини і хвалилися, що мають на це грамоти князя Льва. Літописи згадують деколи про великі стада коней. Так, в 1146 р. у чернігівського князя Святослава в Рахнах на Чернігівщині було в лісі 3000 стадних кобил і 1000 коней. Не тільки князі й бояри мали свої стаднини, але й у селян було досить коней. Перед походом на половців 1103 р. князі радили над тим, коли виходити на ворога, щоб селянам не пошкодити в польових роботах з кіньми. Волинський князь Володимир Василькович перед смертю 1288 р. роздав свої стада «убогим людям, у кого нема коней, і тим, що їхні коні згинули у війні з Телебугою» (татарським ханом). Нагляд над княжими стадами мали вищі урядовці, що звалися конюшими, а коней обходили звичайні конюхи. Кожний власник значив своїх коней окремими п’ятнами.
З домашньої птиці розводили тоді курей, качок, гусей. У відомім переказі про помсту Ольги над деревлянами оповідається, що деревляни тримали голубів у голубниках. Згадуються також освоєні журавлі й лебеді.
Дуже високо стояло у ті часи бджільництво. Бджіл тримали у бортях, тобто лісових дуплах, або у видовбаних колодах. Тому пасічників звали бортниками. Власники бортей означували їх своїми знаменами. За знищення борті або зрубання знаку на ній, або за крадіж колоди тодішнє право визначало гострі кари, бо пасічництво давало великі доходи. Мед уживався не тільки як їжа, але вироблювали з нього улюблений напій, а віск слугував для виробу свічок. І мед, і віск у великій кількості вивозили на продаж до Візантії та інших країн; в експорті України пасічні продукти стояли на першому місці.

Хліборобство. Управа ріллі спочатку була тільки другорядним, додатковим заняттям населення. Ловців, рибалок і пасічників було далеко більше, ніж хліборобів. Люди не відчували потреби сіяти багато збіжжя, бо лісові ягоди, звірина та мед вистачали їм на щоденний прожиток. До того ж небагато було вільних просторів, що надавалися під засів; треба було корчувати ліси, прочищувати землю й приготовляти її під збіжжя. Хліборобство поширилося спочатку в смузі лугів, де ліс був рідший, і лише пізніше перейшло в «лісову сторону». Але вже в часах княгині Ольги хлібороби ввійшли у Полісся, й тамошні деревляни, як каже літопис, «роблять ниви свої і землю свою».
Збіжжя звалося загально жито. Найбільш поширені роди збіжжя були: жито (звалося рожь), пшениця, овес, ячмінь, просо. У ранні часи чи не найбільш поширене було просо; згадують про нього різні письменники. Зрештою, відповідно до підсоння, у північних землях більше сіяли жита, у південних більше пшениці. Так, волинський князь Володимир у Бересті завів дань із вівса й жита; знову ж у Галичині князь Данило дає чернігівському князеві Михайлові на прожиток пшеницю; «татарські люди» на Поділлі сіяли пшеницю й просо. Зовсім нема згадки про гречку.
Хліборобські знаряддя на початках були дуже примітивні. Деякі племена вживали довго старосвітського рала, що було зроблене лише з дерева; потім усюди поширився краще вироблений плуг із залізним лемешем. Орали не тільки кіньми, але й волами; так в однім оповіданні згадується супруга волів (пара). У княжі часи з хліборобського знаряддя згадуються ще мотика, рискаль, лопата, рогалія (рід мотики), борона, серп, коса, граблі, ціп. Зрештою про хліборобські заняття знаємо тільки те, що орали землю, скородили, сіяли, відбували жнива, складали снопи в стоги, молотили на току, віяли зерно.
Давнє хліборобство так само, як у наші часи, терпіло не раз від елементарних катастроф. Деколи через велику посуху або надмірні дощі збіжжя не родилося. Такий недорід трапився, наприклад, у 1193 р., і через те настав голод. Печерський Патерик згадує також про інші «голодні літа». Дуже часто в ті часи шкодила засівам сарана. Від степу налітали пожерливі комахи й нищили всяку рослинність. Під 1094 р. читаємо в літописі: «Прийшла сарана на руську землю 26 серпня і поїла всякі трави й багато збіжжя; не чували про це від перших днів у землі руській, що бачили очі наші». Такі записи стрічаємо й пізніше в різних роках.
У пізніші часи хліборобство займало все більші простори й здобувало більше значення в господарстві. В половині XII в. під час опису війни у Київщині та Чернігівщині всюди згадуються запаси збіжжя; в одному сільці князя Ігоря на гумні стояло аж 900 стогів. Збіжжя вистачало не тільки на потреби України, але йшло воно й на експорт, головно в північні землі. Новгород Великий часто був залежний від українського довозу; в 1141 р. настав там голод, бо через війну не надійшли туди транспорти збіжжя з України.
Хліборобство розвинулося сильно також на західних землях, у Галичині й на Волині. Збіжжя вивозили аж у Литву. В 1279 р. був великий голод у литовській землі, і плем’я ятвягів прислало послів до володимирського князя Володимира Васильковича: «Господине княже Володимире! Приїхали ми до тебе від усіх ятвягів, надіючись на Бога на твоє здоров’я. Господине, не помори нас, але перекорми нас для себе; пошли, господине, до нас збіжжя своє продавати, а ми радо купимо: чого схочеш, чи воску, чи білок, чи бобрів, чи чорних кун, чи срібла — ми радо дамо». Князь вислав збіжжя човнами Бугом на Нарву, але під Пултуськом поляки напали на транспорт, людей повбивали, а збіжжя забрали. Через те прийшло аж до війни з Польщею.
У княжі часи поширилися також головні роди культурних рослин. Знали вже тоді горох, боби, сочевицю, часник, цибулю, ріпу, льон, хміль. У більших містах були вже й більші городи; у Вишгороді під Києвом місцеві городники мали навіть свою організацію і свого старшого. До поширення городництва й садівництва дуже причинилися монастирі. У Патерику читаємо, що чернець Григорій заклав «малий огородець, де сіяв зілля й дерева плодовиті», а чернець Святоша «насадив своїми руками огород». Зі фруктових дерев були відомі тоді яблуні, груші, черешні, сливи, горіх. Мабуть, уже в ті часи пробували плекати також виноград.
Ремесла. Слов’яни від найдавніших часів знали примітивні ремесла, що служили щоденним потребам: як оброблювати дерево, шкіру, ріг, робити полотно, виробляти посуд та ін. З розвитком культури ремесла щораз удосконалювалися почасти завдяки місцевим винаходам, а головним чином під впливом культурніших сусідів. Спочатку найбільше користали ми зі Сходу, від персів і арабів, від X в. став переважати вплив Візантії, а від XII в. все більше помітні стали впливи Заходу, головно Німеччини.
У буйних пущах, де жили спочатку слов’яни, розвинулися дуже скоро деревні промисли. У княжі часи знаємо вже кілька різних назв для ремісників, що обробляли дерево: древоділи, плотники, городники (що ставили городи), мостники. Ці теслі мали власні організації зі своїми старійшинами. Були також окремі ізвозники, що звозили дерево до міста. На теслярську техніку вказують такі вислови, як рубити хороми (будувати з дерева будинки), тесане дерево, тесла (окремий вид сокири). «Мідяна сокира від сухого дерева сама нищиться», — наводить приповідку Кирило Турівський.
З дерева робили всяке господарське приладдя і все потрібне до обстанови хати. Згадуються вози, сани, столи, ліжка, лави, стільці, відра, каді, бочілки, ковші, ложка, лопата, колибель (колиска), ступа, драбина, врешті корста — домовина. Вироблювали також рогожі, плели великі коші й менші кошниці.
Високо стояли шкіряні промисли, головно ж гарбарство та кушнірство. Свіжа шкіра звалася кожа, виправлена — усна, або усніє. Звідси походять назви кожевник і уснар для гарбаря й кушніра. При обробці шкіри уживали усніяний квас, тобто гарбарський квас. Шкіру м’яли руками, як це видно з оповідання про Кожум’яку. Знаємо різні назви ремісників, що користувалися шкірою: швець — означало й шевця, й кравця, сідельник робив сідла, тульник виготовлював тули — сагайдаки для стріл.
Ткацтво було відоме слов’янам від давніх часів. Це був жіночий промисел. Жінки пряли прядиво з льону чи конопель, при чому вживали куделю й веретено. У слов’янських могилах часто стрічаємо пряслиця, вироблені з камінчиків, що їх насаджували на веретена. Потім ткач або ткаля вироблювали полотно на кроснах. Спочатку були відомі у нас тільки грубі полотна, що їх звали товстинами; таких полотен уживали також на вітрила до кораблів. Пізніше навчилися вироблювати тонше полотно, тончицю, а також різнорідні оздобні тканини: полавочники, скатерті, убруси. З вовни плели різні частини одежі, як клобуки — шапки, або копитця — рід панчох. Здавна також робили в нас сукно, але просте, грубе. Тонші сукна, а також шовки й усякі дорогоцінні матерії привозили з-за кордону, з Візантії та з Західної Європи.
З мінеральних промислів найскорше розвинулося гончарство. У могилах і давніх селищах віднайдено багато останків давнього посуду, так що можемо стежити за розвитком кераміки від простих горщиків, ліплених руками, до дуже гарних мистецьких виробів. У княжі часи вироблювали по більших містах цеглу і з неї будували мури міст та визначніші церкви й світські будови. В деяких околицях знали також виріб скла. Такі назви, як стекляник (скляр) і стекляна кузня, вказують на техніку скляних виробів. Багато скляного посуду привозили до нас із Візантії та з Заходу.
У багнистих околицях, головно на Поліссі, була у нас залізна руда, яку з дуже давніх часів почали обробляти на всяке знаряддя. Ковач, кузник, кузнець — це три давні назви коваля. З ковальського знаряддя згадується наковальня (кувадло), молот, кліщі і ковальський міх. «Не вогонь розжарює залізо, але подув міха», — каже Данило Заточник. Залізні вироби були дуже різнорідні: сокири, топори, долота, свердла, пили, мотики, рискалі, ножі, цвяхи, шила, голки, вудки, замки, коси, серпи, рала, всякого роду зброя. Кували не тільки залізо, але й інші метали. В Холмі за Данила згадуються «кузнеці заліза, міді та срібла».
Згодом поширилася по Україні також умілість відливати метал. Перші вироби цього роду — це монети, що появилися в нас за Володимира Великого. Потім розвивається й дзвонарство. У перші християнські часи не вживали в нас дзвонів, а тільки била, або клепала, — дерев’яні або металеві плити, по яких били молотком. Дзвони перший раз в Україні згадуються в Путивлі 1146 р.: князь Ізяслав забрав «колоколи» з Церкви Вознесіння. Але у Новгороді Великім дзвони були вже 1066 р., певно, й до нас вони прийшли скорше. Що у нас виливали дзвони — про це оповідає виразно Галицько-Волинський літопис 1259 р.: король Данило до нових церков у Холмі «дзвони привіз із Києва, інші вилляв тут». При церкві св. Юра у Львові зберігся один дзвін із княжих часів з датою 1341 р. Крім дзвонів, наші відливачі робили також інші роботи, наприклад, відливали з міді або олова церковні помости, дахи церков та інше.

Торгівля. Не всі околиці мали однаково розвинене господарство. У деяких сторонах високо стояло хліборобство, в інших — скотарство чи ловецтво. Скоро виникла потреба обмінювати різні продукти та вироби. Такий обмін відбувався передусім у місті на торзі. У Києві було велике Торговище на Подолі і Бабин торжок перед княжим двором у Новому городі. Були ще й інші торги — разом вісім. Подібні торговища були й по інших містах.
Літописи подають деякі риски, як виглядав тодішній торг. До міста їдуть шляхами «купці на возах з тягарами важкими», рікою пливуть човни з крамом до пристані. На торговище приходять ченці з клобуками, «копитцями» й іншими монастирськими виробами, продають їх і за те купують хліб для монастиря. Були уже й спеціалісти-купці, що вдосконалювалися на одному роді торгівлі, наприклад продавці домовин. Поруч із християнськими купцями скоро появляються жиди. В Києві вони мали свою окрему дільницю коло Жидівських воріт. Догляд над торгами тримали княжі митники; вони збирали сплати на мостах (т. зв. перевіз) і на торзі — торгове і мито. Митники були також урядовими свідками при купівлі й продажу, сповіщали публічно на торгах про всякі втрати, крадежі і т. д.: «як хто загубить коня або зброю, або убрання — заповідає на торзі».
У внутрішній торгівлі велике значення мала сіль. Добували її в Україні у двох місцях: у кримських озерах й лиманах та на галицькому Підгір’ї. Коли дикі орди опанували степи, сіль ішла майже виключно з Галичини. Продавали її навіть у Києві. Довозом солі займалися соляники, або прасоли, що по всій Україні розвозили возами цю цінну копалину.
На вивіз за кордон йшли з України спершу тільки продукти лісового господарства. Шкіри й хутро, мед і віск — це весь добуток, що продавали з України до Візантії та на східні ринки. У давні часи велася також торгівля невільниками, але християнство поклало їй кінець. У пізніші часи піднялося значення хліборобства, і, як уже знаємо, наше збіжжя йшло значними транспортами на північ, а треба думати, також на Чорне море.
Осередком вивозової торгівлі довгі часи був Київ. Ранньою весною з лісових земель привозили до Києва однодеревні — човни, вироблені з одного пня; у київській пристані корабельні майстри пристосовували їх до дороги на море. До Києва з’їздилися купці з усіх більших городів і привозили свої продукти. Транспорти йшли під контролем уряду: купець діставав від князя срібну печать, ніби легітимацію, або грамоту, у якій було означене число кораблів: «послав я кораблів стільки...» У червні човни випливали з Києва. Під Витичевом, яку милю від столиці, стояли ще два-три дні, чекаючи, поки зберуться всі човни. Купці відправлялися Дніпром все в більшому числі, озброєні, бо у степах можна було сподіватися напасті від кочовиків. Коло більших порогів витягали човни на берег і переносили їх на плечах або линвами протягали повз берег. Нижче порогів купецька флотилія відпочивала коло острова св. Етерія (тепер Березань). Далі їхали вздовж західного берега Чорного моря аж до Константинополя. Це була «страшна й небезпечна, важка й трудна дорога», — оповідає грецький цісар Константин Порфирородний.
У Царгороді українські купці залишалися по кілька місяців. Бувало їх не раз по кількасот — так що греки боялися пускати їх до міста. Їх поміщували у передмісті коло церкви св. Маманта, або «у святого Мами», як у нас говорили. Тут вони вели свої торгові діла, купували потрібний крам та корабельні припаси. У часи князя Олега наше купецтво мало в Царгороді свої особливі права: не платило ніякого мита, діставало від уряду потрібні харчі, т. зв. місячину: хліб, вино, м’ясо, рибу, овочі; могло також користуватися публічними лазнями, «скільки схочуть».
Із Візантії приходили до нас дорогоцінні тканини, особливо шовкові: паволоки і коприни, металеві вироби, прикраси з золота й срібла, посуд глиняний й скляний, вино, південні овочі, всяке східне коріння, як перець та імбір. Матерії, прикраси і зброю привозили до нас також із Персії, Сирії та Єгипту через Каспійське море. Від степових кочовиків (печенігів, половців та ін.) Україна діставала коні, воли, вівці. З північних околиць Східної Європи йшли транспорти рідкого хутра, як соболі, горностаї тощо. Залізні вироби, особливо зброю, доставляла Швеція, де була найкраща залізна руда. З Західної Європи приходили промислові вироби, особливо сукно з Фландрії, також тонше полотно, металеві предмети, оселедці, напої. З Угорщини йшли добрі коні, т. зв. фари, і метал з карпатських копалень.
Чужі купці, т. зв. гості, часто бували в Україні й по більших містах мали свої колонії. Так, у Києві були греки, італійці, німці, хозари; у Володимирі на Волині німці мали свою окрему громаду; крім них, жили також купці з Криму. В Галичі була німецька колонія, у Львові — німці й татари.
Західні українські землі вели живу торгівлю з Польщею, Німеччиною, Чехією та Угорщиною. Вивозили свої продукти, як віск у великих кругах, шкіри й шкірки, а також східний крам — шовк, коріння, перець та ін. Галицькі купці мали власні кораблі на Балтійському морі й привозили з Заходу сукно, полотно, метал і всякі інші промислові вироби.

Аватар користувача
pirate
Адміністрація
Повідомлень: 132
З нами з: 16 липня 2014, 13:30

3. Домашнє життя

Повідомлення pirate » 18 січня 2016, 15:38

3. Домашнє життя

Садиба. Щоденний побут княжих часів звертає на себе увагу тим, що не було основної різниці між життям вищих і нижчих верств. Хоч громадянство було вже досить зрізниковане з соціального погляду, це не відбивалося на щоденній культурі. Навіть у містах обстанова хати не дуже відрізнялася від житла заможної людини на селі. Домашнє життя всюди ще було просте й невибагливе, рівень його не підносився дуже високо.
Господарство з домом та будинками звалося двір. Двір бував обгороджений плотом, тином, столпєм або іншою огорожею з дерева і мав ворота. Дім, або хором, був дерев’яний, рублений, рідше мурований, з дерев’яним помостом. Крівлю (кров, покров) робили з соломи, тобто стріху, або з дерева. У мурованих будинках дах бував олов’яний або мідяний.
Доми по містах будували високі, з поверхом. Горішня кімната звалася сіни, сіниця, до неї «лізли» по драбині чи східцях; часом ця горішня частина зветься горниця, горенка, вежа, повалуша. Долішня кімната — це істба, істобка, подниця; тут була піч, і цю кімнату уживали зимою. Спальня звалася ложниця або одрина. Мала кімната, де зберігалися всякі речі, мала назву кліть. У монастирях була окрема кухня — поварня, поварниця, пекляниця — і також окрема їдальня — трапезниця. У деяких домах були ще ґанки чи галереї, притвори, переходи; на даху ставили деколи голубники, як це бачимо у деревлянськім Іскоростені.
Княжі палати, тереми, були значно більших розмірів, ніж звичайні доми, й уладжені куди краще та виставніше. На жаль, із цих будов нічого не залишилося до наших часів. Але голландський маляр Авраам фон Вестерфельд, який довгий час був у Києві 1651 р., мав ще нагоду бачити руїни різних давніх будов і старанно їх змалював. Із його рисунків бачимо, які просторі й величаві були ці невідомі нам тереми, які могутні мури там підносилися, які вели переходи й колонади. У княжих будинках помости бували укладені з глиняних полив’яних плиток різного кольору, так що поміст виглядав, як барвистий килим. Деколи й стіни прикрашали таким способом або їх розмальовували. Одвірки були різьблені або спиралися на різьблені стовпи. Довкола терема йшли сади й городи. У Києві біля старого княжого двору стояли колись статуї Перуна та інших богів. При княжому теремі в Галичі були переходи зі сходами, з яких можна було оглядати цілу околицю. Будинок, де жила княжа прибічна сторожа (дружина або гридь), звався гридниця. В’язниці, де тримали злочинців і бранців, називали порубами.
Побіч мешкального дому стояли господарські споруди — кліті, клітини. Для худоби слугували скотниці, хліви, кошари. Стоги збіжжя стояли на гумні. Зерно складали в житниці у сусіки. Комора звалася бретяницею. Напої ховали в пивницях — погребах і медушах. Будинки, де зберігали всякі інші запаси, мали назву амбарів. При багатших господарствах містилася окрема лазня — баня, або мовниця.
Воду брали з колодязя. В Холмі князь Данило велів викопати студенець завглибшки 35 сажнів.
Отже, назверх садиба заможної людини виглядала тоді багато й різнорідно. Проте коли ввійти до самої хати, там можна було ще бачити надзвичайну простоту й невибагливість. Внутрішня обстанова дому збагачувалася дуже повільно й не уявляла собою надзвичайної розкоші.
Звичайні предмети, які стрічаємо в тодішній кімнаті, — це простий стіл, лава, яка-небудь скриня — лар або коробиця. От і весь добуток.
Стільці стрічаємо ще рідко й тільки в багатших домах, наприклад у князів. Коли 1152 р. Ярослав Осмомисл приймав київського посла боярина Петра, «поставили Петрові стілець, і він сів». У «Житії Бориса й Гліба» бачимо цікаву картину стільця — з ніжками навхрест, ніби стільчик, який можна складати. Ліжко — ложе, одр, кровать — належало ще до розкоші багатих людей. Бідні лягали на рогожі й накривалися рубом, простим полотном. Постіль бувала різна. Волинський князь Володимир Василькович мав у ліжку просту солому. В оповіданні про Лазаря ложе багача прикрашене слоновою кісткою, з перинами з паволоки, застелене м’якими покривалами з витканими узорами. Данило Заточник згадує покривала соболеві й подушки шовкові. Так, певно, виглядали спальні всіх заможних людей. Убогу обстанову хати прикрашали ще килимами, які розстилали на лавах і помостах; столи покривали скатертями й обрусами, обшитими круживом. До прикраси хати належали також ікони, які ставили на полицях чи підставках. Така полиця звалася тябло.
Хату освітлювали восковими свічками, що стояли у свічниках. Збереглися до наших часів такі свічники, не раз по-мистецьки оздоблені. Свічки виробляли ченці по монастирях. До освітлення уживали також олію. Незаможним людям зимою вистачало, певно, світла з печі.

Одежа. Як обстанова хати визначалася простотою, так само невибагливий був тодішній одяг. Найбільше, мабуть, носили шкіряну одежу, бо ловецтво постачало доволі шкіру і хутро. Отже, кожух, кізлини, овчини — це звичайне зимове убрання. Літом бідніші люди носили свити або котиги. Легкий плащ називається корзно, мятель або луда. Далі згадуються ногавиці, або гащі, при деякій одежі пояс, врешті сорочка, або сорочиця. На ноги брали онуща, або копитця, рід панчох. Взуття було шкіряне: просте черевіє, прабошні, чи порошні, і кращі сапоги. У далеких лісах селяни носили лапті (личаки). На голову вбирали клобуки, шкіряні або плетені з вовни. Жінки завивали голови платками або убрусами.
Як виглядали різні частини одягу простих людей, про це не маємо ніяких певних відомостей. Можливо, що одежа нижчих верств мала такий самий крій, як убрання князів і бояр, тільки без усяких прикрас.
Княжі одяги маємо зображені на різних давніх картинах. Князі носили рід каптана, що сягав нижче колін, мав широку обшивку долом, рукави були вузькі, також із обшивкою. Каптан підперезували м’яким поясом, якого кінці звисали спереду. На каптан накидали довгий плащ без рукавів, запнутий клямкою на правому плечі так, що права рука була вільна; краями плаща бігла широка обшивка. Матерія була різних барв: червона, синя, зелена, в усякі узори — квіти, зірки, птахи. Чоботи бували зелені, червоні та ін. Шапки носили з верхом — круглим або гострим, обшиті кожушком.
Галицький літописець описує одяг князя Данила, коли він приїхав у гостину до угорського короля 1252 р.: «Сам він їхав поруч із королем за обичаєм руським: кінь під ним був напрочуд гарний, сідло з паленого золота, стріли й шабля прикрашені золотом та іншим майстерством, аж дивно було, кожух з оловира грецького, обшитий золотим пласким круживом і чоботи з зеленого сап’яну, шиті золотом. Німців багато дивилося та дивувалося, а король йому сказав: «Не жалував би я дати й тисячу срібла за те, що ти прийшов обичаєм руським батьків твоїх». Отже, це був немов національний український одяг князів того часу.
Княгині носили довгі каптани, підперезані поясом, з дуже широкими рукавами, зрізаними скісно. На каптан накидали хустку чи шаль, що спадали з плечей на груди, або носили плащі без рукавів, подібні до чоловічих. Голову пов’язували наміткою, на неї вбирали шапку без хутряної обшивки або високо підчісували волосся й поверх накладали щось у роді діадеми.
Зрештою, як і в нинішніх часах, люди радо приймали чужосторонні одяги, які приносила мода. Був час, коли тон завдавали східні народи, перси й араби, потім найсильніший був вплив Візантії, короткий час подобалися татарські одяги, врешті стали модні західні убори.
Треба ще завважити, як виглядала тодішня зачіска. З різних картин бачимо, що чоловіки (князі) носили досить довге волосся, вуса дещо підстрижені й невеликі бороди. Тільки в князів старечого віку бороди були довші. Але на інших малюнках лиця є цілком без заросту — не знати, чи вони означають молодих людей, чи може вуса й бороди були голені. Грецький письменник Лев Диякон, описуючи Святослава Ігоревича, каже, що він мав голену бороду, густі й довгі вуса, голову цілком поголену, тільки з одного боку висів чуб, що означало значний рід.
Пожива. Господарська продукція княжих часів мала інший характер, ніж сьогодні, і це впливало також на те, як люди відживлювалися. Головна різниця в їжі тодішніх людей і нашій була та, що тоді багато вживали дичини. У колишніх пущах було так багато всякої звірини, що кожний міг подостатком вживати м’яса, якого забажав. Перед воєнним походом князі уладжували окремі лови на те, щоб приспособити дичину для війська. Князь Данило під час походу полював в околицях Грубешова сам на диких кабанів, щоб мати чим проживити вояків. Їли м’ясо всякої грубої звірини, тільки деякі дрібні звірі уважалися «нечистими», наприклад, лисиці, вивірки, бобри, хом’яки й інші. Пізніше домашня худоба поширилася всюди, й люди почали вживати більше її м’яса, їли говядину (воловину), телятину, вепровину, баранину та ін. Згадується також свиняче сало. За прикладом степовиків живилися також кониною, хоч рідко. Літописець згадує, що князь Святослав Хоробрий їв кінське м’ясо, а в його війську по нещасливім болгарськім поході настав такий голод, що навіть за конячу голову платили дорого. З домашньої й дикої птиці згадуються кури, гуси, голуби, лебеді, журавлі, тетереви, рябчики.
Дуже багато вживали риби, бо її була велика сила в озерах і ріках, а до того гострі релігійні приписи наказували часті пости. Ченці ніколи не їли м’яса — їм дозволено було їсти тільки рибу. Раки, здається, не вважалися особливим присмаком. Була приповідка: «Не звір серед звірів їжак, не риба серед риб рак».
Пили молоко коров’яче й овече; кобиляче чорне молоко, або кумуз, яке дуже смакувало кочовикам, у нас не прийнялося. З молока робили сир, але про масло звісток не маємо. Споживали також яйця.
Зате далеко менше був поширений рослинний харч. Як уже знаємо, городини було тоді небагато: ріпа, часник, цибуля, може огірки, зі стручкових рослин горох, боб, сочевиця, — зрештою, згадується загально зілля. Під час голоду їли лободу. У Патерику читаємо, що перший почав це чернець Прохор: «збирав лободу, своїми руками перетирав, робив собі хліб і так живився; один чоловік побачив це й почав збирати лободу для себе й своїх домашніх, і так прогодувалися в голодний час». Улюбленою стравою була сочевиця, з якої приладжували сочиво. Знаємо також пшоно, або ягли, і взагалі кашу.
Як приправляли різну їжу, про це є мало звісток. Знаємо тільки те, що м’ясо варили в казані або пекли. Святослав під час походу тоненько різав м’ясо і припікав його на вогні. Як приправа до страв уживалися часник, кріп, чебрець. Зі Сходу перейняли також перець та імбир, але, очевидно, тільки в кухні багатіїв. Пісні страви мастили дерев’яним маслом, тобто рослинною олією.
Зерно мололи на ручних’жорнах. Муку заливали окропом, додавали квас, місили тісто й пекли в печі. Печерський Патерик оповідає, як за святого Феодосія біси робили ченцям збитки: «то муку розсипали, то квас, приготовлений на печення хліба, розливали». Найбільше пекли житній хліб, бідні уживали також вівсяний. Хліби бували великі, ковриги, або малі — коврижки; звідти пішла назва «коржик». На бенкетах печиво було вибагливіше — пекли булки й тіста: «хліби дуже чисті, інші з медом та маком». Згадуються вже й пироги.
З напоїв здавна знали кисіль: муку розмішували у воді на ціж, варили її й підливали сить — мед, розведений водою. Про це оповідає літопис з тої нагоди, коли мешканці Білгорода під Києвом здурили печенігів, що їх облягали: наробили багато киселю, повставляли бочками у криниці й удавали, немов то їх сама земля живить.
Улюбленим трунком був питний мед, давній слов’янський присмак. Але прироблювали також мед із перцем. Пиво робили з меленого солоду й хмелю. Серед заможних людей досить вживали вина, яке привозили з грецьких країн.

Діти. Серед простої невибагливої обстанови плинуло життя давньої людини — від дитячих років до старості й смерті.
При народинах дитини єднали разом давні слов’янські звичаї з християнськими обрядами. З житія Феодосія Печерського знаємо, що у восьмий день по народженні несли дитину до священика, «да ім’я дітищу нарекуть». Самі ж хрестини відбувалися, як дитині минуло сорок днів. Були два роди хрещення: дитину або занурювали у воду, або поливали. Цей другий обряд суворі обрядовці уважали латинським. При хрестинах були хресні батьки, або куми. Згадуються при тому хресні ризи й вінець. Дитині давали часто імення когось значнішого з рідні, найчастіше брали дідове ім’я. Князі діставали два імені — одне церковне, друге княже, або мирське. Церковні імена брали з грецького календаря, світські — це були слов’янські народні імена або зіслов’янщені норманські. Бояри й усе інше населення мали, мабуть, тільки одне ім’я.
Найбільш поширені зі слов’янських і зіслов’янщених імен для чоловіків були такі: Борис, Брячислав, Вишеслав, Володар, Володимир, Володислав, Воротислав, Всеволод, Всеслав, В’ячеслав, Гліб, Жирослав, Ігор, Ізяслав, Мирослав, Олег, Радослав, Ратибор, Ростислав, Рюрик, Святополк, Святослав, Станислав, Судислав, Ярополк, Ярослав та інші. Рідше зустрічаються: Милоніг, Переніг, Вишата, Славята, Милята, Путята. Жіночі слов’янські імена бували: Верхуслава, Горислава, Гремислава, Доброніга, Звенислава, Предслава, Сбислава, Святослава та інші. Але вживалися також чужі імена у незміненому вигляді, як норманські: Інгвар, Інгеборга, Малфріда; литовське — Шварно та ін. Рідко приходять імена у здрібнілому вигляді: Степанець, Янець, Василько, Володимирко, а жіноче — Янка (Анна), так само, як і грубі: Кузьмище, Петрило, Радило. Щоб відрізнити особи з тим самим іменням, зазначали ім’я батька: Іван Жирославич, Іван Вишатич, Всеволодківна, Ярославна тощо. Родових прізвищ не було зовсім; деколи тільки стрічаємо прізвиська індивідуальні, як-то боярин В’ячеслав Товстий, князь Всеволод Чермний, Мстислав Удатний.
Народний дитини у княжому роді святкували деколи особливо святочно: батько на пам’ятку фундував церкву, малий княжич діставав на власність місто і т. п. Також святочно обходили іменини. Діти виховувалися під доглядом батьків чи рідні. Деколи при дитині була кормилиця — нянька чи мамка; при молодих княжатах бував окремий кормилець — боярин, Що опікувався князем і привчав його до лицарських справ і обов’язків. Як хлопець покінчив три роки, робили йому постриги — підстригали волосся. Тоді ж уперше садили його на коня — на княжих дворах це теж було неабияке свято.
Діти багатих батьків відрізнялися від своїх однолітків одягом. Мати малого Феодосія наказувала синові «одягатися в убрання світле і так ходити з своїми ровесниками на ігри».

Подружжя. У найдавніші часи подружжя у слов’ян мало форму умикання, тобто викрадання дівчини: юнак нападав на дім милої й брав її силою або викрадав потайно, підступом. Не раз таке уведення було умовлене з дівчиною: молодь збиралася на вечорницях, що відбувалися на полі між двома селами, і там порозумівалася між собою. Найдавніший наш літопис так оповідає про це: «Деревляни жили обичаєм звірів, жили по-худоб’ячому, убивали одне одного, їли все нечисте, й шлюбу у них не було, але викрадали дівчат біля води. А радимичі, в’ятичі й сіверяни той самий обичай мали: жили в лісі, як всякий звір, їли все нечисте, не знали сорому перед батьками й невістками. І шлюбів не було у них, тільки ігрища між селами; сходилися на ігрища, на танки та на всякі бісові пісні й тут викрадали собі жінок, хто з котрою порозумівся; мали ж по дві й по три жінки».
Сліди цього давнього умикання збереглися ще дотепер у деяких місцях у весільному обряді. Виправа молодого по дівчину має вигляд воєнного походу. Бояри молодого нібито нападають на рід дівчини, обступають хату довкола; дівчина не дається, рід борониться, аж згодом починають миритися.
Духовенство виступало гостро проти звичаю викрадати дівчат; також князі за умикання призначали високі кари: коли хто викрав доньку більшого боярина, платив дівчині «за сором» 5 гривень золота і стільки ж на церкву; за біднішу дівчину була плата одна гривня. Але у деяких місцях цей звичай зберігся ще в пізніших часах.
У культурніших племен вже в давні часи настала інша форма шлюбу — через купно. «Поляни, — каже літописець, — мали обичай тихий і спокійний, знали сором перед невістками й сестрами й матерями своїми і мали шлюбні обичаї: жених не ходив силою по дівчину, але приводили її вечором, а другого дня приносили те, що давали за нею». Про подружжя жених умовлявся з батьками дівчини й давав за неї оплату — віно. Цей обичай знаємо навіть із княжих вінчань: Володимир Великий як побрався з царівною Анною, відступив грекам Корсунь й Крим «за віно, задля царівни»; князь Ярослав віддав сестру за польського князя Казимира і дістав від нього «за віно» вісімсот українських бранців. Ще й у теперішнім весільнім обряді рід молодого торгує дівчину у її батька, матері, брата, а молодий має обов’язок обдарувати свояків дівчини.
Як виглядав увесь весільний обряд у княжі часи, про це знаємо небагато. Ще тепер українське весілля збереглося у старовинних формах із традиційними звичаями й піснями. Можемо здогадуватися, що в давні часи ці обряди були ще більш різнорідні й мальовничі, і що більше — кожний обряд мав тоді своє реальне значення, був зрозумілий для всіх. Із весільних установ, які тепер ще живуть у народі, лиш деякі згадуються у княжі часи.
Велику роль у весіллі відігравали свати — навіть весілля звалося тоді сватьба. Свати, — певно, так само, як і тепер, — розпочинали сватання, доводили до кінця зговорини, тобто умовлялися про розмір віна. їхньою відзнакою були палиці, які давав їм молодий ніби на доказ уповноваження від себе. Заручини мають назву від того, що жених брав дівчину за руки. Обрядове значення мали при тому рушники. При самому весіллі вже у княжі часи згадується коровай; мабуть, було вже й обрядове деревце. Вінчання — це церковний обряд, при якому молодих прикрашали вінцем, немов княжою короною; з того звичаю збереглися ще тепер назви князь і княгиня, якими називають молодих. Так само дружки звуться боярами.
Пошлюблену жінку відводили святочно до дому її чоловіка; тоді водити, вести означало віддавати заміж, а ведениця, водима — жінка. Дома молода дружина мала обов’язок роззути чоловіка, стягнути йому з ніг чоботи. Цей старосвітський звичай означав, мабуть, що жінка зобов’язана у всьому до послуху чоловікові.
Весілля відправляли з музиками, співами й танцями. Один чернець XI в. з жалем оповідає, що на весіллях чути бубни, сопілки та різні «бісові дива». Інший духівник згадує весільні плескання — танки, при яких плескали руками. Весільні обряди були сильно закорінені, і в поняттях народу були суттю подружжя, а церковне вінчання уважалося тільки доповненням весілля. Київський митрополит Іоан (XI в.) у своїм «Повчанні» каже: «Прості люди не йдуть на благословення і вінчання, тільки бояри й князі вінчаються; прості люди беруть жінки свої з танками, музиками і плесканням».

У будень і в свято. Докладної міри часу тоді ще не вживали. Пори дня й доби означували такими висловами, як утро (ранок), утрення, до полудня, полуднє, вечір, вельми вечір, влягомо (час, коли лягали спати), кури (як піють півні), зорі. Рідше стрічаємо означення годин, часів, і то не знаємо докладно, як їх рахували: «перший час», здається, був по сході сонця, «третій» близько полудня.
Як проходив день трудящої людини з заможної верстви, про це знаємо з «Повчання дітям» князя Володимира Мономаха. Він доручає синам уставати раненько, вдосвіта: «Нехай не застане вас сонце на постелі — так робив мій батько блаженний і всі добрі мужі». Князь вислухував утреню ще перед сходом сонця. По ранішнім богослужінні був сніданок, заутрок. Далі князь сідав до ради — «думати з дружиною» або відбувати суд: «людей стравлювати». У вільному часі вибирався на лови або переїхатися, «поїздити». У полудні чи, може, дещо перед полуднем був обід. В саме полуднє лягали переслатися: «Спати вполудне присудив Бог, у той час відпочиває і звір, і птиці, і люди», — каже Мономах. Пополуднева перекуска звалася ужина, ввечері приходила вечеря. Перед вечором деколи слухали вечірні. Пора, в якій лягали спати, звалася влягомо, це було по заході сонця. Ніччю побожний Мономах деколи вставав помолитися або хоч ударити поклон.
Добрий господар сам доглядав своє господарство. «В домі своїм не лінуйтеся, — каже Мономах синам, — а всього доглядайте, не здавайтеся на тивуна, ні на отрока, щоб не насміялися з вас ті, що до вас приходять, з дому вашого й обіду вашого». Про себе князь оповідає: «Що мав зробити отрок мій, це я сам робив, трудився на війні й на ловах, вночі й удень, на спеці й на зимні, не давав собі спочинку. Не здавався я на посадників, ні на биричів, сам робив, що було потрібне, весь лад в домі своїм сам утримував. І над ловчими ловчий порядок я утримував, і над конюхами, і над соколами та яструбами».
Але так само радо веселилися й проживали життя. Обіди й бенкети відбувалися з різних нагод: на княжі з’їзди, церковні свята, весілля, іменини. «Слово про багача й Лазаря» так описує бенкет багача: «При обіді стояло багато посуду золотого й срібного, великі срібні позолочені чаші, кубки і чарки. Було багато різних страв: тетереви, гуси, лебеді, журавлі, рябці, голуби, кури, зайці, оленина, вепровина, телятина, воловина, всякі напої: вино, мед чистий і варений з перцем, квас. Пили до пізньої ночі, з гуслями й дудками, була велика забава з приятелями і сміхунами, танки, співи, всяка огида. Багато кухарів трудилося, обливаючися потом, слуги бігали, носячи тарілки, інші обережно махали віялами для прохолоди, інші тримали срібні умивальниці, інші — посуд з гарячою водою, інші — пляшки з вином...» На одній картині у «Житії Бориса й Гліба» бачимо, як виглядав стіл, заставлений до бенкету: застелений скатертю до самої землі, зі дзбанками, мисками, чарками та іншим посудом.
Володимир Великий дуже любив такі пири і влаштовував їх на кожне більше свято. Як святив нову церкву у Василеві (Васильків коло Києва), «створив празник великий, наварив 300 мір меду і призвав бояр своїх і посадників, старшин із усіх городів і людей багато і роздав убогим 300 гривень. Празникував князь вісім днів». І про пізніших князів часто читаємо, що «була любов велика між ними про три дні», «честь велика», «обід сильний». По такому бенкеті господар роздавав гостям цінні дарунки. Мономах згадує: «Запросив я батька на обід у Чернігові на Красному дворі й дав батькові 300 гривень золота». «Юрій казав уладити обід сильний і створив честь велику і дав Святославу дари многі». В дарунок давали золото, срібло, дорогі одяги й матерії, також расових коней або рідких звірів, наприклад, один князь дарував своєму своякові парда.
На прийомах і гостинах розважали себе всякими оповіданнями, казками, анекдотами, приповідками. Різні перекази, які записав автор найдавнішого літопису, — про смерть Олега, боротьбу хлопця з печеніжином, білгородський кисіль, — взяті просто з уст оповідачів. Деякі з них мають гумористичну закраску, як, приміром, анекдот про піщанців, що втікали перед «вовчим хвостом» — воєводою Вуєфастом. Не раз слухали й оповідань побожного змісту і радо гостили ченців та духівників. Були вже відомі й деякі товариські ігри — у могилах того часу віднайдено шахи й кістки до гри.
У товариських зв’язках виробився свого роду етикет, досить нескладний, але його всі дуже пильнували. Київський князь Святополк запрошує Василька Ростиславича словами: «Якщо не хочеш чекати до моїх іменин, то прийди сьогодні, поздоровиш мене, і посидимо всі». Як приходить значний гість, господар виходить йому назустріч, ідуть до кімнати й сідають. Боярин, присланий послом до князя, вклоняється йому до землі й каже: «Брат кланяється тобі». Князь просить його сідати. По хвилині розмови з гостем господар каже: «Та поснідай, брате». Гість погоджується. Господар каже: «Посидіть ви тут, а я піду приготовлю». Частувалися зі словами: «Княже, хочу до тебе пити!» або: «Куме, випиймо!» Деколи господар пив половину чаші, другу половину давав гостеві. Пили також «на здоров’я». На давній чаші з 1151 р. є напис: «Хто з неї п’є, тому на здоров’я».
На бенкетах пили багато й радо. Літописець переказує приповідку Володимира Великого: «Русі радість є пити, без того не можемо жити!» Стрічаємо згадки, що на бенкеті були «шумні» від вина, або як гостя, що вертався з прийому, «розняв хміль по дорозі». Насміхалися з п’яних: «В кого очі сині? У п’яниці! В кого охання велике? У п’яниці».
У гніві не перебирали у словах; лаяли собакою: «збрехав ти, як пес», не жалували навіть всякого «срамословія».

Ігри, танки, музика. З нагоди всяких свят та з інших нагод відбувалися також різні ігри й танки. Це був давній слов’янський звичай: «Сходилися на ігрища, на танки й на всякі бісовські пісні», — оповідає літописець про давні народні забави. На такі веселі сходини були призначені окремі витоптані майдани, що також звалися ігрищами: «Ігрища втолочені, й людей велика сила, що починають пхати один одного», — нарікає один проповідник. А втім ігри відбувалися й на вулицях, і вже в ті часи вулиця означає народну забаву, так само, як повечерниця — теперішні вечорниці. Як виглядали ці ігри, про це знаємо небагато.
Стара забава — це боротьба, змагання за силу двох чоловіків. «Не зброєю биймося, а боротьбою», — кличе касозький ватажок Редедя до двобою князя Мстислава. Про боротьбу силача Кожум’яки з печеніжином читаємо: «І розмірили місце між обома полками, і пустилися один на одного, і хопилися, і почали кріпко держатися». Пізніше поширилися лицарські змагання — ігри — на західний лад.
Танок, плясання, був відомий усюди. Танцювали при різних нагодах: «на бенкетах і на весіллях, на вечорницях, і на ігрищах, і на вулицях», — перелічує Кирило Турівський. З давніх часів походив також звичай танцювати під час народних свят, приміром, під Івана Купала. «Гріх танцювати на русаліях», — застерігає проповідник.
Танки йшли під музику. «Візьміть сопілки, бубни і гуслі й ударяйте, Ісакій буде нам танцювати», — кличуть біси, що спокутують ченця.
Музичні інструменти були досить різнорідні. Передусім згадуються бубни й труби; далі якісь роди сопілок чи флейт — сопіль і пищаль; свиріль — інструмент, що складається з кількох сопілок; гуслі — інструмент, подібний до арфи; невідомий з вигляду орган.
При дворі київського князя Святослава (1073 — 1076) був різнорідний оркестр; ігумен Феодосій, як увійшов у кімнату, де сидів князь, «побачив багатьох, що грали перед ним; одні гусляні голоси подавали, інші музикійськими звуками голосили, інші органними, — і так усі грали і веселилися, як є обичай перед князем».
В народних іграх брали участь також фахові митці, що мали різні назви: гудець — це разом музика й співак; плясець — танцюрист; півець — співак. Були й окремі музики: свирець, або свирільник, сопільник, трубник. Загально цих народних артистів називали ігрецями, або скоморохами. Вони мали велику популярність серед народу. «Як плясці або гудці, або хто інший закличе на ігрище або на яке зборище ідольське, то всі туди біжать, радуючись». Тому суворі проповідники не мали слів догани цим весельчакам: «Диявол обдурює такими й іншими обичаями, всякими хитрощами переваблює нас від Бога: трубами і скоморохами, гуслями й русаліями»; «Гудця й свирця не вводи в дім глуму ради»; «Як іграють русалії або скоморохи, або п’яниці кличуть, або яке зборище ідольських ігор, — ти в той час перебудь удома»; «Коли бачиш, що хто танцює і грає і пісні бісовські співає — зітхни...»
Відколи поширилося християнство, розвинувся в Україні церковний спів, що стояв під візантійським та болгарським впливами. Маємо свідоцтва, що на цьому полі являлися й співаки-артисти. Так, під 1137 р. літописець записує, що смоленським єпископом став Мануйло, «півець добрий», що прийшов із Греції. В Перемишлі 1241 р. згадується «словутній півець Митуса», що з гордощів не хотів служити князеві Данилові.
Похорони. Здавна у слов’ян були два роди похоронів: або палили небіжчика на вогнищі, або ховали в землі. Давній обряд палення затримався довше тільки у малокультурних околицях. Літопис XI в. описує його так: «Як хто вмер, відправили тризну над ним, потім робили колоду велику, клали на колоду мерця й палили. Потім збирали кості і вкладали у малу посудину й ставили на стовпі при дорогах, як це роблять в’ятичі й тепер». Частіше ховали померлих у землі. Про обряд поминок літописець оповідає докладніше при війні Ольги з деревлянами. «Ольга вислала до деревлян, наказуючи так: «Це вже йду до вас, приготовте меди многі в городі, де ви вбили чоловіка мого, поплачу над гробом його й зроблю тризну чоловікові своєму». Вони як це почули, звезли меди многі й зварили. Ольга узяла небагато дружини й, легко йдучи, прийшла до гробу його, і плакала по чоловікові своєму, і наказала людям своїм насипати могилу велику і, як насипали, веліла робити тризну. Потім сіли деревляни пити, й наказала Ольга слугам своїм служити їм».
У християнських часах давні звичаї перемішалися з новими. Почувши смерть, той, хто вмирав, робив заповіт і роздавав майно родині, а не раз — церквам, монастирям і бідним. Так, галицький князь Ярослав Осмомисл перед смертю запросив на свій двір бояр і духовенство та «всіх убогих, і сильних, і слабих, гостив три дні й наказав роздавати всякі дорогоцінності — і упродовж трьох днів не змогли всього роздати».
Був такий звичай, що перед смертю постригалися в ченці. Не раз навіть визначні князі приймали чернецтво. Тіло мерця обмивали й прятали, тобто прибирали; княже тіло загортали У килим або іншу дорогу тканину — «оксамит із круживом». При мерці світили свічки. При тілі князя ставили спис, а може, й іншу зброю; слуги ходили в чорних одягах. До могили везли тіло старовинним звичаєм — на санях, навіть серед літа; тому слова «на санях сидіти» означали бути близько до смерті. При великих похоронах ішло духовенство, ченці в ризах із свічками, з піснями. За князем ішла дружина, несли зброю, вели княжих коней. Жінка, діти чи рідня померлого плакали, тобто голосили, оплакували його смерть.
У літописах збереглися зразки таких голосінь, наприклад, при описі похоронів володимирського князя Володимира Васильковича: «Княгиня його безнастанно плакала, стоячи коло гроба, сльози з себе виливала, як воду, так співаючи-приказуючи: «Царю мій благий, кроткий, смиренний, правдивий! Воістину наречено тобі на хрещенні ім’я Іван, всією добротою подібний ти йому: багато зла дізнав ти від своїх свояків, а не бачила я тебе, господине мій, ніколи лихим на них, ніколи не відплачувався ти лихим за лихе, але на Бога все покладав і проводив». Найбільше ж плакали по ньому визначніші мужі володимирські, кажучи: «Добре б нам з тобою померти, господине, що створив таку свободу, як і дід твій Роман, звільнивши нас від усіх кривд; ти, господине, взяв його за приклад і пішов дорогою діда свого; тепер же, господине, вже більше не можемо тебе оглядати, вже зайшло сонце наше, залишилися ми всі в біді...»
Мерця клали в могилу в дерев’яній домовині, корсті, або у кам’яній раці і гроб замазували. Рідня деколи відвідувала могилу і ставила на ній свічки в пам’ять небіжчика.

Аватар користувача
pirate
Адміністрація
Повідомлень: 132
З нами з: 16 липня 2014, 13:30

4. Віра й церква

Повідомлення pirate » 18 січня 2016, 15:39

4. Віра й церква

Слов’янські вірування. У духовному житті давньої України найважливішою подією було прийняття християнства. Разом із християнською вірою прийшли основні зміни в усьому світогляді й щоденному житті громадянства.
Про давні слов’янські вірування дійшли до нас дуже неповні й неточні відомості. Грецькі й римські письменники, що цікавилися слов’янщиною, небагато переказали нам про релігійні погляди наших предків. Так, Прокопій писав про слов’ян: «Вони признають за пана всіх єдиного бога, що посилає блискавку, і йому жертвують корови й усяку худобу. Не визнають провидіння й не вірять, щоб воно мало якусь силу над людьми. Як хто має перед собою очевидну смерть — чи слабості, чи на війні, — обіцяє за своє життя, якщо не загине, жертву богові й, як врятується, дає обіцяне й думає, що цією жертвою врятував собі життя. Вони поклоняються річкам, німфам, деяким іншим божествам, жертвують їм усячину та з цих жертв собі ворожать».
В наших джерелах найвищий бог виступає під різними назвами, як: Перун, бог громів, Хорс — сонце, Сварог — вогонь, Дажбог — податель добра. Поклонялися також Волосові, богові багатства й худоби, Стрибогові, богові вітрів. Імен інших божеств не знаємо. Також не знати напевно, котрі цих богів були здавна слов’янські, а котрих слов’яни прийняли від інших народів. Так, Перун — це, може, германський Донар, що прийшов до слов’ян від варягів. Так само Хорс, — мабуть, божество, прийняте від іранців. Багато було різних другорядних божеств, яких назви дотепер ще залишилися в народній пам’яті, як русалки, мавки, водяники, лісовики, домовики й інші.
Жертви богам приносили на різних місцях. В особливій пошані були деякі річки, болота, колодязі. Жертвували також у гаях, під старими деревами, при вогнищі, під оборогом. Купці, що щасливо переправлялися через дніпрові пороги, спинялися на острові Хортиця і там під старезним дубом складали в жертву хліб і м’ясо, а деколи й птицю, причому кидали жереб, чи зарізати їх, чи пустити живими. Коли купець приїздив на торг, жертвував богам знову хліб, м’ясо, молоко, цибулю, всякі напої та просив божества допомогти йому в торгівлі. Як торг ішов тяжко, він повторював жертви й приходив з поклоном і дарунками також до менших богів. Як усе випродав, дякував богам, забивав у жертву кілька штук худоби, частину роздавав убогим, а решту приносив ідолам. Селянин під час жнив підіймав до неба корець із просом і казав: «Господи, ти давав нам страву, дай нам і тепер подостатком...»
Окремих святинь наші предки, наскільки знаємо, не мали. Також небагато було фігурних зображень богів. У Києві тільки перед княжим двором стояли статуї головних божеств: Перун був із дерева зі срібною головою та золотими вусами. Слов’яни не мали також окремих жерців, кожний складав жертви сам. Але у великій шанобі були знахарі й чарівники, що лікували людей і займалися ворожбою. Знали їх під різними назвами, як волхви, кудесники, потворники, обравники, наузники, відуни, ворожбити, зілійники. Ворожили й пророчили не тільки чоловіки, але й, і то переважно, жінки: «багато волхвують жінки чародійством і отрутою й іншими бісовськими хитрощами». Деколи волхви бралися за широкі віщування. Так, у Києві 1071 р. один волхв пророчив, що «на п яте літо Дніпро потече назад і землі перейдуть на інші місця, що грецька земля стане на місце руської, руська — на місце грецької, й інші землі переміняться, — і несвідомі слухали його». Але й у щоденному житті було багато різних пересудів і вірувань: «Вірять у зустріч, у чихання, у полаз, У птичі голоси й у ворожбу», — оповідає Кирило Турівський. Вірили в те, що недобре зустріти по дорозі чорноризця; що як кінь спотикнеться — це віщує лихо; що є лукаві дні. Останки цих вірувань і дотепер стрічаємо в народі.
У народних обрядах збереглися також спомини давніх слов’янських свят і злучених з ними обрядів. Прихід весни вітали веснянками й весняними іграми, в яких прославляли поворот сонця й розквіт природи. Це свято злилося пізніше з християнським Великоднем і Зеленими святами. Русальний тиждень був присвячений русалкам, що тоді виходили з води й гуляли по берегах. У цьому часі святкували також Мертвецький великдень, присвячений пам’яті померлих предків. Свято Купайла, що зійшлося з днем св. Івана — це ніч чар, коли цвіте папороть, можна бачити заховані скарби й розуміти мову звірів. Молодь плела вінки, розкладала вогонь, виводила довкола нього танки, перескакувала через вогонь сама й переганяла через нього худобу, щоб забезпечити її перед чарами. Під осінь приходило свято Коструба — прощання з літом, під час якого ховали ляльку, що зображувала смерть.
Ідея посмертного життя була невироблена й неясна. Позагробовий світ уявляли собі як рай, чи вирій, — гарний сад, де щасливо проживали праведники по смерті. Вони продовжували там земне життя й тому до могили давали мерцям поживу та різнорідні ужиткові речі. Люди, що жили лихим життям, мали бути прокляті по смерті й стати рабами на цілу вічність.

Початки християнства. Християнство поширювалося в Україні ще задовго перед Володимиром Великим. Вже близько 860 р. мали немовби охреститися князі Аскольд і Дір, що ходили великим походом на Царгород. Українське населення не противилося християнській вірі: «коли хто хотів хреститися, не боронили йому, а тільки глузували». Вже за Ігоря 944 р. стояла в Києві церква св. Іллі, й частина княжої дружини була християнська. Ігорева жінка Ольга також прийняла християнство, але не могла приєднати до нової віри сина Святослава. «Моя дружина буде сміятися з цього», — відповідав молодий князь.
Володимир Великий не тільки сам прийняв християнство, але й старався зробити його вірою цілої держави. За наказом князя всі без виїмку мусили хреститися: «як хто завтра не явиться на ріці, багатий чи вбогий, бідний чи робітник, буде мені ворогом». У дальших околицях ширили княжу віру з іще більшою рішучістю: «Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем», — таку приповідку склали про Володимирових воєвод.
У перших часах дуже пильно нищили всюди ідолів давньої віри. «Це не боги, а дерево, — повчав варяг-християнин, — сьогодні є, а завтра гниє; не їдять, не п’ють, не говорять, а зроблені вони руками з дерева. А Бог, якому служать греки, є один, що створив небо й землю, зорі і місяць, і сонце, і людину, і дав їй жити на землі. А ті боги що зробили? — самі вони вироблені!» Володимир у перший день по хрещенні наказав ідолів скидати, рубати й палити. Статую Перуна прив’язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра, дванадцять чоловік били його залізом. Кинули фігуру до ріки, й князь наказав: «Як де пристане, відбивайте його від берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його». І Перун поплив Дніпром і затримався далеко за порогами, на місці, що звалося пізніше Перунова Рінь.
На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви, або божниці, як їх деколи називали. Краса й велич нових святинь поволі затирала пам’ять про давню просту віру.
Проповідники християнства спочатку були чужинці — греки або болгари. Деколи це були крайні аскети, що самим виглядом своїм викликали тривогу, як митрополит Іоан Скопець, що приїхав із Царгорода 1089 р.: «як побачили люди, сказали: це мерлець прийшов!» Пізніше духовенство почали добирати з місцевих людей, зі шкіл, які заснували Володимир Великий і Ярослав Мудрий. Перший митрополит з місцевого роду був Іларіон, славний проповідник і надворний священик Ярослава Мудрого, висвячений 1051 р. Вдруге без порозуміння з Царгородом висвятили на митрополита Клима Смолятича 1147 р. Це теж був учений «книжник і філософ». Собор єпископів посвятив його головою св. Климентія — мощами, що в Києві були у великій пошані. Це були спроби визволити українську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але пізніше Царгородський патріархат відновив своє право посилати митрополітів до Києва.
В ці часи при церкві жив не тільки сам священик, але й численний церковний причет. Це були всі ті люди, що або виконували при церкві якісь обов’язки, або церква прийняла їх під свій захист. Називали їх також церковними людьми. Вони не підлягали світському судові, а судив їх єпископ. У церковному уставі Володимира Великого читаємо: «А це церковні люди: ігумен, піп, диякон, попадя й хто в крилосі, ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, паломник, лічець, прощеник, задушний чоловік, сторонник, сліпець, хромець, — монастирі, шпиталі, гостиниці, притулки для порожніх...» Проскурниця пекла просфори для церковної потреби; найчастіше це була попадя-вдовиця по попереднім парохові. Задушні люди — це невільники, даровані церкві побожними добродіями за спасіння душі; прощеники — ті, що добули прощення; паломники — прочани до Святої Землі, що верталися з пальмовим гіллям.
Духовні чини часто переходили з роду в рід і утримувалися в тих самих родинах: священичі сини ставали також священиками. Попович, що не вчився і не висвятився на попа, лишався ізгоєм, людиною без становища. Для нижчого духовенства вимагали невеликої освіти, звичайно вміння тільки читати й писати та знати церковні обряди. Тому й моральний стан духовенства, особливо сільського, був невисокий. «Багато попів визначається незнанням і грубістю, не дають правим шляхом ходити і самі не ходять, — скаржиться один проповідник. — Чував я й те, що деякі попи повдовіли молоді й поженилися, а не покинули попівства».

Монастирі. Що християнська наука стала близька й зрозуміла народові, в цьому була велика заслуга монастирів. Головним вогнищем чернецтва в Україні був Печерський монастир під Києвом. Засновником його був чернець Антоній, родом із Любеча, що прийняв чернечий чин у славному грецькому монастирі на Афоні й за порадою тамошнього ігумена вибрався в Україну, щоб насадити тут монастирське життя. Він поселився у невеликій печері серед лісу над Дніпром, що її викопав побожний Іларіон, пізніший митрополит, який туди заходив на молитви. Антоній «почав жити тут, молився Богові, їв сухий хліб, і то раз на день, води в міру вживав і копав печеру, не даючи собі спочинку, вдень і вночі, перебуваючи в трудах, без сну, на молитвах». Побачили його добрі люди, стали приходити до нього й приносити все потрібне та просили в нього благословення. Зібралося коло нього дванадцять ченців і разом з ним викопали більшу печеру для церкви й келій. Пізніше Антоній назначив ченцям нового ігумена, а сам викопав собі окрему печеру й там докінчив життя.
Дальший розвиток монастиря — це заслуга ігумена Феодосія. Він був сином боярина з Василева і молоді літа прожив під опікою матері в Курську. Там учився під проводом якогось учителя, перейнявся побожним читанням і молодим хлопцем утік з дому та постригся в ченці в Антонія. За надзвичайно праведне й побожне життя близько 1061 р. вибрали його ігуменом, незважаючи на його молоді літа. Феодосій з великим запалом взявся організовувати чернецтво. Увів у монастирське життя суворий грецький устав Феодора Студита й сам давав приклад, як виконувати чернечі обов’язки.
Монахи проживали в дерев’яних келіях, що самі собі ставили над печерами, кожний окремо. Всі мали за обов’язок безнастанно займатися працею. Самі вироблювали собі одежу з полотна чи вовни: свиту, мантію та клобук або кукіль. Самі займалися хліборобством і городництвом. Самі мололи збіжжя, пекли хліб і готували всякі страви. На даний знак — як ударяли в било, або клепало, — збиралися разом на молитви.
Феодосій вів чернечу громаду енергійно, але надзвичайно сердечно й тактовно. Вночі він обходив усі келії, щоб переконатися, чи ченці додержують устав. Коли почув часом, що ченці зійшлися разом на розмову, не дозволену вночі, рукою стукав у двері, щоб звернути їхню увагу, а ранком кликав їх до себе, але не картав прямо, а тільки «здалека, притчами навчав». Сам ігумен своїми ділами давав ченцям приклад, як мають жити. Часто заходив до кухні й разом із пекарями місив тісто й пік хліб. Коли не було кому принести води, сам ішов по неї до криниці, сам рубав дрова, молов зерно, власними руками пряв вовну. Феодосій давав також приклад надзвичайної витривалості тіла. Спав дуже мало, ніч проводив на ручній праці й молитві. Коли хотів спати, не клався на ліжко, а тільки дрімав на стільці і потім знову ставав до молитви й поклонів. «Не раз, як було багато комах і комарів, уночі виходив над печеру, обнажував тіло своє до пояса й сидів, прядучи вовну і співаючи псалтир Давидову. Від безлічі комах і комарів його тіло було покрівавлене, і комашня їла тіло на ньому; отець наш Феодосій сидів нерухомо й не вставав із місця свого, доки не приходив час заутрені».
Під проводом Феодосія Печерський монастир зріс незвичайно — було вже в ньому сто ченців. Ченці добули собі велике значення своєю трудящістю: монастирські роботи з вовни йшли на продаж до міста; розвинулися городництво й садівництво; вироблялися фахові кописті до переписування книг; були ченці-малярі; славилися монастирські лікарі. Але найбільше дбали монахи про аскетичні подвиги: «одні були на піст сильні, інші на неспання, інші на колінні поклони; одні постили щодень і щодвадні, другі їли хліб з водою, інші зілля варене, інші сире». Печерський Патерик, книга святців, залюбки малює цілий ряд незвичайних подвижників. Даміан пресвітер упродовж цілого життя не їв нічого, крім хліба й води. Князь Святоша, син чернігівського князя Давида, визначався незвичайною покорою, сповняв найтяжчу роботу в кухні й при воротах. Іван Затворник замкнувся в тісній печері, закував себе в залізні окови й так перебув тридцять літ; потім іще викопав собі яму й закопав себе аж по плечі. Другий затворник, Ісакій, убрав на себе волосяницю й на неї ще козлячу шкуру, що присохла йому до тіла; він зачинився у тісній печері завширшки чотири лікті й перебував там на молитві й пості.
У своїх аскетичних змаганнях ченці мусили вести безнастанну боротьбу із злими духами. «Біси навівають чорноризцям помисли й похоті лукаві», — казав Феодосій і не раз мусив виступати проти нечистої сили. Раз біси вселилися до монастирської кухні: розсипали муку, розливали квас, приготовлений на хліб, і робили інші збитки. Другим разом вони осіли в одному монастирському селі в хліві й не давали спокою худобі. Феодосій сам мусив зачинитися — раз у кухні, вдруге в хліві — й довгими молитвами вигнав небажаних гостей. Біс прибирає різні постаті: являється як ведмідь, то як лях, то як ангел, приходить навіть у подобі Христа. Чернець Матвій, що мав дар ясновидіння, раз у церкві побачив диявола у виді ляха, в плащі, з квітками за пазухою, що звуться ліпок; він обходив довкола братію й кидав квітки то на того, то на цього; хто був слабий духом, той зараз виходив із церкви, йшов до келії й засипав.
Страшний припадок притрапився побожному затворникові Ісакієві. Він сидів уночі в печері, загасивши свічку. Нараз засяяло світло, й до нього підійшли два юнаки. Їхні лиця світилися, мов сонце, й вони сказали йому: «Ісакіє, ми ангели, а це іде до тебе Христос, — впади й поклонися йому!» Чернець забув перехреститися, встав і поклонився привидові. Тоді біси закричали: «Ти вже наш, Ісакіє» й увійшли в келію, посадили його й почали самі сідати біля нього, і була повна келія і вся вулиця печерська. Найстарший з бісів сказав: «Візьміть сопілки, бубни й гуслі й ударяйте, Ісакій буде нам танцювати!» І вдарили в інструменти, почали з ним гратися, знущатися над ним і кинули ледве живого. Бідолашний чернець пролежав два роки слабий, без сили, без мови, аж поволі прийшов до свідомості й оповів свої переживання.

Християнське життя. Спроквола християнство просякло все життя одиниці й усього громадянства. Від уродин аж до могили церква опікувалася людиною. Віра й церковні обряди стали щирою, глибокою потребою всіх.
Побожні люди щоденно ходили до церкви на богослужіння або хоч ранком на утреню й під вечір на вечірню. Володимир Мономах дораджує навіть уночі встати й ударити поклон. «Не забувайте цього, не лінуйтеся, бо цим нічним поклоном і співом людина перемагає диявола, і що вдень згрішить, тим йому все проститься». Так само й у дорозі: «Як на коні їздите і не маєте з ким до діла, як інших молитов не знаєте, «Господи, помилуй» говоріть безнастанно потайки; краща така молитва, ніж думати дурниці в дорозі». Ригористи веліли кожної години бити 12 поклонів і 30 разів проказати «Господи, помилуй».
Князі мали свої двірські церкви й удержували окремих духовних отців. Князь мав за обов’язок часто відвідувати монастирі й гостити в себе ченців. Ростислав Мстиславич у Великий піст, у кожну суботу й неділю просив до себе на обід 12 ченців з ігуменом. «Сам же кожної неділі приймав причастя, вмиваючи слізьми своє лице й частим зітханням присмирював себе й подавав стогін від серця свого. Всі, коли бачили його, що стоїть у такій покорі, не могли вдержатися від сліз». Святослав Ізяславич як ішов на війну, все наперед відвідував гроб святого Феодосія й брав у митрополита благословення. Перед битвою князь та вояки молилися й складали обіти: «цей кутею, той милостинею убогим, інший дарами для монастирів».
Побожні люди часто відбували прощі до святих місць. Такі прочани, странники, були в особливій пошані й діставали захист при церквах і монастирях. Вони відвідували українські святощі або йшли у далекі дороги: до Царгорода, на Афон, до Єрусалима, часом на захід до Барі в Італії, де були мощі св. Миколая, й до Рима. Найбільшу славу мали паломники, що верталися з пальмами зі Святої Землі.
З часом прочанство так поширилося, що духовенство мусило гостро виступати проти нього. «Краще бути добрими, сидячи дома, як ходити на прощі, — навчали священики. — Багато прочан ходить тільки тому, щоб нічого не робити, мандрувати й даром їсти та пити». Зле, мовляв, роблять ті, що легкодушно присягаються йти в Єрусалим, — таким треба призначати церковні кари, «бо ці присяги нищать нашу землю...»
Україна мала доволі своїх святих місць. Особливо шанували Печерський монастир — туди сунули найбільші юрби прочан. У великій пошані були ікона Богородиці Пирогощі в Києві й друга ікона Богородиці у Вишгороді, обидві привезені з Греції; вишгородську ікону 1155 р. забрав Андрій Боголюбський і перевіз до Суздаля у Московщині. В Галичині славилася чудотворна ікона Богородиці у Звенигороді.
Україна мала вже своїх святих: Ольгу, Володимира, Бориса й Гліба, Антонія й Феодосія печерських і багато інших божих угодників. Найбільше почитали мощі Бориса й Гліба, складені у Вишгороді в окремій, спершу дерев’яній, церкві. Володимир Мономах поставив тут кам’яну церкву, й у травні 1115 р. відбулося святочне перенесення мощей. На святі були митрополит, кілька єпископів, світське й чорне духовенство та так багато народу, «що покрили город і заборола, аж страшно було глядіти». Домовини святих поклали на сани, й князі та духовенство перетягли їх до нової церкви зі святочною процесією. Народ напер на похід такою юрбою, що поламав по Дорозі огорожі. Мономах велів тоді кидати в юрбу срібні гроші й кусні дорогих матерій, щоб звернути увагу маси в іншу сторону. Князі спорили між собою, як пошанувати святих: Мономах бажав поставити домовини посеред церкви й над ними побудувати срібний терем, інші князі хотіли похоронити мощі в окремій коморі збоку церкви. Духовні порадили: «Кидайте жереб, — де схочуть мученики, там їх поставимо!» Жереб рішив проти думки Мономаха. Домовини святих обкували сріблом, золотом та іншими прикрасами й так само стіни комори.
Тодішнє духовенство проповідувало повне відчуження від інших вір. Тільки в православній церкві можна знайти спасіння: «Хто є в іншій вірі, чи в латинській, чи в вірменській, той не побачить життя вічного». Ретельні обрядовці уважали, що як хто зіткнеться з іновірцем, вже стає нечистий. Раз до келії одного ченця увійшов лікар-вірменин. Коли чернець про це дізнався, скрикнув: «Як ти посмів увійти і споганити мою келію й тримати мене за руку! Іди від мене, іновірний і нечестивий!..» Хто їв із поганами, пізніше мав очиститися у церкві: над ним читали окрему молитву.
Світські люди ці приписи не дуже пильнували. Доволі часті були подружжя українських князів із католицькими князівнами. Наші князі не боронили латинським місіонерам бувати в Україні, в більших містах були католицькі церкви. Роман галицький давав значні пожертви німецьким ченцям, що його відвідували. Ідея унії з римською церквою за Данила не зустріла великого спротиву. Релігійна толеранція проявлялася у приказці: «І цю віру, і тамту дав Бог».
Рідко трапляються прояви релігійної байдужості. Проповідники нарікають деколи: «церкви стоять порожні, як є час молитви, мало хто буває у церкві», — зате на ігрища всі йдуть юрбою. Про більші злочини проти церкви не чувати. Згадується хіба крадіж у церкві, якої допускаються святотатці. Раз тільки записані у літописах злочини суздальського єпископа Федорця, якого судив 1172 р. київський митрополит Костянтин за єресь і богохульство; його завели на «Песій острів» і там «осікли його і язик врізали, як злодієві-єретикові, і руку праву відрубали, й очі йому вийняли, бо сказав хулу на святу Богородицю...»

Аватар користувача
pirate
Адміністрація
Повідомлень: 132
З нами з: 16 липня 2014, 13:30

5. Освіта й наука

Повідомлення pirate » 18 січня 2016, 15:39

5. Освіта й наука

Школа. Разом із християнством в Україну прийшла освіта й школа. Перші християнські князі звертали велику увагу на те, щоб громадянству дати початки грамотності й науки. Володимир Великий, оповідає літописець, «почав брати у визначних людей дітей й давати їх на книжну науку; матері ж дітей плакали за ними, бо ще не утвердилися в вірі, — оплакували їх, як померлих...» Так само Ярослав у Новгороді Великім «зібрав від старшин й попів 300 дітей учити грамоти», — певно, те саме було й у Києві. Перші школи містилися при кафедральних церквах у більших містах; тут було більше освіченого духовенства, що ставало за учителів. Були також школи при монастирях, а згодом і по селах почали вчити молодь.
Учителями були священики і дяки, що вже із свого звання найбільше мали діло з книжками й освітою. У школі вчили читати й писати. За підручники слугували богослужебні книги, найчастіше Псалтир. Школи не мали ще окремих будинків, ані особливого уладження, учні сходилися де-небудь — у мешканні дяка чи кого іншого, й учитель учив їх разом — і тих, що починали, і старших, показуючи їм, як читати й писати. Світські люди на цьому й кінчали науку. Хто знав читати і писати, міг уже добути який-небудь уряд або самотужки міг продовжувати свою науку. Кандидати духовного стану вчилися довше, бо повинні були пізнати докладно Святе Письмо й богослужебні книги. Але й від них не вимагали великого знання, — особливо сільське духовенство бувало маловчене.
Вищу освіту добували тільки талановиті одиниці, що змагали до того, щоб дійти до найвищих церковних урядів або визначатися як проповідники й письменники. Такі кандидати мусили вже пізнати науку основніше. Недосяжною метою для всіх була візантійська освіта, що опиралася на скарби старовинної культури й своїм рівнем стояла найвище в цілій Європі. Але вповні пізнати цю культуру могли тільки ті, яким пощастило самим побувати у Царгороді й попасти у високі візантійські школи. Але таких було небагато, а в Україну приїздило замало вчених греків, що могли давати систематичну науку, — тому й рівень цих шкіл у нас не міг бути дуже високий.
Основою вищої науки була грецька мова. Порядок навчання був такий: перше вчили пізнавати літери, потім лучити їх у склади, далі читали і перекладали прозу, потім поетів і в кінці переходили до граматики. Знання грецької мови було досить поширене в нас, бо зв’язки України з Візантією були дуже тісні, особливо зв’язки торговельні. Митрополит Климент запевняє, що в половині XII в. було в Україні від 300 до 400 таких, що знали не тільки «альфу», але також «бету», тобто пізнали греччину основніше.
Хто познайомився з грецькою мовою, той міг осягнути літературну огладу — навчитися візантійської риторики й знання стилю. Вже в Ізборнику Святослава 1073 р. стрічаємо одну статтю, що обговорює риторичні фігури. Дальшу освіту доповняли вже лектурою. Хто в якому напрямі мав охоту вести свої студії, до всього міг знайти джерела у багатій візантійській скарбниці.
З інших чужих мов знали в нас мову латинську й німецьку, особливо у західноукраїнських землях. Деякі визначні люди славилися тим, що знали багато чужих мов. Володимир Мономах пише про свого батька Всеволода, що хоч він нікуди не подорожував, навчився дома п’ятьох чужих мов.

Книжка. З розвитком освіти чимраз більше значення добувала книжка. Найдавніші книги писали на тонкій шкірі — пергамені. Спершу вживали пергамен з ослячої шкіри, що визначалася особливою тонкістю й білістю, привозили її до нас із Греції та з Азії. Потім і в нас навчилися виправляти телячу шкіру й робили з неї доволі гарний білий пергамен. Щодо паперу, то він приходив в Україну зі Сходу, але поширився лише в XIV — XV в., коли в Західній Європі постало більше папірень. Чорнило виробляли самі писарі з дубової або вільхової кори, старого заліззя, вишневого глею, борщу, квасного меду та ін. Писали гусячим пером.
Найдавніші українські рукописи були писані т. зв. уставом. Це було письмо, що визначалося великою простотою: переважали в ньому прості лінії, більш-менш правильні кути або часті кола. Пізніше устав перейшов у напівустав — письмо ломане, неправильне, з літерами над рядками, т. зв. титлами. В уставі і напівуставі кожна літера стояла окремо, відділена від інших. Пізніше вони лучилися одна з одною, спліталися — й так постав скоропис. Давні книги були прикрашені різнорідними орнаментами й заставками у виді плетінок, з яких виходили постаті фантастичних птиць, звірів, часом і людей. Ініціали і заставки рисовано яскраво-червоною фарбою — кіновар’ю — або різнорідними фарбами, нерідко сріблом і золотом.
Писанням книг займалися фахові писці, переписувачі. Це були здебільшого люди духовні — священики і ченці — або з церковного причту, дяки. У Печерському монастирі у перших часах славився чернець Іларіон, «що знав зручно книги писати й днями та ночами писав їх у келії блаженного Феодосія». Князь Ярослав Мудрий на широку міру наказав перекладати й переписувати книги: «зібрав багато писців і перекладав з грецького на слов’янське письмо, і списали книги многі». З часом число таких фахових переписувачів стало дуже велике, особливо у більших осередках культури, і писці ділилися між собою роботою: одні переписували книги, інші малювали ініціали й заставки. Честолюбні писці старалися дати книжку в якнайкращому вигляді: «всю увагу покладали на тонкість паперу й красу писання».
Праця переписувача була важка й утомна. У старих рукописах стрічаємо не раз записки, в яких писці з гумором висловлюються про свій труд: «Радий заєць, як утече з сильця, — так і писець, коли скінчив останній рядок». «Радується купець, як вернеться додому, а корабель, як прийде до тихої пристані, а віл, як визволиться з ярма, — так і писець, як закінчить книгу». «Як радується жених невісті, так радується писець як побачить останній лист». Деколи є й побожні зітхання: «О святі безмезники, Козмо й Дем’яне, поспішіть, щоб я скінчив!»; «О Господи, поможи, о Господи, поспіши, дрімота непоборна, в цім рядку я помилився!».

Цінність книжки. Переписування було нелегке, тому й книга цінилася дорого. Князь Володимир Василькович за один молитовник заплатив 8 гривень, а рівночасно ціле село купив за 50 гривень. Дорогоцінну книгу шанували дуже. Оправляли її старанно, в дошки, покриті шкірою, або й у срібну оправу, не раз із майстерним орнаментом. Власник записував на ній своє ім’я й погрожував прокльоном тому, хто наважився б книгу вкрасти: «А хто б її узяв, хай буде проклятий, анафема».
Були вже в ті часи меценати письменства, що збирали перші бібліотеки. Князь Ярослав Мудрий заснував такий книгозбір у Києві: «звелів багато книг переписати і склав їх у церкві св. Софії». Волинський князь Володимир Василькович сам переписував книги, оправляв їх у дорогоцінні оправи й розсилав у дарунок різним церквам та монастирям. Між іншим, і кафедральній церкві у Перемишлі дарував переписане власноручно Євангеліє, оковане у срібло з дорогоцінним камінням. Але й убогі люди уміли цінувати книжку й уважали її великим багатством: печерський чернець Григорій «нічого іншого не мав, окрім книг», — читаємо у Патерику.
Книжку цінували задля того, що уважали її джерелом всього знання, непомильним проводирем у житті. Читати книги — це обов’язок освіченої людини. «Велика є користь з книжної науки, — зауважує один літописець. — У словах книжних знаходимо мудрість і здержливість. Бо це ріки, що наводнюють світ, це джерела мудрості. У книгах є незмірена глибина. Як пошукаєш у книгах пильно мудрості, знайдеш велику користь для душі своєї».
У різних збірниках і «словах» повно наук про значення книги. «Добре є читати книги. Узда для коня є кермою й затримкою, — а для праведника книга. Не утримається корабель без цвяхів, а праведник без читання книжок. Краса Для вояка зброя, для корабля вітрила, а для праведника читання книг»; «Хто мудрий, а не знає книг, той подібний до плоту без підпор: як вітер повіє, то впаде. Так і некнижник, Що мудрує: як повіє на нього грізний вітер, то впаде, не маючи підпор — книжних слів»; «Книги подібні до морської глибини, — хто пірне у них, той знаходить дорогоцінні перли».
Деякі автори подають вказівки, як читати книжку. «Коли читаєш книгу, не спішися швидко прочитати до другої глави, а зрозумій, що саме говорять ці слова, і тричі вертайся до одної глави».
Але книжки так захоплювали читачів, що читали їх «і вночі і вдень». Читали все. Найперше місце займало Святе Письмо. Євангельські події читали як побожну повість; у Псалтирі відкривали скарби життєвої мудрості. Читали не тільки дозволені книги, але й апокрифи — підроблені книги, які церква відкинула. Особливу почетність мали житія святих — чужі, принесені зі Сходу й Візантії, та свої, місцеві, що оповідали про подвиги українських святих і угодників, — особливо ж Печерський Патерик, незвичайно популярний завдяки своїй живій, привабній формі. Зачитувалися також фантастичними повістями, що прийшли до нас із Греції, але постали десь далеко на Сході, як, наприклад, повість про казкові походи Александра Великого, перекази про Троянську війну, оповідання з «Тисячі й однієї ночі».

Наука. Українознавство. Українська культура була у повній залежності від Візантії. Це давало нам великі користі: з першого джерела могли ми черпати все те, що залишилося по давнім грецькім та римськім світі. Це було величезне багатство знання, досвіду, понять, традицій — щось величаве й неосяжне. Але саме ця велич впливала пригнітливо на молоду культуру України. Як же важко було всі цінності Царгорода пізнати, зрозуміти, перейняти й використати для себе! А хто ж міг відважитися у чому-небудь не довіряти грецьким «філософам», критикувати їх або схотіти їхні знання змінити й доповнити? «Греки є підступні й досьогодні», — це одинока критика, яку знаходимо в літописі з нагоди воєн Святослава Хороброго, але й вона відноситься до політичних переговорів із Візантією, не до культури. Могутність візантійської книжності й знання приголомшувала наших предків так сильно, що вони ніяк з-під впливу «другого Риму» не могли добутися. І тому в тодішній Україні не було відповідних обставин, щоб міг розвинутися власний оригінальний дослід, щоб могла постати власна наука.
Наші власні наукові досліди починалися тільки в тих ділянках, якими Візантія не цікавилася й нічого нам дати не могла. А саме це торкається ділянки українознавства, якщо вжити сьогоднішній термін. У Візантії знали слов’янські землі тільки поверхово, і від візантійських письменників мало можна було дізнатися про географію, етнографію, мову й історію України. Наші предки самі тут мусили подбати про те, щоб самим дещо про себе сказати.
Спробу цього бачимо вже на перших сторінках Найдавнішого літопису. Літописець займається широко історією людства від створення світу й до вісток, які зачерпнув із Біблії та з грецьких джерел, додає свій виклад про походження слов’ян, їхню мову, етнографічну приналежність, їхню мандрівку та описує звичаї племен, що належали до Київської держави. Але подібних описів стрічаємо небагато — часом тільки попаде щось цікаве про побут нижчих культурно племен, які чим-небудь здивували літописця, або про далекі напівказкові країни. Але, наприклад, опису життя найближчих нам степовиків — печенігів чи половців, — на жаль, не маємо.
Також не посунулися наперед розсліди над мовою. Практично тодішня літературна мова розвивалася успішно, появлялося багато перекладів, постало доволі оригінальних літературних творів, але не бачимо ніяких спроб скласти свою граматику, хоч у Візантії граматичні досліди були досить розвинені.
Вище стояв історичний дослід. У нас були відомі головні візантійські хроніки (Малали й Амартола), дещо з болгарських літописів і деякі західні історичні оповідання. На зразок цих дослідів розвинулася українська історіографія, що займалася історією нашої держави. Головний осередок літописання був у Києві. Перший літопис постав уже в часи Ярослава Мудрого, близько 1039 р., мабуть на дворі київського митрополита. Потім продовжували історичні записки ченці Печерського монастиря, як Никон Великий близько 1069 — 1073 рр., славний Нестор-Літописець, що близько 1112 р. впорядкував «Повість давніх літ», і ще інші ченці, невідомі нам з імені. Літописну працю вели й ченці Видубицького монастиря, як ігумен Сильвестр 1116 р. Також інші монастирі мали свої літописи. Побіч цих монастирських істориків були й двірські літописці на княжих дворах, як Василь, що описав осліплення князя Василька Ростиславича та волинську війну 1097 р., що вибухла внаслідок цього злочину. Найбільш визначний із наших літописців був невідомий нам з імені автор Галицько-Волинського літопису, що проживав на дворі Данила, брав участь у різних воєнних походах і визначався великим патріотизмом та прив’язанням до княжої родини.
Літописці не всі мали однаковий хист і освіту, тож і їхні твори мають нерівне значення. У більш освічених істориків бачимо змагання використати різнорідні джерела. Поруч із власними спостереженнями й оповіданнями очевидців вони використовують народні перекази, житія святих, чужосторонні хроніки, деколи сягають і до урядових архівів. Не вдовольняються самим часовим зіставленням подій, але стараються виказати причини й внутрішній зв’язок різних подій. «Хронограф (історик) повинен писати про все минуле, — деколи писати про переднє, деколи повернути на заднє: мудрий читач зрозуміє», — так пояснює свою методу галицький літописець. Гарний розвиток нашого літописання служить доказом, що також на інших полях могли розвинутися самостійні досліди, якби у тодішніх людей більше було сміливості духу.

Природничі науки. У всіх наших науках, що не торкалися прямо українського життя, ще менше можна сподіватися оригінальних поглядів і дослідів. Тут наші предки приймали без критики все те, що давала їм Візантія.
Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови, — «Фізіолог» і «Шестоднев». «Фізіолог» — це була популярна зоологія. Містився у ній опис різних тварин з їхніми правдивими і казковими прикметами. Так, про лисицю оповідається, що коли вона голодна й не може нічого вловити, то лягає навзнак, стримує віддих і лежить, мов нежива, — тоді сідають на неї птиці і починають дзьобати, а вона швидко кидається й їх ловить. «Шестоднев» Василія Великого, перероблений екзархом болгарським Іоаном, пояснював шість днів створення світу, доповнюючи біблійні відомості здебільшого казковими оповіданнями. Крім цього, у різних збірниках бували статті на природоописні теми.
У нас досліди над природою велись тільки принагідно, коли траплялося якесь незвичайне природне явище. Найбільше враження робили затьми Сонця й Місяця. Наші літописці записували їх пильно і досить докладно. Так, про затьму Місяця 12 лютого 1161 р. читаємо: «В той час було знам’я на Місяці страшне й дивне: Місяць ішов через усе небо від сходу до заходу, зміняючи види свої: спершу убував помалу, аж весь зник, і був вид його скупий, чорний; далі став якийсь кривавий, згодом мав ніби два лиця — одне зелене, друге жовте, а посередині немов два вояки сіклися мечами, й одному немов кров текла з голови, другому ж немов біле молоко плило. Тому сказали старі люди: недобре таке знамення, це віщує княжу смерть, — і так воно сталося». Є подібні згадки про комети та інші метеорологічні явища, є записи про землетруси, повені, бурі, суворі зими та ін. Ці звістки тепер дають науці багатий матеріал для досліду давнього підсоння та інших природних явищ, але сучасники не були в силі витягнути з них яких-небудь загальних висновків.
Відомості з географії були дуже обмежені. Найбільше ще можна було дізнатися про неї з космографії Козьми Індікоплова — візантійського письменника IV в. Але це було знання невисоке. Козьма відкинув теорію Птолемея, що земля є кулею, і намагався доказати, що земля — це площа чотирикутньої форми, по краях замкнена стінами, що сягають до небесного склепіння... Окремі звістки про різні землі й народи траплялися також у візантійських істориків і вчасти перейшли до наших літописів. З українських описово-географічних творів найбільшу популярність мало «Ходіння Данила Мніха до Святої Землі» — практичний провідник по Палестині, опертий на візантійські джерела.
Знання математики обмежувалося до простих чотирьох дій, дробів і обчислювання процентів — все для практичних потреб.
Давня наука характеристична ще одним: дуже мало велося реальних дослідів, зате незвичайне зацікавлення розбуджували теоретичні міркування, які обіймалися назвою філософії. Не раз у ті часи згадуються у нас «філософи», як митрополит Клим Смолятич — «книжник і філософ такий, якого в руській землі не було», або волинський князь Володимир Василькович, що «розумів притчі й темне слово та багато розправляв з єпископом від книг, бо був книжник великий і філософ, якого не було у всій землі й по ньому не буде». Але не треба вважати їх за творців якихось нових філософічних систем, — це були люди з більшою наукою, що цікавилися філософічними питаннями, і менш освічені сучасники віддавали їм похвали. Про оригінальну нашу філософію в тому часі не можна говорити, бо й у більш розвинених народів панували тоді компіляція й еклектизм. Не було у нас навіть повних перекладів класичних філософів. З Арістотеля знали деякі виїмки, що ввійшли до писань Іоана Дамаскіна, з Платона короткі виривки і сентенції. І тодішні «філософи» мусили вдовольнятися цим невеликим засобом чужої науки. «Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, що вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають, що краще».

Медицина. Практичне значення мала медицина. Першими лікарями були ворожбити й знахарі, усякі відуни, обавники, потворники, кудесники — чоловіки й жінки. Їхні лікувальні заходи часто обмежувалися всякими закляттями і замовляннями. Проти таких ліків виступало духовенство: «Учіть їх, щоби байок не слухали, лихих баб не приймали, ні вузлів ні примовляння, ні зілля, ні ворожіння, ні всього подібного». Дуже поширені були названі тут вузли, або наузи, якими займалися особливі наузники. «Ці баби: прокляті, погані, злобні — багато вірних приваблюють наузами. Зачне на діти наузи класти, мірити, плювати на землю, ніби біса проклинає, а ще більше його призиває, — удає, ніби діти лікує». «Згрішив я, — сповідається якийсь чоловік, — в’язав наузи на себе, ходив до волхвів, обавників і чародіїв». Знахарі лікували також усяким зіллям, — це були особливі зілійники. Як збирали зілля, про це каже якийсь духівник: «Виходять обавники, чоловіки й жінки, чарівники по лугах і по болотах, по дорогах і дубровах, шукають смертної трави й привіта, зілля, що отруює живіт, на погубу людям і худобі. Тут же й дике коріння ламають на чарування й безум людям. Все те роблять з приговорами, за диявольським ділом, у день Предтечі, з приговорами сатани». Отже, святоіванська ніч уважалася особливо пригожою на те, щоб віднайти чародійні ліки.
Лікарська вмілість піднялася згодом, коли Україна нав’язала тісніші зв’язки з Візантією. Учений лічець, лічитель, або врач, займає місце знахаря. Перші визначніші лікарі були чужинці. За князя Всеволода (1077 — 1093) в Києві славився якийсь лікар вірменин: «хитрий був на лікування такий, якого перед ним не було; як тільки побачив слабого, пізнавав і приповідав йому смерть, день і годину; і ніколи не змінилося його слово, і такого не лікував». Другий чужинець, Петро Сурянин, із Сурожа (Судака) у Криму, мабуть грек, був лікарем чернігівського князя Святоші. 1105 р. переїхав до Києва й тут «лікував много». Вони обидва скінчили життя ченцями у Печерському монастирі. В цьому ж монастирі згадуються й перші українці-лікарі — Дем’ян-пресвітер і Агапіт-лічець, обидва в другій половині XI в. Згодом число лікарів збільшилося: до церковних людей, що живуть під опікою церкви, зараховується також лічець.
Способи й техніку лічення, лічби знаємо з випадкових згадок різних письменників. «Лікарі найперше питаються про причину недуги». «Як хворий чоловік скаже лікареві про свій біль, лікар прикладає йому зілля, відповідно до слабості, — і поздоровіє». «Залізо не знає, що робить, але лікар знає силу заліза». «Як чоловіка пострілять на війні й уломиться в ньому залізо, кличуть лікаря, розрізують рану і виймають залізо, — як не прикладуть зілля, не може поздоровіти».
Чуємо також, що лікарі ординували гарячу купіль, прикладали до тіла скляниці з гарячою водою, уживали оклади, олію, пластирі. Окрім місцевих ліків, спроваджували також чужоземні лікарства, навіть з Єгипту.

Аватар користувача
pirate
Адміністрація
Повідомлень: 132
З нами з: 16 липня 2014, 13:30

6. Громадянство й держава

Повідомлення pirate » 18 січня 2016, 15:39

6. Громадянство й держава

Громадянство. У давні слов’янські часи у громадянстві панувала рівність. Організаційною одиницею був тоді рід, до якого належали всі посвоячені між собою люди. Над родом верховодив найстарший віком — дід чи прадід. Усі члени одини мешкали в однім обійсті, вели спільно все господарство і в усьому підлягали своєму старшині. Але між собою всі були рівні, не було між ними різниці щодо становища й значення.
Аж згодом серед однорідного суспільства почали вибиватися «лучші люди», як їх тоді називали. Це були рухливіші і меткіші одиниці, що зуміли чимось визначитися серед сірого загалу. Одні з них дійшли до більшого багатства під час війни, дістаючи собі більшу здобич, інші збагатилися на торгівлі, інші — старшуючи довший час над громадою. Ця місцева аристократія єдналася з захожими варягами, входила до княжої дружини й разом із завойовниками починала володіти над чорними людьми. Люди, приналежні до вищої верстви, звалися також боярами, чи частіше болярами (від слова болій — великий). Вони старалися відмежуватися від решти населення, замикалися все тісніше в один клас. Неохоче дивилися на те, що хтось із нижчої верстви добивався значення і входив між них. Але й це траплялося. Князь Володимир Великий зробив боярином парубка, що у боротьбі переміг велетня печеніга. Галицький літопис згадує одного боярина, що був «поповим внуком», і другого — «з мужичого покоління». Бояри радо приймали зверхні ознаки вищого стану, що йшли до нас із Заходу. Галицькі бояри під кінець Галицької держави почали вже вживати своїх гербів на щитах і печатках. Пробували також увести західний звичай пасувати боярських синів, святочно проголошувати їх лицарями. Але все-таки наше боярство не стало таким відокремленим класом, як шляхта на Заході.
Бояри ділилися на великих і менших. Великі бояри — це були великі землевласники, найзаможніші люди, проводирі в своїй волості. Князі мусили особливо рахуватися з ними й давали їм високі місця в урядах і у війську та закликали їх до участі у своїй раді. Вони були помічниками князя, і в їхні руки переходила управа держави. Через це вони приходили до ще більшого значення і могутності.
Менші бояри були цілком залежні від князя. Вони робили рядову службу у війську і служили як нижчі урядовці до всяких доручень і посилок. Малі бояри не мали особливого значення й пошани. Перед судом за зневагу меншого боярина платили тільки половину того, що за великого.
Всі бояри були зв’язані з особою князя. Коли який князь утрачував князівство й мусив залишити свою землю, тоді й бояри йшли за ним, кидаючи свої землі й уряди, — принаймні повинні були це робити, бо так наказував обов’язок вірності князеві.
Хто не дістався до боярського стану, той належав до звичайних людей. Сюди належали міщани, церковні люди й селяни. У найкращих відносинах було населення міст, бо стіни городів забезпечували його від нападів степовиків, а живе міське життя давало можливість дійти до майна й значення. Багаті купці не раз ставали боярами й входили до княжої ради. Міщани-чужинці, головно німці, мали по містах окремі громади зі своєю самоуправою, — у Галичі, Сяноку, Володимирі. Але бідніше міщанство, ремісники й зарібники жили часто у тяжких обставинах, були невдоволені своїм становищем і не раз спричиняли розрухи. Так, 1113 р. у Києві міське населення пограбувало богатих бояр і жидів за те, що вони піднесли ціну на сіль. В Галичині міщани часто ставали на бік князя проти бояр, що їх використовували й гнобили.
До церковних людей належало духовенство, а також увесь церковний причет — диякони, дяки, проскурниці та різні вбогі люди, що жили під державною опікою. Духовний стан переходив із батька на сина, й церковні люди були досить чисельні. Вони мали свою окремішність і підлягали не звичайним судам, а судові єпископа.
Вільні селяни називалися смердами, — це назва, мабуть, перського походження. Вони жили на власних дворищах, мали свої поля, худобу, коней та усяке майно. Дбайливі князі опікувалися селянством. Коли раз 1113 р. відбувалася нарада, на якій вирішувалася справа про похід на половців, то відразу звернули увагу, що це може пошкодити роботі селян у полі: «Не час весною воювати, можемо знищити смердів та їхню ріллю». Селян судив князь так само, як інших вільних людей. За вбивство «слов’янина», тобто мужика, платили таку саму кару, як за інших вільних людей нижчої верстви. Коли селянин дороблявся більшого майна, міг стати також боярином.
Окрім вільних селян, були також напіввільні. Вони мали різні назви. Ізгої, або сябри, були селяни безземельні, що не мали власної хати, переходили з місця на місце та ставали наймитами. До ізгоїв зачисляли також усіх, що втратили своє соціальне становище, приміром, князів, яких позбавлено князівства, купців, що збанкротували, поповичів, які не вивчилися грамоти. Закупи — це були люди запродані. Коли хто позичив гроші, а не мав ручителя, давав себе в заставу вірителеві й служив у нього доти, доки не відробив боргу. Закуп не переставав бути вільною людиною, міг мати своє майно, міг заносити жалобу до княжого суду, якщо його пан над ним знущався, але коли б від свого вірителя потайки втік, а його зловили, тоді ставав уже справжнім невільником.
Ніякої особистої свободи не мали холопи, або раби, тобто невільники. Звичайно це були воєнні бранці, що попали в полон і, за тодішнім звичаєм, не могли вже добути назад волі. Рабами ставали також селяни, що не змогли виплатити своїх боргів Холопа не вважали повноправним громадянином: він не відповідав за свої вчинки перед владою, а за нього ніс відповідальність його пан-власник. Хто вбив холопа, той платив панові його ціну — так само, як за вбиту худобу чи що, і не відповідав за злочин убивства. Проти невільництва виступала дуже християнська церква, в ім’я рівності всіх людей перед Богом, і з часом невільництво занепало. Але напіввільні селяни таки залишилися залежні від своїх панів.

Князь. Над усім громадянством і державою верховну владу мали князі. Княжа влада набирала сили поволі, упродовж немалого часу. У давнім слов’янськім ладі всі важливіші справи вирішувала ціла громада, всі без виїмку вільні люди. Але, без сумніву, спочатку більший вплив мали «лучші люди», старшина племені. У деяких племен були й свої князі — не знати, чи з дідичною владою, чи обирані. Так, деревляни хвалилися: «наші князі є добрі, вони розбагатили деревську землю». Один із тих князів, Мал, бажав добути собі руку Ольги, коли деревляни вбили її чоловіка, князя Ігоря. Пізніше чуємо, що Володимир Мономах ходив походом проти в’ятичів, на Ходоту й його сина, що там княжили. Але остаточно цілу Східну Європу опанувала династія Рюрика, й у боротьбі з нею вигибли усі племінні князі. Право до престолу до кінця княжої доби мав тільки рід Рюриковичів, або Володимирове плем’я, наступники Володимира Великого. Чужі володарі добували владу тільки насильно, як угри в Галичині, але проти них виступало свідоме громадянство як проти «іноплемінників». А вже зовсім неможливе видавалося, на тодішні погляди, щоб хто-небудь з некняжого роду добув престол. Коли в Галичі проголосився князем, або, як тоді казали, вокняжився, могутній боярин Володислав, усі князі прийняли це з великим обуренням: «Непристоїть бояринові княжити». Володислава остаточно прогнали з Галича, але його вчинок князі пам’ятали довго й навіть синів його держали в неласці й не давали їм ніяких волостей в управу.
Під впливом Візантії поширився в Україні погляд, що княжа влада освячена Богом. «Князя й царя призначає Вишній», — читаємо в літописі. А митрополит Никифор у проповіді на честь Володимира Мономаха говорить: «Його Бог здавна передбачив і призначив, в утробі його освятив і помазав». Церква наказувала послух княжій владі, поминала князів у богослуженнях і доручала вірним згадувати їх у домашніх молитвах. Особу князя уважали незайманою й навіть у завзятій політичній боротьбі залишали князів непорушеними. Тільки двічі літописи записали вбивство князів: раз 1147 р., коли розлючена юрба у Києві вбила князя Ігоря Олеговича, вдруге — коли галицькі бояри 1211 р. повісили синів Ігоря Святославича з помсти за те, що вони уладили різню бояр. Але стрічаємо й демократичний погляд на князів: «Це такі самі люди, як і ми, і від людей родяться».
Князі діставали престол спадщиною: син по батькові або брат по братові. Деколи тільки, в часі розрухи і домашньої боротьби, князя вибирав народ на вічі. Новий князь переймав владу святочно, відбував церемонію настолування, або посадження на столі. Його вели до княжого терему, й князь при участі бояр і народу сідав на престолі. Деколи ця церемонія відбувалася в церкві, де духовенство благословляло князя, а народ складав присягу на хресті.
У святочних виступах князі вживали деякі зовнішні ознаки своєї влади. Вже Володимир Великий, взявши за жінку грецьку царівну, дістав із Візантії якісь інсигнії, правдоподібно корону й скипетр із хрестом, з тими відзнаками він зображений на своїх монетах. Також найстарший син Володимира, Святополк Окаянний, затримав ті самі відзнаки на своїх грошах. Але пізніше князі, мабуть, рідко коли вживали таких інсигній, бо на різних портретах бачимо їх у звичайних «клобуках» (шапках), наприклад, Ярослав Мудрий на новгородськім портреті, Святослав в Ізборнику. Наново корона появляється під західним впливом. У 1075 р. князь Ярополк Ізяславич дістав від папи Григорія VII, як васал св. Петра, королівський титул, і на малюнку в Псалтирі, що зберігся в Німеччині, він і його жінка зображені в коронах. Століттям пізніше, 1256 р., князь Данило дістав від папи Інокентія IV знову титул короля Русі й королівські відзнаки: «Прислав папа послів чесних, що принесли вінець і скипетр і корону, що називається «королівське достоїнство», кажучи: «Сину, прийми від нас вінець королівства!» І він прийняв вінець від Бога, від церкви святих апостолів, від престолу святого Петра і від отця свого Інокентія і від всіх єпископів своїх». Титул короля уживали також наслідники Данила — внук його Юрій на великій печаті зображений на престолі у короні й із скипетром.
Державним гербом київських князів був т. зв. тризуб. Цей герб бачимо на монетах Володимира Великого й його синів — Святополка й Ярослава Мудрого, але не все у тому самому виді, наприклад, деколи з хрестом. Що означав цей герб, про це є різні здогади: що це наконечник скипетра, який означає владу, що це монограма грецького слова «басілевс» (цар) та інші. Не знаємо також напевно, чи цей знак прийшов до нас зі Скандинавії з княжою династією, чи може з Візантії через подружжя Володимира Великого з грецькою царівною. Пізніше, як княжий рід поділився на різні лінії, появилися різні інші герби. Галицький літописець згадує, що князь Данило на оборонній вежі в Холмі вмістив кам’яного орла: «Стоїть стовп версту від города кам’яний, а на ньому орел вирізьблений кам’яний, а висота каменя 10 ліктів, а з головами й з підніжками 12 ліктів». Останні галицько-володимирські князі у XIV в. уживали на своїх печатях за герб льва.

Управа держави. Князь був начальником усієї влади в державі. До нього належали й законодавство, і виконавча влада, і суд. Князь сам видавав усякі закони й розпорядки, сам призначав усіх урядовців, розпоряджався державним скарбом, керував воєнними силами, вів заграничну політику. Від розуму й умілості князя залежав увесь добробут і розвиток держави.
Співучасть в управі державою мала верхня верства громадянства — бояри. Визначніших бояр князь запрошував до своєї прибічної ради, або думи. Це були найвищі двірські урядовці і полководці, а також люди, що мали провід у волості, «лучші люди», «старці», і т. п. Не було докладно встановлено, хто має право засідати в княжій раді, — це вирішував сам князь. Звичайно кликав він на раду тих бояр, що були найближче, особливо коли відбував подорож по всій державі. Часом у раді брало участь вище духовенство, як митрополит, єпископи, печерський ігумен. Боярство вимагало, щоб при особі князя були його найчільніші, найповажніші представники. Але деякі князі не йшли за тим поглядом і часом добирали собі дорадників з-поміж молоді. Так, князь Всеволод Ярославич «волів молодиків і з ними радився, а ті зневажали інших бояр». Княжа рада обговорювала всякі державні справи. Літопис пише про Володимира Великого, що він із дружиною «радив про устрій землі, про устави землі і про війни».
Всі вищі державні уряди знаходилися в руках бояр. Найголовніші, центральні уряди мали свій осідок на княжому дворі. Цих урядів було небагато.
Найперше місце займав двірський, або дворецький. Цей уряд відповідав західному урядові палатина. Двірський передусім мав догляд над княжим двором і княжими маєтностями, отже, також завідував княжим скарбом. Крім того, мав він право судити в заступстві князя, якщо князь сам не хотів судити. Мав він перше місце серед княжої дружини й урядовців. У цім характері він також заступав особу князя під час воєнного походу. Особливого значення цей уряд набув у Галицько-Володимирській державі в часи Данила.
Печатник був начальником княжої канцелярії, канцлером. Він укладав княжі грамоти та мав у своїй опіці державну печать. Секретарями в канцелярії були звичайно дяки — люди, що мали вищу освіту, але не прийняли свячення. Грамоти писали на пергамені тодішньою українською мовою. У кореспонденції з західними державами уживали латинську мову, як це видно з грамот останніх галицько-володимирських князів. Печатник мав деколи й інші функції: Данило доручив своєму печатникові Курилові слідчі справи — «списати грабежі нечестивих бояр».
На княжому дворі й при княжій особі мали свої функції ще інші урядовці. Стольник мав нагляд над княжим столом, отже, над доставою харчів до двору та над прийомами й бенкетами. Ключник тримав у своїй опіці ключі від комор і магазинів. Покладник, тобто спальник, піклувався княжою спальнею — він мав обов’язок стежити за вигодою й безпекою княжої особи. Для різних доручень служили нижчі урядовці й слуги — тіуни, биричі, дітські, отроки. Часто це бували сини визначних бояр, що на княжому дворі приучувалися до державної служби.
Поза столицею, по різних землях і городах, управу вели звичайно княжі сини. В той спосіб князь-володар мав прямий нагляд над провінціальною адміністрацією. Де князів не було, там заступали їх бояри. Найбільше значення мали тисяцькі — воєнні старшини, які порядкували військом, що було в їхній окрузі. Така округа звалася тисяча. В городах старшували посадники; до них належала управа над міщанами, суд, нагляд над торгами і т. д. Укріплення города пильнували городники, мости — мостники. Податки й торгові оплати побирали осмники і митники.
Представники державної влади перебували тільки у столицях князівств і більших містах. На провінцію, до сільських осель княжі урядовці заїздили тільки коли-не-коли, якщо треба було збирати данину або в інших адміністраційних справах. Тоді вони розсуджували також справи, з якими являлося населення; взагалі рішали все потрібне. У звичайний час всі громадські справи рішала місцева старшина, начальники рад і осель, т. зв. старці, або старости, що держалися давніх споконвічних прав і звичаїв.
Державні доходи складалися з різного роду данин і податків. У перші часи, коли київські князі щойно завойовували слов’янські племена населення відбувало т. зв. полюддя. Князь зі своєю дружиною виправлявся на об’їзд своїх земель, і кожна околиця мала обов’язок якийсь час удержувати його двір і давати данину шкурками диких звірів, воском і медом. Пізніше всі мешканці платили данину від «диму», тобто замешканої оселі, або від «рала» — від кількості управленої землі. Бували ще окремі податки, як ловче, тобто утримання княжого двору під час ловів, повіз від перевозу, мито від торгів у місті тощо.
Князі призначали деколи нові данини, щоб покарати населення за якісь провини. Коли 1289 р. місто Берестя підняло бунт проти володимирського князя Мстислава, він проголосив такий наказ: «Це я, князь Мстислав, син короля, внук Романа, установляю ловче на берестян навіки за їхній бунт: від сотки по два відра меду, по дві вівці, по 15 десятків льону, по 100 хлібів, по 5 цебрів вівса, по 5 цебрів жита й по 20 курей — по стільки ж кожного ста, а з городян 4 гривні кун. А хто моє слово порушить, стане зі мною на суд перед Богом». Податки платили звичайно натурою, рідко коли грішми. Спочатку значення грошей мали цінні шкурки — куниць, білок та ін. Згодом, під впливом торгівлі зі східними народами, поширилися в нас дорогоцінні метали. Підставою для монетної системи в ті часи служила гривня срібла, що мала вагу фунта або половину грецького літра. В торговому обігу були гривні кун, ваги меншої, ніж півфунта, у виді плиток або прутів срібла, без ніякого знаку. Гривня кун ділилася на менші одиниці: 20 ногат рівнялося 25 кун або 50 різан; найменша одиниця була вівериця, або вікша, але не знати, в якому відношенні вона була до гривні.
Перші монети з державним знаком почав бити Володимир Великий. За його прикладом пішли також його сини Святополк і Ярослав та, може, і Ярославів син Ізяслав. Це були часи найбільшої могутності Київської держави. З пізніших часів української монети не знаємо. Золоті монети, золотники, були тільки за Володимира. Вони мають вартість близько 10 ногат. Срібні гроші, серебреники, ціною відповідали, мабуть, різанам. На монетах є звичайно з одного боку образ святого, з другого — постать князя або герб «тризуб». Написи такі: «Владимир на столі», «Владимир, а се єго серебро», «Ярославле серебро».

Віче. У найдавніші, слов’янські часи, коли ще княжа влада була слаба, всі важливіші справи рішали збори всеї громади — віче. Пізніше, коли вже князь мав усі державні функції У своїх руках, народна рада втратила своє значення. Віче сходилося рідко, у надзвичайних обставинах, коли треба було державні справи в основі упорядкувати або й перемінити.
Віче збиралося перш за все тоді, коли у волості з яких-небудь причин князя не було. Тоді сходилися громадяни столиці, щоб вирішити, кого запросити на княжий престол. Бо хоч і існував спадщинний порядок і котрийсь із князів виступав зі своїм правом до князівства, та не раз громада противилася йому й вибирала собі іншого, любішого князя. «Ми його не хочемо, — ти наш князь», — так говорять кияни до Ізяслава Ярославича, виступаючи проти його брата В’ячеслава. В 1190-х роках, під час боротьби між князями, «скільки є руських (київських) городів, люди з них їхали до Романа, і кияни відчинили йому ворота на Подолі».
Коли прибув уже до города новий князь, громадяни знову сходилися на віче, щоб скласти з ним умову, т. зв. ряд. Так, наприклад, вимагали, щоб князь сам особисто вів суд, щоб усунув немилих народові урядовців, щоб установив нові права чи видав нові розпорядки.
Віче збиралося деколи тоді, як треба було вирішити надзвичайні засоби оборони. В 1068 р. половці напали на Київщину й перемогли трьох князів Ярославичів, що проти них вийшли. Тоді кияни, що вернулися з нещасливого походу, скликали чимскорше віче й зажадали від князя Ізяслава зброї та коней. Коли ж князь відмовився вволити народну волю, прийшло до повстання, й Ізяслава прогнали з Києва.
Віче збиралося не раз на зазив князя, що хотів знати думку громади в якійсь державній справі. Особливо коли готувалася війна й князь потребував більшої підмоги, тоді звертався до громадянства, щоб його підтримало. Не раз віче виступало проти війни й своїм посередництвом доводило до миру між князями.
У вічі брали участь всі мешканці якогось города, але тільки ті, що були дорослі і самостійні. Звичайно головну роль мали «лучші люди», місцева аристократія. Тільки під час народних розрухів ініціатива переходила до вуличної юрби. На віче рідко коли скликали передміщан. Вистачало, що якусь справу вирішували представники головного города, — на їхню постанову мусили вже приставати мешканці передмість. «На що старшини погодяться, на цьому й пригороди стануть», — таке було звичаєве право.
Віче скликав звичайно князь, в особливих випадках самі громадяни. Скликали на віче різними способами: дзвонили в дзвін або трубили в труби, або княжі посланці, отроки, роз’їздилися по городу й повідомляли про нараду. Віче відбувалося звичайно на торговій площі, де було найбільше місця, або коло головної церкви, наприклад, у Києві коло св. Софії. Учасники під час нарад стояли або сиділи. Деколи, перед походом, вічовики приїздили на збори верхи. На вічі проводив князь або хтось із визначних громадян. Але не було ніяких постанов, як треба вести дискусію, тому на бурхливих радах приходили часом навіть до бійки. Остаточне рішення зібрані приймали голосними окликами.

Право й суд. Як у всіх народів, так само в Україні спочатку було право звичаєве, усне. Кожна околиця, кожне плем’я мало свої окремі закони й звичаї. Пізніше слов’янське право почало в дечому змінятися під впливом сусідніх народів. Найбільше змін принесли до нас варяги, які як верхня верства панували над поневоленими слов’янами. Ще й пізніше у праві відрізняли «русина» (боярина) від «слов’янина» (мужика). Коли поширилося християнство й Україна ввійшла у близькі відносини з Візантією, знову прийшли до нас грецькі впливи. Але основа всього права все-таки залишилася слов’янська.
Ярослав Мудрий уперше наказав звичаєве право списати. Як це сталося й хто зайнявся кодифікацією, хто склав славну «Руську Правду», про це ближче нічого не знаємо. Цей Ярославів збірник невеликий: його постанови містяться всього в 17 параграфах. Окрім Ярославової «Правди», були ще інші закони князя, як «Урок Ярослава» для вирників, що збирали судові оплати. Кодифікацію українського права продовжили три сини Ярослава — Ізяслав, Всеволод і Святослав, які за співучасті кількох своїх бояр списали дальшу частину законів. Врешті внук Ярослава, Володимир Мономах, видав нові закони, особливо про вірителів і боржників. До цього спонукало князя народне повстання проти вищих урядовців, що утискали народ високими процентами. Пізніше різні князі також надавали нові права, але, на жаль, ніякі пам’ятки їх не збереглися. В Галичині аж до 1435 р., майже ціле століття по польськім завоюванні, залишалася практика «руського права».
В суді проводив сам князь або в заступстві князя котрийсь з урядовців. При суді урядували також княжі урядовці, як тивун, вирник, метальник. Вступне слідство вів сам покривджений. Коли, наприклад, когось обікрали, він заповідав — оповіщував про крадіж на торзі. Як украденого не повернули до трьох днів, то того, хто вкрадену річ купив або переховував, уважали за злодія. Покривджений мав право гонити слід, себто шукати злодія не тільки в своєму селі, але й в інших громадах. Коли слід ішов до якоїсь оселі, мешканці мали за обов’язок допомогти в розшуках; коли цього не вчинили або прогнали пошукувача, їх уважали за співвинних, і вони платили кару.
Коли той, хто потерпів, віднайшов винуватого, збирав свідків і приводив їх до суду. Він мав право привести злочинця до судді силоміць, але коли не доказав йому провини, сам платив кару. Розправа перед судом велася на основі обжалування покривдженого й зізнань свідків. Свідки бували двох родів: видоки, що на власні очі бачили злочин, та послухи — ті, що помагали шукати злочинця. Виїмково, при тяжких злочинах, уживали тортури. Так, коли зловили волхвів, що виступали проти християнської віри, княжий боярин велів їх бити, дерти їм бороди, прив’язати шнурами до човна тощо, щоб добути від них признання. Деколи, якщо не можна було ніяк ствердити, хто винуватий, провадили т. зв. божий суд, тобто поєдинок, що мав рішити, по чиєму боці правда.
Звичайна кара за злочин була грошова оплата. Винуватий платив її подвійно, — раз покривдженому, другий раз державній владі.
Кара за вбивство звалася вира. За смерть «княжого мужа» — урядовця або боярина з княжої дружини — платили 80 гривень, за вбивство вільної людини — 40 гривень, чоловік, що вбив винувату жінку, платив 20 гривень. Коли убивника не знайшли, кару платила громада, що на її території був злочин; це була т. зв. дика вира. За велике скалічення тіла платили 10 гривень, за відрубаний палець — 3 гривні. За скалічення, пов’язане з порушенням честі, кара була вища: за вирвані вуса або бороду чи за удар батогом — 12 гривень. За більшу крадіж або злобне знищення власності платили 12 гривень: так, за крадіж бобра, зарізання коня, знищення знаку власності на борті тощо.
За деякі важкі злочини були інші кари — не оплати грішми. За розбій, підпал хати або гумна, крадіж коней карою був «поток і разграбленіє» — злочинця карали конфіскуванням майна й проганяли з волості. Холопа, що вдарив вільну людину, карали карою на тілі. Володимир Великий на домагання духовенства завів кару смерті на розбійників, але потім її скасував, а кари призначив на воєнні потреби, на війну проти печенігів.
За перших князів за вбивство дозволялося право помсти: «коли хто уб’є чоловіка, то може мститися брат за брата, син за батька, батько за сина, або братанич, або сестринич». Якщо хтось із рідні вбив убивника, був вільний від відповідальності й кари. Право помсти скасували сини Ярослава Мудрого: винуватий повинен був викупитися грішми.

Аватар користувача
pirate
Адміністрація
Повідомлень: 132
З нами з: 16 липня 2014, 13:30

7. Війна й лицарство

Повідомлення pirate » 18 січня 2016, 15:40

Військо. Слов’яни, предки нашого народу, славилися завзяттям і хоробрістю. Сильним напором, відчайдушними випадами перемагали кожного ворога. Але зброя їхня була неудосконалена, а до боротьби йшли без ладу. Грецький письменник Прокопій оповідає: «Виступаючи у бій, вони йдуть на ворогів здебільшого пішо, в руках мають невеликі щити й списи, нагрудників не одягають. Деякі не мають ані сорочки, ані плаща, а тільки в коротких штанях стають битися з ворогами». Інший письменник, Маврикій, каже: «Вони не знають ані боєвого порядку, ані не вміють боротися лавою».
Вищу воєнну організацію принесли в Україну варяги — скандинавські войовники, що були на службі в перших київських князів. Варязьке військо, або дружина, складалося з людей, що війну вважали за своє постійне заняття й з воєнних походів добували свій прожиток. Вони мали спільну користь і здобич, сміливо йшли на всякі небезпеки, визначалися солідарністю й дисципліною. Їхня зброя була далеко краща, ніж у слов’ян. Варяг мав на тілі броню, плетену з залізних кілець, на голові шолом, у лівій руці довгий щит, що заслоняв півтіла, до наступу — спис і меч. Тому варяги без труду підбили слабше зорганізовані слов’янські племена.
На зразок варягів почала творитися й українська дружина. Належали до неї бояри, що мали великі землі й провідне місце в державі, але за те мусили дбати за оборону батьківщини. Бояри повнили службу особисто й удержували своїм коштом збройні відділи. Князь за це давав їм на утримання різні уряди й маєтності.
Дружина поділялася на старшу й молодшу. Старші, великі, або лучші, бояри мали у війську старшинські уряди й діставали всякі відповідальні доручення. Молодша дружина, або молодь, — це були молоді люди з боярських родів, що при боці князя починали воєнну службу. До молодшої дружини зараховували також отроків, або дітських, тобто княжих слуг і незаможних бояр, що дороблялися значення на княжій службі. Українська дружина перейняла від варягів залізну зброю — оружжя. Таке тяжкозбройне військо називали оружниками. Вони йшли до бою або як піхотинці, або частіше верхи, як кінники, чи снузники.
Другий рід війська було народне ополчення — воі. Сюди належало все населення — і мешканці міст, і селяни. Ополчення збиралося в часі ворожого нападу для оборони города. Тоді до війська ставав кожний, «від малого до великого», з якою-небудь зброєю, навіть із дрючками. Деколи вої йшли й у дальші походи, наприклад, на степових кочовиків, але за те діставали від князя відповідну платню.
Окрім свого війська, в Україні уживали деколи й наємні відділи, а саме різнорідних степовиків. Серед напівдиких орд, що заселяли наші степи, знаходилися такі, що охоче йшли на службу до князів. Так, в українськім війську бували печеніги, торки й половці з різних «колін» (племен), — разом звали їх чорними клобуками, від чорних гостроверхих шапок. Вони служили як легка кіннота й ходили на стежі, під’їзди і загони. На їхній зразок постала й українська легка кіннота, озброєна тільки луками й шаблями, — звали її стрільцями. До стрільців охоче належала боярська молодь, бо тут служба була різноманітна, все треба було стояти напоготові, а у боротьбі в степу легко було добути здобич і славу.
Найвищу владу над військами мав князь. До нього належала вся організація війська, він утримував своїм коштом дружину й наємні частини, приготовляв оборону, дбав про укріплення городів. Князь починав війну, творив союзи, укладав згоду. Боярська дума мала також значення воєнної ради, але вирішний голос належав князеві. Князь проводив також у поході й сам особисто йшов до бою. В потребі заступали його бояри, яких звали тоді воєводами. Але це не був постійний уряд, а так тільки називали старшину, що проводив військом. Військова адміністрація в городах та їхніх округах належала до тисяцьких. Нижчі військові уряди були сотські й десятські.

Воєнний похід. Війна звалася рать, неприятель — ратний. Війну виповідали через послів. От як про це пише літопис: «Прийшов Володимир із варягами до Новгорода й сказав посадникам Ярополка: ідіть до мого брата та скажіть йому: Володимир іде на тебе, приготовляйся битися з ним».
Коли князь наказував збирати військо, то розсилав своїх посланців, отроків, до посадників, тисяцьких та ін. з усними наказами такого змісту: «Приходіть до мене від малого до великого». Кожна частина йшла зі своїми воєнними припасами, які везли підводами, повозами, або рікою в човнах. Увесь обоз звався товари, або стан. Місце, де стояв обоз, звали товарище, становище. Якщо військо де довше затрималося, розставляли шатра й довкола обозу ставили сторожу. В обозі військо готувалося до бою, тяжкозбройні наряджували зброю. У поході військо попереджувала сторожа, до якої висилали молодь і легкоозброєні частини. Вони стежили за рухами ворога й брали язиків, тобто бранців, від яких можна було добути потрібні відомості. Провідників, що вели військо в незнаній околиці, звали вожами.
Головне військо звалося полк. Перед самим боєм військо уставлялося трьома частинами: середня — це чоло, бічні — крила, праве й ліве. У цей загальний боєвий лад ставали дружина й вої, тяжкозбройні й легкі частини, піхота й кіннота. Військо ставили у різний спосіб, але найчастіше спереду й по боках були легші відділи, у центрі — тяжкозбройні. Звичайна тактична одиниця, полк, мала тоді від 100 до 300 людей. Менші відділи звалися заступи, або стяги. Кожний відділ мав свої відзнаки: стяг, або корогву, сурми й бубни.
Місце до бою обирали на рівному полі (оболоні), щоб зручно розставити полки. Для кращої оборони військо не раз заставлялося річкою. Ворожі війська стояли одне напроти одного, часом кілька днів, чекаючи, щоб противник перший розпочав бій. Тим часом між обома полками гонилися легкі відділи» що окликами й глузуванням намагалися вивести ворога з рівноваги. Так, перед битвою з поляками воєвода Ярослава глузував з польського князя Болеслава Хороброго: «Проколемо тріскою твоє грубе черево!» Так само поляки у бою під Ярославом дратували вояків князя Василька словами: «Поженемо вас за великі бороди!»
Гасло до бою давали сурми й бубни. Хоружий (стяговник) підіймав корогву вгору, або, як казали, напинав чи возволочував стяг. Князь об’їздив полки й укріпляв їx на бій. Врешті давав наказ починати наступ: «Потягнімо мужньо, браття, й дружно!» Військо рушало вперед із голосним криком. Деколи кричали: «Киріє елейсон!» («Господи, помилуй») або просто: «Біжи, біжи!»
Стрічу військ означали висловами зіступитися, зразитися, саму битву словами бій, січа, брань. Вирішальне значення у битві мали тяжкозбройні частини, що наступали на ворога зі списами в руках. Стрільці-лучники грали тільки побічну роль. Вигляд війська в наступі описує Галицький літопис 1251 р. так: «Військо злізло з коней і озброїлося в обозі, щити їхні були, як зоря, шоломи їхні, як сонце, що сходить, у руках тримали списи, як многі трості; стрільці йшли по обох боках і тримали в руках рожанці (луки) свої й наложили на них стріли свої проти ворогів».
Метою наступу було переломити лаву ворога, пробитися крізь неї. У Ярославській битві 1245 р. дворський Андрій «зударився з полком Ростислава кріпко: списи зломилися, тріскіт був, як від грому, й з обох боків багато впало з коней і померло, інші ж були поранені від сили удару копійного». Деколи тяжка кіннота вдаряла в такім сильнім розгоні, що розтрощувала ворога й пробивалася крізь його лави. Коли ворог ставив опір, починали бій зблизька на мечах або шаблях. Легкі відділи тим часом непокоїли ворога ззаду, нападали на обози, ловили бранців, колодників. Переможець на знак своєї переваги залишався довгий час на місці бою, на полчищі, й тут святкував перемогу. Так, князь Данило по ярославській перемозі 1245 р. «став на місці з військом серед трупів, виявляючи перемогу свою; вояки здоганяли ворога й приїздили аж до півночі, ведучи велику здобич, і цілу ніч не кінчався крик, одні одних шукали».
Військо, що не могло утриматися в полі, шукало захисту в укріпленому місці. В конечній потребі це був осік — засіка з пнів дерев у лісі, але частіше — оборонний город. Військо, що затворилося в городі, боронилося як засада, залога города. Вороги обсідали, облягали город, насипали приспи, шанці й добували обложених. Одна й друга сторони стріляли з луків і кидали каміння пращами. Уживали також воєнні машини — сосуди ратні та градні, що мали різний вигляд і різні назви, як порок, самостріл, таран. Ці машини досягали далі, ніж звичайна віддаль: «Лютий був бій під Черніговом, метали камінням на півтора перестріли, камінь же був такий, що могли його підняти чотири сильні мужі» (1234 р.).
Були вже тоді спроби вживати вибухові матеріали, подібні до пороху. Половецький хан Кончак 1184 р. мав у своїм війську «мужа такого бусурманина, що стріляв живим вогнем, — були ж у нього луки самострільні, ледве 50 людей могли їх напняти». Цей давній пушкар попав у полон разом із своєю машиною.
Город добували остаточно приступом. У рови й під стіни кидали приміт — солому чи сухе дерево — і підпалювали місто. Найбільша слава була добути город копієм, у боротьбі грудь об грудь. Цим способом боротьби вславилися галицькі й волинські полки Данила, й навіть поляки висловлювалися з великим признанням про руський бій.
На воротах добутого города переможець завішував свій щит або ставив свою корогву. Деколи добуте місто віддавали війську на щит — на грабування.
У війні значну роль мав флот. На Дніпрі та інших великих річках України від незапам’ятних часів уживали човни для перевозу й для воєнних потреб. Пізніше річна флотилія розвинулася під впливом варягів, що були славними моряками й на своїх легких кораблях об’їздили всю Європу. Перші князі в своїх могутніх походах вивели український флот на Чорне море й підпливали з ним аж під самий Царгород. Тоді наше мореплавство перейняло багато цінних здобутків від греків.
Воєнний корабель у цих часах був понад 20 м завдовжки, ледве 1 — 5 м завширшки й містив у собі 30 гребців. На човні була щогла з вітрилом. Ці легкі кораблі могли переплисти за годину до 20 км. Були ще різнорідні інші човни з усякими назвами, як лодья, насад, суд, струг, олядь, кубара, галія. Літопис під 1151 р. описує новий тип воєнних човнів, що появилися на Дніпрі: «Ізхитрив Ізяслав лодьї дивно: були в них гребці невидимі, тільки весла видно, а людей не бачити, бо лодьї були покриті дошками. І борці стояли нагорі в бронях і стріляли; а керманичів було два: один на носі, другий на кормі. Куди хотіли, туди пливли, не повертаючи лодій».
Лицарство. Воєнні сили княжої України витворилися серед безнастанної боротьби, що велася на всіх окраїнах великої української землі. На заході наші війська боронили кордони держави над Сяном і Вепром від наступу польських полків. На карпатських проваллях і просіках сторожили, не допускаючи мадярського засилля. На півночі берегли спокійні селянські оселі від наїздів напівдиких ятвягів. Але найбільша боротьба, рать без переступу, велася на південно-східному кордоні, на степовій межі. З цього боку ніколи не вгавала війна. Все нові орди сунули від незаселеного поля: авари, угри, болгари, хозари, печеніги, торки, половці, татари. Все хліборобські стріхи палали вогнем пожеж, все дикі кочовики розбігалися по шляхах, шукаючи здобичі й бранців. На цій україні наше військо сторожило безнастанно: і зимою, і влітку, і вдень, і вночі, у трудах і небезпеках, у постійній поготівлі. Звідси все нові походи йшли у глибину «незнаємого поля половецького» добувати ворога у його власних кочовищах. Тут розгравалися найславніші бої, тут пролилося найбільше української крові Тут розвинулося наше воєнне мистецтво, тут витворилися своєрідні лицарські звичаї.
Вже змалечку юнак готувався до військових обов’язків. При постригах трьохлітню дитину садовили на коня на знак, що вже малий хлопець має добре навчитися їздити верхи. Далі юнак учився володіти зброєю й товаришив батькові в походах. Святослав Хоробрий вже малою дитиною ходив у походи з батьковими воєводами; Володимир Мономах від тринадцятого року вправляв у лицарському ремеслі; Данило малим хлопцем умів володіти мечем. Підлітки боярської молоді вправлялися в боях у відділах легкої кінноти, вчилися ходити на стежі й під’їзди під ворога.
Лицарі набиралися вправності на всяких змаганнях та іграх. Лицарські турніри на західній зразок уперше згадуються в Києві 1150 р. Угри, що прийшли в Україну як воєнна допомога, «на конях іграли на Ярославовому дворі, велика сила; кияни дивувалися силі угрів, їхній вправності та коням їх». Згодом подібним справам віддаються й наші князі. Так, у Галичі князь Василько, брат Данила (1230 р.), на подвір’ї «обнажив меч свій, іграючи на королевого слугу, а другий схопив щит, іграючи». Перед славною битвою під Ярославом 1248 р. князь Ростислав «уладив ігру перед городом і зударився з Воршем, — і впав кінь під ним, і князь звихнув собі плече».
Лицарство любувалося в боях і небезпеках, жило все в воєнній поготові. «Мої куряни досвідні вояки, — під сурмами повиті, під шоломами колихані, кінцем списа кормлені, — шляхи їм відомі, яруги їм знайомі, луки в них напружені, сагайдаки відкриті, шаблі вигострені», — оспівує «Слово о полку Ігоревім» вояків Всеволода, пограничників із Курська. Лицар із погордою стрічає смерть: «Чого ж ви налякалися, — промовляє Данило до своїх союзників-поляків, — чи не знаєте, що нема війни без упавших і мертвих? Не знаєте, що на ворога ви наступаєте, не на жіноцтво? Як мужа вб’ють на війні, яке ж це диво? Інші й дома вмирають без слави, ці ж полягали зі славою!»
Був звичай, що князь-воєвода перший ішов у бій, хоч це загрожувало йому смертю. Молодші князі не раз вели спори за те, котрому з них попереду їздити проти ворога. Володимир Мономах навчає синів: «Як вийдете на війну, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод; не віддавайтеся ані питтю, ані їжі, ані спанню; сторожу самі ставляйте вночі і, коли поставите довкола війська, тоді лягайте. Рано вставайте; зброї не знімайте з себе заскоро, не розглянувшися з лінощів, бо несподівано загибає чоловік».
Як зразок лицаря літописці славлять князя Святослава Хороброго, завойовника Болгарії: «Як Святослав доріс і змужнів, почав збирати військо велике й хоробре, ходив легко, як пард, і вів багато воєн. Возів за собою не возив, ні казана, не варив м’яса, але, тонко нарізавши, пік на вуглях і так їв; не мав і шатра, але попону собі стелив і сідло в головах. Такі самі були всі його вояки». Під час війни з греками у найбільшій небезпеці князь промовляє до війська: «Вже нам нікуди дітися, хочемо чи не хочемо, а мусимо стати проти ворога. Не осоромимо землі руської, ляжемо тут кістками, — вмерти не сором, якже ж утечемо, вкриємося соромом! Станьмо міцно, сам я піду перед вами. Якщо складу я голову, самі промишляйте, що робити з собою!» Військо відкликнулося князеві: «Де твоя голова, там і ми свої голови складемо!»
Вірність князеві, голові держави й полководцеві — це обов’язок лицарства. Перед битвою молодші князі приїздили до князя-старшини з поклоном: «Батьку, хочемо голови свої покласти за тебе й честь твою боронити». Князь Данило перед боєм питається своїх вояків: «Чи хочете бути вірні мені, щоб я йшов на моїх ворогів?» Вони крикнули: «Вірні ми Богу й тобі, володареві нашому, іди з Божою допомогою!»
І проти ворогів обов’язувала віра й лицарськість. Коли Святослав ішов на сусідні країни, то попереджав їх: «Хочу йти на вас!» Так само робив і Володимир Великий. Коли Володимира Мономаха намовляли вбити половецьких послів, він скрикнув: «Як же я це можу зробити: я ходив до присяги з ними!» Коли Данило приїхав на свято до Жидичина, бояри переконували його, що повинен підступом напасти на Луцьк і захопити свого ворога Ярослава; він відізвався на це: «Я прийшов сюди помолитися святому Миколі, — не можу того зробити».
Витворилося поняття лицарської честі, для якої все треба жертвувати. Лицарі жили й умирали, «шукаючи собі честі, а князеві слави».

Патріотизм. Тривкість державної будови спочивала на співділанні вищих верств із князями. У тодішньому патріархальному ладі князь був немов батьком, що рядив і кермував великою родиною, якою було все громадянство. «Лучші люди» немов були його старшими синами, що в імені батька мали опіку над «простими людьми», що були ніби літніми дітьми. Князь повинен був з рівною прихильністю ставитися до всіх дітей, не дозволяти сильнішим кривдити слабших. Тому він і ставав не раз в обороні «чорних людей» проти вельмож. Щоб цей патріархальний лад утримався в повній гармонії, на це потрібна була з обох сторін однакова обов’язковість, лояльність і політична зрілість. Коли князь сумлінно виконував своє високе завдання, коли і «лучші люди» розуміли своє місце в державі, тоді панувала рівновага, а при ній розвивалися солідарність, успішна праця й наростав справжній патріотизм.
Розуміння відповідальності за долю держави й народу бачимо вже в часах Святослава Хороброго. «Не осоромимо руської землі!» Це слова князя, якими він промовляв до свого війська перед вирішальним боєм із греками, це був клич, на який радісно відповіло все військо. Але коли Святослав у своїх далеких походах почав утрачати почування дійсності, ішов все далі й далі в чужі землі, забуваючи про Україну, тоді до нього громадянство звертається з осторогою: «Чужої землі шукаєш, своєї мало не затратив!» Прив’язання до землі, до батьківських волостей — це основа тодішнього патріотизму.
Володимир Великий і Ярослав Мудрий уміли втримувати внутрішню рівновагу й гармонію, сильною рукою вели провід, а рівночасно притягали до співпраці боярство. Але вже між Ярославовими синами почалася боротьба, що довела до занепаду авторитет княжої влади, а Україну безкарно пустошила орда половців. Тоді серед молодшого покоління князів піднявся клич «Не губити руської землі!» — рятувати те, що збудували прадіди, «багато утерши поту». На з’їздах і спільних нарадах князі й бояри стараються опам’ятати розсварені сторони, пригадують їм обов’язок солідарності та єдності. «Я не угрин, не поляк, ми одного діда внуки», — каже князь і подає руку до згоди свому суперникові. Князі повертають свої сили й енергію на зовнішнього ворога, «триклятого» половчанина. Боротьба зі степом, охорона добутків культури, оборона кордонів — це справи, що викликають у громадянства гарячі співчуття й захоплення. «Майте жаль до руської землі, своєї отчини і дідини», — зазиває князь Мстислав, Мономахів син. «Погані забирають християн кождого року в свої вежі, присягають згоду з нами й усе її переступають, займають вже в нас і Грецький шлях, і Солоний, і Залозний! Чи не добре було б нам, браття, покластися на Божу поміч та пошукати шляху батьків і дідів наших і своєї честі!» Такі кличі зустрічали все широкий відгомін. Всі князі відповідають: «Боже, поможи тобі, брате, за те, що Бог тобі вложив таку гадку в серце! А нам дай, Боже, покласти голови за християн і руську землю!» Потреба оборони від ворога розбуджувала й скріплювала національну солідарність. Коли Галичину зайняли мадяри, київський митрополит зазивав князів: «Це чужоплемінники забрали вашу батьківщину, треба відбивати її!» Хоч як далека була галицька земля, для тодішнього громадянина не було сумніву, що це його батьківщина — земля, яку діди й батьки добули великим трудом. Живуче покоління мало за обов’язок захищати спадщину своїх предків і зберігати її в цілості.


Повернутись до “ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: 1 і 0 гість